В арсеналі кожної є власні способи подолання життєвих труднощів, способи вираження почуттів, які не виходить виказати словами, способи втечі від емоційного болю. І деякі з нас обирають доволі жорсткий вихід з лабіринту переживань чи всеохоплюючої нудьги від життя – самопонівечення (чи селфхарм).


Самопонівечення – це дія або комплекс дій, що спрямовані на завдавання фізичної шкоди самій собі, своєму тілу. Це нанесення собі порізів або опіків, це навмисне биття головою чи іншими частинами тіла, це передозування лікарськими засобами, або ж повна відмова від них навіть за необхідності, це свідоме недоїдання чи недосипання.


Навіщо ж людині робити такі завідомо небезпечні речі з собою, тим паче знаходячись в здоровому глузді? Щоб відповісти не це питання, спочатку треба розібратись із іншими: Що ж таке біль? Яким він може бути? Чому він сприяє, що провокує?

Отже, біль буває фізичним та ментальним (або, як ми його просто називаємо, «душевним»).  І той, і інший – стрес для організму. Різниця між ними в ендорфіні – славнозвісному «гормоні щастя», який окрім впливу на емоційний стан людини також є природним знеболювальним. Під час фізичної шкоди чи запальних процесів ендорфіни зменшують болісні відчуття, викликаючи часом невеличку ейфорію.

Але в разі емоційних потрясінь, соціального тиску, втрат, розчарувань, депресії тощо – душевного болю – наш мозок навпаки зменшує виробіток “гормонів радості”, чим не лише не допомагає, а навіть робить гірше. Ми починаємо інстинктивно хотіти знеболючого, і в якийсь момент нам здається, що саме трохи справжнього (тобто фізичного, наочного і відчутного) болю – це саме те, що полегшить тягучий невиказаний сум на душі.

chomu-ya-krivdzhu-sebe-2

І, о диво, на короткий проміжок часу після самоспрямованого понівечення нам дійсно стає трохи простіше, з’являється відчуття, що не так вже й болить, або ж болить ще сильніше, але не десь, незрозуміло де, всередині, а ось прямо тут, де можна побачити, доторкнутись, усвідомити – це ендорфіни потрапили до крові і зробили свою добру справу.

Але повернемось до початку. Біль – це перш за все неабиякий стрес, тиск на нашу нервову систему. Тиск в свою чергу невідривно пов’язаний з енергією. І, як це не дивно, тиск, що ми переживаємо при фізичному болі, спонукає виділенню енергії, насичує нас нею, аби ми могли акумулювати свої сили і впоратись, простіше кажучи, вижити в скрутній ситуації. В той же час стрес, котрий ми видчуваємо при болі ментальному, відбирає у нас всю життєву енергію, спустошує нас.

Тому, коли ми вдаємося до селфхарму, ми лише прагнемо відновити свій енергетичний баланс, контроль над власними почуттями.

Саме через це твердження, що начебто самопонівечення – це спроба самогубства, не є вірною. Як і те, що людина, яка завдає собі шкоди, є психічно нездоровою. Бо в стані, що призводить до селфхарму, людині зазвичай йдеться як раз про те, аби впоратись зі складнощами, не тікати від болісної реальності, а навпаки приборкати своїх внутрішніх демонів журби, знайти в собі сили рухатись далі. Зрозуміло, що такі думки не мають нічого спільного з бажанням померти чи втрачанням здорового глузду.

chomu-ya-krivdzhu-sebe-3

Чим дійсно може бути селфхарм – покаранням себе самої. За будь що: за суб’єктивно помилкову дію чи навпаки бездіяльність. Може бути крайньої мірою змусити себе відчувати хоч щось, коли життя втрачає барви або починає видаватись занадто сюрреалістичним. Але так чи інакше це:

  • НЕ намагання накласти на себе руки;
  • НЕ бажання привернути до себе увагу;
  • НЕ симптом психічного розладу;
  • НЕ загроза для суспільства;
  • НЕ збочення;
  • НЕ надумана проблема.

Як допомогти собі, якщо ти близька до того, щоб почати завдавати собі фізичної шкоди, чи навіть вже це робиш, або що порадити подрузі

Селфхарм можна (і треба!) імітувати або заміщувати. Адже важливо пам’ятати, що ми маємо на меті лише прагнення до покрашення свого ментального стану, до виробітку ендорфінів, і цього цілком можна досягти аж ніяк не за рахунок поранень, опіків, синців тощо.

ІМІТАЦІЯ:

  • малювати червоним на місцях ймовірних порізів;
  • натискати негострою в’язальною спицею в місцях ймовірних порізів;
  • прикладати кубики льоду до цих же місць, або ж за вухами чи позаду шиї
  • легенько бити себе по зап’ястку аптекарською гумкою;
  • несильно пощипувати себе в місцях близького розташування вен.

ЗАМІЩЕННЯ:

  • рвати чи палити папір;
  • бити подушку;
  • експресивно малювати;
  • зайнятись спортом чи танцями;
  • влаштувати трохи шуму
  • прийняти контрасний душ.

Також важливо визначити для себе, які саме почуття призводять до самопонівечення. Сум, злість, сором, самотність, спустошення тощо – у кожної свій тригер, який може в будь-який момент викликати бажання завдати собі шкоди. Знаючи, що саме може стати каталізатором, можна завжди попередити бажання селфхарму й скористатись альтернативним методом.

Але найбільшою допомогою буде розмова. Навіть не обов’язково зі спеціалісткою-психологінею, з будь-якою людиною, якій ти довіряєш.

Порив кривдити себе не береться нізвідки – це лише один зі способів знайти вихід емоціям, що придушуються. Селфхарм дуже рідко скоюється показово – в більшості випадків він робиться потай, його наслідки не демонструються: або ж рани проховують, або ж вони з самого початку робляться на гарантовано прихованих одягом частинах тіла, або ж, в разі їхнього виявлення, все виправдовується нещасним випадом.

Аби впоратись з тією проблемою, що підштовхує людину робити собі фізично зле, її варто проговорити, а не замовчувати. Для багатьох сказати про якісь свої глибинні переживання вголос – це дійсно дуже складний крок, не менш болючий, ніж самі ці переживання. Але краще перетнути цю межу і спробувати розібратись в собі, отримати сторонню підтримку і пораду, ніж межу самопонівечення.

Авторка: Masha Zmln
Ілюстрації: LAURA BERGER
[getsocial app=”sharing_bar”]


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.