Цього серпня ми святкуємо рівно 2,5 роки з того часу, як наша громадська організація, «Феміністична майстерня», відкрила свій перший прихисток для внутрішньо переміщених жінок. Нагадаємо, що на початку повномасштабного вторгнення ми відкрили три прихистки.  Два з них працювали по пів року.

Сьогодні ми хочемо оголосити важливу для нас новину —  наш найбільший прихисток, що існував з червня 2022 року, закривається. 

У цій публікації ми хотіли б підсумувати нашу роботу, розказати більше внутрішніх переживань, які ми, можливо, не завжди висвітлювали. І відповісти на питання, що ми плануємо робити далі.

 

Чому закривається прихисток? 

Чесно кажучи, закриття прихистку є великим сумом не тільки для кризової команди, яка, власне, цей прихисток відкрила, а і для всіх команд нашої організації. Уважні відвідувачки* наших заходів могли зрозуміти, що два роки офісом нашої організації була маленька кімнатка в приміщенні великого будинку-прихистку. Тому дуже часто обідні перекуси в офісі відбувалися на спільній кухні з мешканками прихистку: за розмовами та кавою. Наші події для спільноти відбувалися на горищі, де в інші години, крім подій, гралися діти, які проживали в прихистку. Тому це дуже важливе місце для всієї нашої організації. І дуже рідне. 

Ми вважаємо, що прихисток виконав свою першопочаткову функцію  — тимчасового місця, де «можна перебути». 

Також цей прихисток ми повністю утримували за кошти міжнародних донорів, а наразі здобути кошти на продовження роботи в таких необхідних обсягах стало неможливим для кризової команди. 

Важливо підкреслити, що питання і фінансування, і доцільності продовження склались разом в одну картину: громадським організаціям стало важче шукати гроші на прихистки, а муніципальні прихистки мають вільні місця і можливості, щоб приймати людей далі.


Що ми можемо сказати про нашу роботу з прихистками? 

По-перше, вона однозначно була дуже вчасною! Такий великий прихисток ми відкрили, коли закривалися тимчасові,  які були розгорнуті на території садочків і шкіл у Львові. 

Ми отримали багато критики про те, що, мовляв, пройшло вже пів року повномасштабної війни, а громадські організації тільки почали щось там робити. 

У нас дійсно немає такого ресурсу, як у держави, щоб за один день розгорнути повномасштабну евакуацію і прихистити людей.  У нас немає своїх приміщень чи штатних працівників. Нам дійсно потрібен був час для того, щоб знайти фінансування, запланувати, зрештою, роботу, яку ми ніколи не робили. Але в нас вийшло дуже вчасно підхопити потреби ситуації.  

Зокрема, в червні 2022 року, коли закривалася велика кількість тимчасових прихистків в школах і садочках. Саме з цього починається історія нашого прихистку. Ми скинули оголошення по різним групах для ВПО. На відкриття прихистку першого червня до нас прийшла лише одна сім’я Кисельових, про яких ви, напевно, не раз чули в наших постах. І їм сподобалося, вони вибрали окрему кімнату. І буквально за пів години почали приходити всі люди: прихисток був заселений в перший же день!

Віримо, що те саме можна сказати щодо вчасності стосовно закриття прихистку. Наразі ситуація по Львівській області з притоком людей, з кількістю людей, які планують тут лишатися, є досить передбаченою, не хаотичною. Є багато людей, які тут вже проживають роками, малий притік нових, і люди все ж таки більше вибирають лишатися, евакуюватися в місця, які недалеко від дому, щоб можна було принаймні туди їздити. 

Тому тимчасові прихистки, такі, як наш, не є гострою потребою міста наразі. Ми виконали свою функцію, зараз є вчасний момент для того, щоб піти зі сфери надання послуг безпосередньо прихистку. 

Проте якщо ви шукаєте куди поселитись у Львові та області, звертайтеся до Центру підтримки ВПО за номером: +380505554461.

Згідно з державним класифікатором соціальних послуг, така соціальна послуга, як надання прихистку, передбачає лише певні вимоги до організації простору. 

Там, наприклад, прописано, як має виглядати ліжко, скільки має бути квадратних метрів на людину. Нова постанова 930 так само чітко описує вимоги до правил проживання, до поведінки працівниць і мешканок. Ведемо до того, що існують  загальні норми: не пити, не курити, не битись і так далі. 

Насправді соціальна робота вимагає значно більшої включеності людини в життя іншої людини. І це має свої переваги і недоліки. 

Найбільше питання, над яким ми роздумували протягом всього часу нашої роботи, —  це наскільки наша допомога має мати межу, наскільки ці межі взагалі є об’єктивними в тій ситуації, що склалася.

Наведу такий приклад, який мене колись дуже вразив, коли я його почула в розмові з іншою колегою. Вона розказувала про сім’ю  старших чоловіка і жінки, яких вони прийняли у свій прихисток. Люди приїхали без документів, просто з пакетом речей: у них все згоріло. Колеги поселили їх до себе у прихисток, дали речі, продукти, допомогли відновити документи. Потім постало питання, що їм треба працевлаштовуватись. Вони допомогли чоловікові з цієї сім’ї працевлаштуватись на будівництво. У перший день своєї роботи на будівництві стався нещасний випадок і той чоловік загинув. Ті самі соціальні працівники, працівниці, волонтерки прихистку допомагали збирати гроші на поховальну церемонію. І похоронили цю людину. 

Цей випадок мене часто змушує задуматись над цими межами: чи існують вони в цій ситуації, в якій ми зараз живемо? Зараз соціальна допомога вже вийшла за будь-який можливий класифікатор соціальних послуг, навіть за такі випадки. 

Що ми робили під час функціонування прихистку, про що б і подумати не могли?

Розслідували зникнення крему «Чорний жемчуг» в кімнаті, допомагали 60-річній жінці вчитися буквально казати «ні»  і відстоювати свої кордони. Допомагали шукати продукти, збирали кошти на реабілітацію після операції по трансплантації нирки. Робили ремонт в будинку, куди мали переїхати мешканці нашого прихистку. Організовували співальні заходи, дискотеки, їздили на пікнік. І намагалися зрозуміти: скільки кілограмів продуктів потрібно на пікнік на 50 людей? 

Розбороняли бійки. Придумували якісь методи, як людям помиритися з залученням психологині. Наприклад, просили дві ворогуючі сторони разом приготувати борщ. Зробили разом журнал про життя мешканок нашого прихистку.  Допомагали працевлаштуватись, вислуховували… Прилаштовували в підтримане проживання людину з інтелектуальною інвалідністю, допомагали бороти харчовий розлад, намагалися відкачати людину від спроби суїциду, бавили дітей, вчили жінку з інвалідністю писати, організовували кіноклуби,  чекали після співбесіди, щоб підтримати…

Ми дуже багато всього не висвітлювали. Можливо, десь не знали, як це коректно зробити, можливо, десь були забігані у своїх справах і не думали над цим. 

Ми дуже пишаємось кризовою командою, яка взяла на себе відповідальність виконати цю роботу. Про цих людей хочеться згадати цитату з одного мультика, коли один персонаж каже іншому: «Так, мені найбільше подобаються ті люди, які не зважають на такі речі, як реальність».

Дійсно, нам доводилося видумувати схеми рішення «на ходу». Бували ситуації, коли рішення не було, і вся команда дружно йшла на терапевтичне випивання келиха вина та заїдання піцою. Ми ходили на багато супервізій, на яких просто ревіли, як скажені, і казали, що «ні, ми більше в той прихисток ніколи не повернемось!». 

А були такі моменти, коли ми збиралися, просто одна одну обіймали і казали, що ми дуже круті, ми зробили просто неймовірну роботу. Тому працювати в прихистку – це не жити своє одне окремішнє людське життя або життя тільки твоєї сім’ї, твоїх друзів. Це кожен день проживати життя 20 людей, які жили в нашому прихистку: з їх проблемами, радістю. Ми тішилися їхнім успіхам, сумували їхнім невдачам, злилися, коли з’являлися нові обмеження..
Підсумовуючи, хочеться сказати, що зважаючи на те, що ми зустрілися з цими людьми в такій ситуації, ця робота була сповнена великою кількістю ніжності і турботи. 
 

Якби я мала можливість щось сказати всім людям, що у нас жили за цей час, я б сказала, що це було дуже важливо для мене. У ці складні перші два роки повномасштабного вторгнення, коли я відділена від своєї сім’ї, яка зараз в окупації, не маю можливості допомагати своїм рідним. Для мене дуже цінно було мати можливість вам допомагати і бути вам потрібною. Це були взаємокорисні  стосунки. Ми допомагали, чим могли, вам протриматися далі, а ви допомагали нам.  Думаю, що ми всі потребували одні одних для того, щоб змогти пережити цю війну і спробувати жити далі. 

Прихисток закривається, але ми продовжуємо нашу допомогу жінкам, які знаходяться в кризовій ситуації. У планах продовжувати наші курси цифрової грамотності та провести набір на програму підтримки перекваліфікації «Твій рух вперед». Наш складний, але безцінний, досвід роботи в прихистку неодмінно виллється в нові соціальні проєкти. Працюємо на перемогу!

 

Текст підготувала Катя, координаторка кризового напрямку. З великою любов’ю!