У річницю повномасштабного вторгнення росії в Україну ми хотіли б розповісти собі і світу про те, як це – жити під час війни.

Членкині нашої команди поділилися своїми переживаннями та інсайтами, перемогами та тривогами.

Про це  – читайте далі.

«Війна навчила мене, що можливо все. Реально. І найгірше, і найкраще.

Війна показала мені, що всі люди у світі знаходяться дуже близько.

Бекхем віддам свій інстаграм-аккаунт лікарці з Харкова, під вікнами нашого прихистку сиділа і їла круасан Анджеліна… Це просто нереально, але це реальність.

Війна показала мені крихкість людей, які в моїх очах виглядали незворушними титанами.

Я бачила людей, які «рішають» прям дуже багато на своєму місці і їм теж страшно, вони теж хочуть, щоб хтось прийшов і сказав «так, ти все робиш правильно», — Катя, координаторка роботи кризового напряму.

«Як це, жити під час війни? По-всякому, залежно хто питає. З одного боку життя триває, робиш свої щоденні справи, працюєш, вчишся, готуєш їсти, піклуєшся про здоров’я і про близьких. З іншого боку, ти назавжди змінюєшся: щодня, щоновини, щовибуху надламуєшся від болю, а потім заживаєш, міцнішаєш, і так по колу.

Жити під час війни – це читати від подруги «загинув 3 дні тому, сказали лише зараз», ковтати сльози і йти на робочий зум. Це коли дитина скидає тобі замість мультиків відео про першу медичну допомогу.

Це донатити на ЗСУ, працювати, волонтерити, а відчуття провини і цього «недостатньо» все одно ніколи не проходить.

Це вночі казати собі «якщо ще раз бахне, тоді вже точно піду в коридор». І воно таки бахне, і ти йдеш в коридор з подушкою, читаючи в новинах, що прямо зараз невідому сім’ю за кілька кварталів намагаються дістати з-під завалів.

Це прокидатися зранку невиспаною та розбитою, і казати собі: «ти така не одна, зберися, всі ж якось живуть, і ти живи, не ний». Це знецінювати свої проблеми і закочувати очі від чергових тренінгів по самопіклуванню. Це не переживати за старість, бо вона може і не наступити. Це жартувати про смерть і багато посміхатися, щоб не поїхати дахом. Це коли лють, біль і провина – те спільне, що у вас є з усіма, кого знаєш.

І найстрашніше, що жити під час війни – це звикати. І зрештою продовжувати імітувати нормальне життя», — Оля, голова ГО «Феміністична майстерня».

«Війна дала мені розуміння, що цінні матеріальні речі – зовсім не цінні. Цінні лише люди і їхнє здоров’я. Мрію прожити день, коли війни немає і не потрібно хвилюватись, що близькі друзі воюють, що твоя дитина в небезпеці, бо ж обстріли. Хочу знову відчути довоєнну безтурботність, та навряд чи це можливо.

За цих два роки я стала старшою на років 10 і мене це геть не радує.

Вдячна ЗСУ, за те, що маю можливість жити і працювати в Україні і за те, що є люди яким не байдуже», —  Марія, фінансова директорка.

«З того часу, як росія почала широкомасштабне вторгнення, я, як і всі українці та українки, постійно хвилююся за своє життя, за життя своїх близьких та за майбутнє своєї країни. Ми всі не досипаємо через звук сирени, бомбардування та хронічний стрес.

Війна дала мені розуміння, що найцінніше – це люди! Все, що війна забирає в нас – житло, гроші, одяг – можна повернути з часом, але людей – ні.

Попри всі жахіття війни, є і плюси від неї. Під час війни я усвідомила важливість підтримки людьми один одного, важливість бути чуйними, сміливими та добрими, а також ніколи не забувати про силу солідарності!» — Тамара, координаторка напрямку з потреб підлітків.

«Переживати війну для мене – це щодня відчувати бурю емоцій і почуттів: втому, злість, гордість, ніяковість, страх, розпач. Для мене це – про відкладання життя до «кращого моменту».

Мені часто соромно за те, що я маю дах над головою і їжу у той момент, коли військові захищають нашу свободу в окопах, попри холод і небезпеку. Я розумію, що це – нездорово, але нічого з цим не можу вдіяти.

Жити у війну для мене – це споглядати, як весь світ живе своє життя і заздрити. Заздрити, бо зараз мої майбутні плани – це донатити і вірити, що проживу ще один день. А за тим – ще один.

Надіятися, що у новинах я ніколи більше не прочитаю про смерть близьких і друзів, а тоді – донатити і донатити знову. Теж нічого не можу вдіяти зі своєю заздрістю, бо дуже хочу почати знову жити, а не існувати, і контролювати хоч щось у своєму житті.

А ще переживати війну – це переосмислити все своє життя і проблеми. Це частіше говорити рідним, що люблю, бо завтра може не настати. Це втомлюватися і вигоряти, але брати себе у руки і йти далі», — Аня, медіа-координаторка.

«Як це для мене — жити під час війни?

Я насправді не бачу для себе сенсу розповідати про це українцям. Вестернам – так, їм треба.

А що я можу розказати людям, які переживають те саме, що і я?

Якими переживаннями я можу ділитися, коли мій дім не зруйновано, мої близькі живі і коли я не воюю?

Звісно, це не означає, що мої переживання не валідні, але я не хочу розповідати, як важко і погано мені. Бо я не можу уявити, як важко і погано іншим.

Про які інсайти і зміни під час війни я можу говорити? Це не просто якась окрема подія, яку можна отак взяти і порефлексувати. Це і є життя нас усіх зараз і в майбутньому, і навіть після перемоги. Буде гірше.

Я можу тільки прийняти це і намагатись існувати далі, робити щось, крутитися і допомагати як можу», —  Ярина, координаторка напрямку роботи зі спільнотою.

«Мені завжди здавалось, що війна — це щось, що руйнує твоє теперішнє і майбутнє. І що є минуле, куди можна втікти, або яке завжди буде тим острівцем, де цього постійного страху і болю не існує. Моїм відкриттям стало, що війна руйнує і це. І я не тільки про те, що спогади про минуле життя скоріше приносять тупий біль, ніж порятунок у думках про існування колись кращого життя. Вона і фізично намагається забрати кожен епізод і привласнити його собі. На мій дитячий майданчик впала ракета і утворила величезну вирву, спогади про першу дитячу закоханість і романтичний подарунок (камінчик з намальованими гуашом квітами) стали спогадами про втрату, місце для подорожей за місто тепер символ російських злочинів. Цей список можна продовжувати і я впевнена, що у кожної людини є свій власний.

Втративши базове сприйняття часу як орієнтиру, шукаю собі нові, щоб не втратити себе остаточно. Перший – це допомога армії, як єдиного, що буквально зупиняє війну. Другий – тримаюсь за усі моменти, де відчуваю радість. Наприклад, коли можу розсмішити друзів, коли бачу абсурдні сцени в місті і красивих котів на сонечку, коли цвітуть каштани в Києві. А ще, оскільки майбутнє вже не існує як раніше, завела собаку без остраху на усі «але як я буду». Ось так, з великою любов’ю до своїх і ненавистю до ворога, живу», —  Алла, координаторка міжнародного напряму.