Цього року, коли Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA вп’ятнадцяте крокує Україною, Феміністична майстерня вперше організувала кілька показів. Під час обговорень разом з колегами-феміністками документальні картини розглядали розглядаючи  крізь призму прав жінок та критики патріархату. Події відбулись в Львівському обласному молодіжному центрі, за сприяння та локальної координації ГО “Патронус” а модерувала їх активістка ФМ, Йош.

Фільм «Явних проявів немає» Аліни Горловоє зачіпив кілька гострих тем. По-перше, причини “добровільної” участь людей у воєнних конфліктах. Головна героїня фільму – Оксана Якубова, колишня заступниця командира батальону по роботі з особовим складом, назвала дві причини: першопочаткова – іти, аби не забрали сина і чоловіка (за принципом “один з сімї”), а наступна – повертатися на війну, адже дуже складно повернутися до “нормального” життя вдома. По-друге, яка роль жінок в війні або в протистоянні насиллю. Хоча жінки часто зображуються як ті, кого потрібно захищати, або символ миру, в сучасній Україні військо стає місцем для самореалізації жінок, і вони виборюють право захищати мирне населення на рівні з чоловіками. Втім, більш перспективним видається докорінна зміна суспільного устрою, в якому воля народу до миру буде врахована на рівні політичного розв’язання конфліктів.

Стрічка «Моє тіло — політичне» Аліс Ріфф підняла проблематику стигматизованої та невидимої групи людей в Україні. Кадри з життя трансгендерних людей міста Сан-Паулу (Бразилія) нагадали, що в нашому контексті ці люди часто непомітні – а ні візуально, а ні на рівні захисного законодавства. Тому після показу за участі активіст_ки Women’s Voices Львів, транс*небінарної персони Юлії Кульчицьк_ої розібрались з тим, кого відносити до трансгендерних осіб, які причини та стратегії транс-переходу для людей та з якими повсякденними та законодавчими обмеженнями вони стикаються в Україні. Хоча в світі є деякі культури, де визнана третя стать або є можливість не позначати гендерний маркер в документах, переважно проблеми схожі – від Бразилії до України.

Фільм «Сієва» Єнні Нюберґ сповнений танцю та роздумів над альтернативними стратегіями для тих, хто бореться з системними проблемами. Фінські танцівники і танцівниці, хоч не займаються питаннями захисту прав людини, через свої думки та рефлексії надихнули глядацтво на розмову про спротив агресивному капіталізму та розвитку довіри в суспільстві. На думку глядачок, вибудовування особистих кордонів, яке відбувається через такий танок, як сієва, веде до розуміння своїх прав та гідності. Ці речі мають стати основою для будування гармонійних ненасильницьких стосунків з іншими людьми та з навколишнім простором.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.