З початком повномасштабного вторгнення в Україну діяльність «Феміністичної майстерні» розширилася. Оскільки велика війна не лише поглибила проблеми, які вже були у суспільстві, а й додала викликів, активістки започаткували низку нових напрямків діяльності. Догляд за дітьми, допомога з поселенням, турбота про бабусь, психологічна підтримка спільноти — далеко не повний перелік того, що сьогодні робить організація. Більше про кожен із нових напрямків і те, як вони справляються з навантаженням, розповіли самі активістки «Феміністичної майстерні».
Катя, яка допомагає з житлом
Робочий день активістки «Феміністичної майстерні» Каті зазвичай хаотичний: як тільки вона бере до рук телефон чи відкриває комп’ютер, ніколи не знає, куди далі доведеться їхати й що шукати. Про себе вона говорить небагато: аспірантка Львівського університету ім. Франка спеціальності «Соціологія», з «Феміністичною майстернею» пів року, відповідальна, подобається бути в курсі подій і працювати з молоддю. А от коли мова заходить про роботу в організації, знаходиться й багато деталей, і життєві історії.
Сьогодні основна місія Каті у «Феміністичній майстерні» — допомагати з пошуком житла чи інших необхідних речей. Вона займається індивідуальними поселеннями, а також облаштовує прихисток для активісток з інших регіонів України. Каже, те, що саме їй випала нагода опікуватися цими напрямками — не дивина. Адже ще до війни мала з хлопцем маленький бізнес: пара здавала квартиру в оренду подобово. Так Катя відточила й потрібні сьогодні навички: координацію процесів, комунікацію з орендарями, навчилася закривати бюрократичні питання.
Від початку війни вона поселяє людей у квартиру друзів (ті прагнули допомогти, але не хотіли займатися організаційними питаннями). Орендарів знаходить через бот Save UA.
«До війни, коли люди приїжджали до Львова на відпочинок, очікували, що орендована, хоч на день чи два, квартира буде схожою на їхній дім. Тому я намагалася облаштувати всі необхідні для життя умови, приносила багато милих дрібничок, — пригадує Катя. — Ці ж принципи втілила й у житлі, за яке відповідаю сьогодні. Адже зараз неабияк важливо опинитися у просторі хоча б із мінімальним затишком і комфортом».
Так у тимчасовому прихистку для переселен_ок з’явилися ковдри, посуд і навіть настільні ігри для дітей. Люди, які потрапляють у цю квартиру, підхоплюють естафету, каже активістка. Маленька дівчинка з Запоріжжя мала кілька пакетиків згущеного молока, але собі взяла лише один — інші лишила тим, хто заселиться після неї. А дорослі, які оселилися пізніше, купили мішок для пилосмока. Ще одні орендарі — точилку для ножа.
«Це такі речі, які люди не заберуть з собою, але вони потрібні для загального доброустрою помешкання. За півтора місяця з квартири, яка була в перед ремонтному стані, вийшло облаштоване житло, де люди можуть з комфортом зупинитися», — додає активістка.
Щоб допомога була масштабнішою, Катя разом з «Феміністичною майстернею» відкрили ще й ФемКвартиру для активісток з інших регіонів, які втратили житло через повномасштабне вторгнення росії. Прихисток — це трикімнатна квартира, де є все необхідне для комфортного життя. «ФМ» запрошує поселитися туди тих жінок, які шукають можливості допомагати іншим, займатися активізмом. Крім житла, організація надасть підтримку у втіленні ідей, можливість використовувати офіс. У прихистку можна жити безоплатно до пів року, а в окремих випадках можна обговорити й триваліший термін.
«Формат «ФемКвартири» передбачає, що жінки можуть відпочити, відновитися психологічно й фізично перед тим, як повернутися до активної роботи», — додає Катя.
Пункт про відпочинок з’явився не просто так. Адже занурення у питання пошуку житла для інших показало й те, наскільки, крім побутових умов, важливий емоційний комфорт. Наприклад, нещодавно Катя допомогла з житлом літній парі з Запоріжжя.
«Їй — 60, йому — 65, обоє пережили обстріли, — пригадує активістка. — Ми їх зустріли, поселили на кілька днів. Жінка розповідала нам, як збирали речі. Як можна в одну валізу помістити 40 років життя, питала вона, й показала звідти кілька фото сина, кілька — з весілля, дістала прикраси… Вони побули кілька днів, я їх проводила до машини, яка їхала до кордону, й ми пообіцяли одне одному, що після війни зустрінемося знов. Тоді я вперше почула такі історії й дійсно задумалася про те, наскільки важко людям, які покидають домівки, наскільки складно їм зібрати валізу та поїхати з дому, не знаючи, чи ти туди повернешся».
Крім згаданих вище ініціатив, «Феміністична майстерня» зараз працює також над створенням ще одного прихистку для біженок та їхніх дітей.
Іванка й допомога в догляді за дітьми
Іванка приєдналася до «Феміністичної майстерні» менш як місяць тому. Для неї зараз триває вже друга війна. Від першої, на Донбасі, пригадує вона, бігла до Харкова, адже сама родом з Луганської області. А тепер активістка приїхала до Львова, адже у 2022-му бойові дії дісталися й Харкова.
Непосидюча веганка, що об’їздила чимало країн автостопом, анархістка, феміністка й зоозахисниця не могла сидіти без діла у Львові. Спочатку Іванка мала синдром вцілілого, тому як тільки евакуювалася в безпечне місце, допомагала всім і всюди: сортувала гуманітарку, плела сітки, годувала людей на вокзалі. А коли трохи прийшла до тями, зрозуміла, в чому її сильний бік.
«Я надаватиму послуги няні для дітей переселенок безкоштовно. Коли в перші дні війни я волонтерила від «Червоного Хреста» як дитяча психологиня, бачила, що багато матерів мали повне емоційне виснаження. І їм потрібна була допомога в тому, щоб просто почитати дітям казку, заспокоїти, змінити підгузок», — пояснює Іванка.
Чому саме догляд за дітьми? Бо ще у Харкові Іванку знали як «няню прогресивних поглядів, яка їздить містом на рожевому велосипеді». Активістка має педагогічну освіту, хоча, каже, досвіду у догляді за малечею набралася ще у своєму дитинстві: була найстаршою онукою, яка допомагала бавити молодших.
«Навіть у мирний час матері стикалися з тим, що їхнє життя буквально оберталося навколо дітей: вони завжди мусили бути поруч, були змушені ігнорувати власні потреби. А зараз стало ще складніше. Я особисто бачила, як кілька сімей шукали житло з дитиною на руках, — пригадує Іванка. — І це не єдина проблема: жінки стоять у черзі за гуманітаркою, розв’язують реєстраційні питання… Все це значно простіше робити, якщо хтось може побути з дитиною».
Найменшому малюку, з яким сиділа Іванка, було 7 місяців, а найстаршому — 11 років. Активістка каже, що переважно няньчить тих, кому до десяти, бо старшим догляд вже не настільки потрібен.
Нещодавно Іванка також почула, що через війну з України виїхали понад 20 тисяч педагогів. Тож активістка вирішила не просто доглядати дітей, а й підтягувати з ними читання, письмо, лічбу.
«Я розумію, що ті, хто евакуювався, це люди з ПТСР. Діти можуть боятися гучних звуків, наприклад, лякатися того, на що зазвичай реагують спокійно, — каже Іванка. — І розумію, що може бути недовіра з боку батьків. Адже це в Харкові в мене була клієнтська база — навіть резюме не треба було писати. А тут я нова людина. Втім те, що я працюю у «Феміністичній майстерні», має заспокоїти батьків. Адже така платформа гарантує безпеку».
З дітьми Іванка може гуляти на вулиці, адже погода вже дозволяє, може сидіти вдома, а може бавити їх у спеціальному приміщенні «Феміністичної майстерні». Організація адаптувала офісну кімнату під роботу з дітьми, де є проєктор, аби дивитися мультики, розмальовки, олівчики, фарби, — все, щоб творчо зайняти малечу. Приміщення розраховане максимум на десять дітей, аби не було затісно.
«Декому важко приймати допомогу — я й сама з таких. Та насправді так чудово, коли тобі хтось допомагає! Всі, й мами зокрема, заслуговують на відпочинок. Те, що жінка на кілька годин передасть дитину няні, не робить її гіршою», — наголошує Іванка.
А тих, хто вважає, що іншим допомога потрібніше, активістка закликає ділитися інформацією про безоплатну послугу догляду й контактами, які можна знайти за посиланням.
Анастасія-Любов і допомога бабусям
Анастасія-Любов каже, що для неї у житті принципово важливий спокій. І хоча з початком війни в Україні віднайти його не просто, дівчина, попри все, намагається не забувати про це.
«Активістська діяльність заряджає і виснажує водночас, — каже вона. — У перспективі, якщо озирнутися на минулий рік, я відчуваю себе мега зарядженою, але протягом конкретного дня намагаюся не витрачати всі наявні сили, а потім довго відновлюватися. Я влаштовую міні відпочинки: говорю з собою, дивлюся у вікно, п’ю чай без думок про роботу».
А ще Анастасія-Любов відзначає, що те, наскільки заряджає активістська діяльність, залежить від завдань і думок, з якими до них підходиш. Тому, коли наприкінці лютого у «Феміністичній майстерні» обговорювали, які напрямки діяльності можуть бути актуальними, Анастасія-Любов подумала про бабусь. Каже, їй неабияк імпонує бабусин затишок, якого бракувало в дитинстві, тому й працювати з ними приємно.
«Це була моя ініціатива. Бабусі — вразлива група населення, якій і в мирний час складно, а зараз і поготів. Тож я подумала, що було б добре забезпечувати їх продуктами, допомагати у господарстві та просто спілкуватися», — додає вона.
Вже наприкінці березня, коли в «Майстерні» розробили механізм взаємодії для волонтерок й підготували інструкцію комунікації з бабусями, Анастасія-Любов разом з іншими активістками доставила перші пакунки з гуманітарною допомогою. Пішли до тих, з ким вдалося сконтактувати напередодні, адже важливо було не лише дізнатися, чи справді бабуся потребує допомоги та є самотньою, а й попередити їх про візит, щоб не налякати.
«Реакція бабусь дуже різна, — пригадує активістка. — Одні дякують і радо приймають те, що пропонуємо. Інші починають бідкатися, що держава їм не пропонувала цього раніше, хоч ми і пояснюємо, що ми не від держави. А треті говорять, що їм не потрібно нічого, згадують воїнів, біженців, кажуть, є люди, яким потрібніше, хоч зрештою і беруть пакунки від нас».
Окрім продуктів активістки також пропонують допомогу в побуті: можуть протерти пил, приготувати їжу. А коли йдуть, обов’язково лишають свої контакти: так старенькі зможуть зателефонувати в разі потреби.
«Наша програма підтримки бабусь — не лише про матеріальну допомогу. Ми також даємо їм емоційну підтримку», — підкреслює Анастасія-Любов.
У майбутньому активістки також планують розбудовувати добросусідські стосунки, створювати відчуття безпеки й приналежності серед жінок похилого віку.
«Взагалі хотілося б, аби бабусі знаходили спільну мову одна з одною, з волонтерками. Цього не легко досягти,але ми працюватимемо над цим. Було б добре, якби бабусі подружилися і вже без нашої допомоги згодом ходили одна до одної на посиденьки», — додає активістка.
Наразі ж команда «Феміністичної майстерні» продовжує збирати контакти бабусь, які потребують допомоги, через голів ОСББ. Також нещодавно активістки надрукували афіші, які розвішують містом.
«Іноді саме ті жінки, котрі потребують нашої допомоги, не користуються телефонами, тому ми пропонуємо звертатися й тим людям, котрі можуть знати таких бабусь, і скерувати нас до них», — уточнює активістка.
Ті, хто хочуть долучитися як волонтерки, можуть написати про це команді. Сьогодні, наприклад, вони разом з активістками не лише ходять до бабусь, а й допомагають збирати кошти. Волонтерки — повноцінні учасниці напрямку у роботі з літніми жінками, тож «Феміністична майстерня» обговорює з ними і попередній досвід, і подальші кроки.
Ксеня й психологічна допомога
Блогерка Ксеня доєдналася до «Феміністичної майстерні» у 2020-му, адже, як каже, їй важливо «популяризувати свої цінності горизонтальності, інклюзивності, різноманіття й рівності всіх людей» усіма доступними каналами. Зараз активістка відповідає за три напрямки: створює контент для соцмереж, організовує події та комунікує з активістками з інших міст, яким потрібен прихисток, а також координує питання надання психологічної підтримки.
«Все це так чи інакше пов’язано з емоціями й психологією, — пояснює Ксеня. — Думаю, в мене дуже добре виходить розуміти потреби людей і правильно про них запитувати. Це надважливо, тому що нам всім треба підтримувати бойовий дух, аби наближати перемогу. А ментально дуже важко знаходитися у стані постійної тривоги, страху за своє життя, життя близьких, майбутнє своєї країни».
Один зі способів «тримати інших на плаву», як каже активістка, це групи росту самосвідомості, які щонеділі організовує «Феміністична майстерня». Активістки називають ці збори «Вшанування Ліліт». Ксеня пояснює: такий формат спілкування виник в Америці у 60-х роках.
«Суть у тому, що жінки збираються в безпечному просторі компанією до десяти людей і обговорюють особисте, яке насправді завжди політичне. Це допомагає їм зрозуміти, що вони не самотні у своєму досвіді, — пояснює активістка. — Це розмови про дискримінацію, насильство, з якими вони стикаються. На таких зустрічах не лише розумієш, що проблема не в тобі, що це системна річ, а й отримуєш поштовх перетворити сором на злість чи ресурс, який допоможе боротися з проблемою надалі».
Ксеня пригадує, що одна дівчина приїхала на «Вшанування Ліліт» з іншого міста. І їй настільки було комфортно, настільки сподобалося, що вона захотіла приїхати знов, хоч це й вартує неабияких зусиль — дістатися до Львова. Люди приходять на «Ліліт» за розслабленням, уточнює активістка, аби побути собою й обговорити теми, які вони не можуть обговорити з подругами чи батьками. «Майстерня» дає їм безпечний простір для цього: потрапити на подію можуть лише люди зі спільноти або їхні подруги, яких можуть порекомендувати, адже важливо, щоб учасниці поділяли цінності й не виносили почуте на публіку.
«В участі ще нікому не відмовляли, але ті, хто хочуть доєднатися, мають розуміти, що це — група для жінок і небінарних людей, яким комфортно у просторі, що центрує жіночий досвід», — уточнює Ксеня.
Крім тривалих проєктів, націлених на збереження ментального здоров’я, вона також опікується стихійними подіями. Організовує перегляди українських фільмів, воркшопи, наприклад, з фактчекінгу чи домедичної допомоги в умовах бойових дій. Все це, каже вона, допомагає людям і розслабитися, і поміркувати, і перемкнути увагу та водночас отримати корисні знання. Та й допомагає самій активістці не вигоріти.
«Коли я швидко бачу результати своєї діяльності, це дає багато ресурсу. Але активізм часто передбачає саме тривалі процеси. Тож для того, аби не загубити себе, я постійно перевіряю свій стан: коли розумію, що мені треба перепочити, беру паузу, пробую дивитися на все під іншим кутом, і тоді стає краще», — ділиться вона досвідом.
Оскільки активістки нерідко потребують професійної психологічної підтримки, «Феміністична майстерня» пропонує тим з них, які житимуть у шелтері організації, десять консультацій. За пошук психотерапевток у таких випадках також відповідає Ксеня.
Допомагати тримати оборону психологічного фронту активістка планує й надалі, адже зауважує, що під час кризових ситуацій становище вразливих груп населення стає ще гіршим, оскільки усі проблеми лише поглиблюються.
Настя і медійна діяльність
Мета «Феміністичної майстерні» — висвітлювати всі проблеми, які були та з’явилися з початком широкомасштабної війни, через феміністичну оптику, наголошує активістка Настя. Вона вже не перший рік відповідає за медійну частину роботи, тож розуміє: з одного боку, чим більше інформації, тим краще, а з іншого — чим більше інформації, тим легше в ній загубитися.
«Нам важливо, аби жінки в умовах війни не залишилися поза медійним полем, щоб на їхні потреби та вклад у майбутню перемогу звертали увагу, — пояснює Настя. — Звісно, зараз інформаційне поле насичене історіями про жахіття, про руйнування та про силу духу україн_ок. Увага людей розсіюється. Ми хочемо, щоб кожна історія була видимою».
Аби досягти цього, активістки, наприклад, висвітлюють волонтерство людей зі спільноти «Феміністичної майстерні», які приймають біжен_ок у себе вдома, готують їжу, допомагають на кордоні, плетуть сітки, долучаються до медіа-волонтерства.
Реалізувати бажане «Майстерні» допомагає і онлайн-спільнота, яку Настя спільно з колежанками розбудовувала рік. Спробувавши різні формати взаємодії з аудиторією через соцмережі, активістки зрозуміли: потрібно робити контент з акцентом на пізнавальність та інтерактивність, аби не просто давати інформацію, а будувати ком’юніті. Стратегія виявилася виграшною: за рік зросла кількість користувач_ок на усіх платформах. І коли почалася війна, «Феміністична майстерня» вже мала неабиякий актив: спільнота швидко відгукувалася на заклики долучатися до волонтерства та нових напрямків роботи організації
«Наприклад, 20 волонтерок для програми допомоги літнім жінкам у Львові ми знайшли через соцмережі. Достатньо було опублікувати відповідний допис і анкету, — каже Настя. — І коли ми анонсуємо новий напрям роботи, інформацію про нього активно поширюють».
Також зараз розважально-пізнавальний контент змінився більш практичним. Тобто замість публікацій про різні види сексуальності, наприклад, аудиторія «ФМ» радше побачить допис про те, як знайти волонтер_ок, які допоможуть дістатися у безпечне місце з гарячих точок України, чи відео про менструацію і репродуктивне здоров’я під час війни.
«Наші соцмережі та сайт дозволяють актуалізувати й проговорити проблеми, з якими найбільше стикаються саме під час війни: насильство, залученість жінок у діяльність країни та інші. Й це важливо, бо в медіа не завжди повною мірою говорять про це», — уточнює активістка.
Однак у «Феміністичній майстерні» розуміють: людям все одно зараз потрібен не лише корисний і «серйозний» контент. Часом хочеться відволіктися й подивитися щось легке.
«Тому ми час від часу створюємо й більш розважальний контент, — пояснює Настя. — До такого звикли наші підписниці, адже раніше ми публікували чимало розважальних матеріалів. Тому й сьогодні на наших сторінках люди знайдуть щось для себе. Ми продовжуємо працювати над тим, щоб створювати онлайн-спільноту з дружньою атмосферою для підтримки та допомоги».
Саша й міжнародна спільнота
4 квітня британська газета The Guardian, 13 квітня — американський телеканал CNN не просто говорили про війну в Україні, а робили це з феміністичної точки зору, фокусувалися на проблемах жінок. Про їхнє становище, роль в українському суспільстві та війні зокрема розповідала активістка «Феміністичної майстерні» Саша. Каже, вже й не пригадає, коли саме почала відповідати за комунікацію з закордонними медіа, втім навички, якими володіє, дозволяли й дозволяють робити це успішно.
«Я відчуваю себе на своєму місці, — зазначає активістка. — Після деяких інтерв’ю англійською, мені писали далекі знайомі, приятелі, друзі-іноземці, й казали, що почуте чи прочитане було для них корисним. Вони дізналися щось нове про ситуацію в Україні, те, про що ніколи раніше й не замислювалися, адже я наводила дані з вузької перспективи “Феміністичної майстерні”».
На питання, чому це важливо, Саша відповідає коротко: феміністичний погляд відсутній в медіапросторі, тому, коли звучить голос феміністок, він вирізняється і запам’ятовується.
«Феміністичній майстерні» важливо, аби у ЗМІ були представлені голоси різних активісток, тому частина роботи Саші — допомагати іншим спілкуватися з медіа. Перед тим, як іти на інтерв’ю, дівчата можуть поговорити з нею й отримати певні поради.
Ще до війни Саша багато часу приділяла освітнім проєктам, комунікації з міжнародними організаціями. Вона переконана: всі ці напрямки роблять «Феміністичну майстерню» унікальною. Можна скопіювати діяльність, але не можна скопіювати підходити до роботи, способи взаємодії одна з одною та іншими.
«Можливо, те, що я роблю, це не якісь фундаментальні речі як приміщення чи безпека. Але серед усіх послуг, які пропонують інші організації, така діяльність додає чогось нестандартного, — вважає активістка. — Ми унікальна спільнота з унікальними талантами, яка перебуває в унікальних умовах. Навіть попри те, що ми втомлені й виснажені через війну, ми працюємо далі».
***
«Феміністична майстерня» працює з 2014 року. Основною метою організації було й залишається створення простору, в якому фем-ком’юніті Львова й України могло б не лише безпечно існувати, а й розвиватися. Однак «Майстерня» також реагує на актуальні виклики, тож не стоїть осторонь сьогоденних запитів суспільства. Дізнатися більше про те, як можна підтримати організацію зараз, можна за посиланням.
Текст: Ганна Беловольченко Фото: Таня Джафарова Відео: Дмитро Маркевич, Олексій Зіневич (оператори), Ігнат Семчук (режисер монтажу)
