Рятуючись від російського вторгнення, мільйони українців та українок були змушені покинути домівки та шукати притулок. За офіційними даними, лише у Львові зареєстровано 106 тис. внутрішньо переміщених осіб. Жінки стали вразливою групою, зазнавши стресу, економічних та соціальних труднощів та/або опинившись перед потребою самостійно виховувати дітей. «Феміністична майстерня» не залишилася осторонь і запустила три прихистки: для фем активісток, для сімей, мам з дітьми та самотніх жінок. Детальніше про це ми розповідали тут. Один прихисток (сімейний) працює досі, роботу з двома іншими ми вже завершили.

Розповідаємо, чому закрили прихисток на Шевченка і навіщо запустили курси з цифрової грамотності. 

Місце, щоб можна зосередитися і прийняти рішення

«Ми запустили прихистки, аби дати можливість родинам ВПО зосередитися і вирішити, що робити далі, куди рухатися. Прихисток на вулиці Шевченка проіснував сім місяців: з січня по липень 2023 р. За цей час родини змогли зібрати кошти, хтось винайняв квартиру у Львові, хтось повернувся на деокуповані території. Деякі мешкан_ки переїхали в інші прихистки”, – пояснює координаторка прихистків «ФМ» Катя. Крім Катерини, у прихистках працювали чергові Наталія та Анастасія, а також няня Іванка, яка допомагала з дітьми.

Переселенка Світлана Мороз ділиться своїми спостереженнями: «Тут усе вибудовано таким чином, щоб людина мала змогу відновити свої життєві сили, адаптуватися до нових умов життя, відчути, що ти не сам на сам зі своїм горем, почути слова підтримки. Працівниці прихистку намагалися допомогти кожній порадою, пропозицією, аби «стати на ноги».»

У прихистку проживали 20 осіб, а також домашні улюбленці: коти та собаки. «В якийсь момент дітей було більше, ніж дорослих (10-11 осіб). Деякі діти пережили окупацію, тож мали труднощі з адаптацією», – пригадує Катя. Тут ми розповідали, як активістка «ФМ» Іванка організовує дозвілля для дітей ВПО, що мешкають у прихистках. «Феміністична майстерня» також забезпечувала прихистки речами першої потреби: побутовою технікою, швидкісним інтернетом, постільною білизною, посудом, а також регулярними продуктовими наборами та засобами гігієни. 3 години на тиждень кожна доросла людина мала приділити волонтерству, це умова проживання у прихистку і складова соціальної адаптації. Мешкан_ки вигулювали собак у притулку «Домівка врятованих тварин», плели маскувальні сітки, готувати батончики для ТрО тощо.

Людмила Малько, яка жила у прихистку протягом кількох місяців, запевняє, що це місце стало для неї другим домом: «Адміністраторки запрошували волонтерів у прихисток, тож ми не мусили стояти у черзі, а отримували грошову допомогу на місці. А також організовували дозвілля: влаштовували кінопокази у прихистку, відвідування театру, зустрічі з художницею Наталією Павлюк, арт-терапію, уроки малювання тощо».

Утім, тривале проживання у прихистках виснажливе для його мешкан_ок, відзначає координаторка: «Це ніби поїздка у гості до друзів, що затягнулася – усі вже втомилися від компанії та хочуть додому, а повертатись нема куди. Якось ми організовували пікнік з шашликами та солодощами, однак для частини мешканців нагода залишитися наодинці була привабливішою. Вони стали уникати соціальних контактів, адже втомилися від постійної комунікації. Почуватися частиною спільноти хочеться, коли маєш особистий простір».

Цифрова грамотність для ширших можливостей

«Більшість жінок, які проживали в нашому прихистку, до повномасштабного вторгнення працювали у вузькій спеціальності: були інженерками, працівницями шахт – масово стали прибиральницями, переїхавши до Львова, – каже Катя. – Жінкам бракувало впевненості, адже вони погано орієнтувалися в місті і часто не могли отримати потрібної інформації. Тому ми провели кар’єрну консультацію, на якій розповідали про доступні, але менш виснажливі професії, як-от мерчендайзерки. Консультантка Світлана звернула увагу, що загалом було б корисно навчати жінок цифровій грамотності, аби вони стали самозарадними і могли краще орієнтуватися у місті, отриманні державних послуг, пошуку роботи. Багато хто не вмів друкувати чи елементарно обходитися з комп’ютером».

Спочатку ми попросили жінок підходити до чергової зі своїми особистими запитами: наприклад, як надіслати фотографію. Чергова казала «Хто має час з 16:00 по 18:00, підходьте з питаннями, я допоможу». Охочих було багато. Для жінок запит часто полягав у тому, аби отримати доступ до каналів комунікації, опанувати інструменти. Коли ти живеш у своєму місті, смартфон не обов’язковий. Ти можеш піти до сусідки, поговорити, отримати пораду, з’ясувати щось. А коли переїжджаєш – хочеться поговорити по відеозв’язку з родиною, скинути фотографію, замовити послугу. Щоб отримати соціальну допомогу, потрібно заповнити гугл-форму.

«У нас був чат, де мешканки та активістки ділилися інформацією. Я дивувалася, чому ніхто з мешкан_ок прихистків не листується в чаті. Ну, думаю, гаразд, не хочуть люди спілкуватися, – пригадує Катя. – Зрештою з’ясувалося, що багато жінок не розбиралися у смартфоні, не могли надрукувати повідомлення, зокрема».

Координаторка з комунікацій (чергова) Настя створила програму для навчання цифровій грамотності: від базових функцій телефону до гугл-додатків і Canva. Навіть щоб поселитися у деякі прихистки, ти маєш заповнити форму і стати в чергу. Щоб мотивувати жінок, ми оголосили конкурс з призовими сертифікатами у «Сільпо». Завдання на конкурсі було таким: написати організаторці у соцмережах: «Привіт», зробити скриншот і додати у гугл-форму; або: прокласти маршрут до улюбленого магазину і вказати, якими маршрутками туди можна дістатися. Навчання тривало близько двох місяців. «У конкурсі брало участь 10 жінок, і ми обрали трьох переможниць. Ми перевіряли, чи дійсно усі завдання були виконані самостійно: підходили до кожної учасниці і просили пояснити, як виконували це і це», – пригадує Катя. Зараз жінки вміють замовити собі таксі, орієнтуватися у місті, перерахувати гроші на іншу карту тощо.

Учасниця курсів Зінаїда Муха так рефлексує про свій досвід: «Ми почуваємося «двієчницями», ділимося цим з тренерками. На що вони відповідають «Були б ви відмінницею, то сюди не прийшли б. Тут нормально багато не знати. Я уже вмію відкривати повідомлення, налаштувати телефон, на попередньому занятті розбиралися з Viber».

Проаналізувавши результати, ми вирішили поширити наш досвід на інші прихистки, в т.ч. муніципальні. Курс доступний для всіх жінок-ВПО, що проживають у Львові. Група складається з 10 осіб та чотирьох тренерок, заняття проходить у прихистку і триває півтора години. «Тренерки – не вчительки інформатики, це наші соціальні працівниці, які трохи краще розбираються у телефоні. Спочатку матеріал викладають назагал, а потім з кожною учасницею відтворюють індивідуально. Найстаршій тренерці – 63 роки, вона ВПО з Сєвєродонецька. Наш курс – це ті знання для жінок 45+, які вони навряд чи могли б здобути за інших умов, бо нікому було з ними сісти і розібрати телефон», – відзначає Катя. Крім того, до нас долучилися волонтерки львівської IT-компанії «Intellias», які стали тренерками. Головна мета навчання – донести до учасниць, що цьому можливо навчитися самостійно, побороти упередження.

Рівність для «Феміністичної майстерні» – це не просто задекларована цінність. Запустивши прихистки і курс із цифрової грамотності, ми вірили, що це допоможе комунікувати доступніше і більш зрозуміло. Це не ті проєкти, результати яких помітні негайно. Але рухаючись малими кроками, ми долаємо значні відстані.