Війна – це майже завжди про страх і тривожність. У життя жінок 45+, які не вміють користуватися телефоном, війна привносить ще більше страху та невідомості.

Поки наша держава швидко переводить у цифрову площину чималу частину нашого життя – онлайн-банкінг, отримання гуманітарної допомоги, орієнтація містом, запис до лікарів та отримання ліків – люди пенсійного віку відчувають розгубленість  через нерозуміння, здається, «базового» та «очевидного».

Забуті в часі та невидимі для суспільства – так можна описати багатьох жінок, які не встигли за швидкими темпами розвитку цифрової держави. Жінки похилого віку – це особливо вразлива категорія, яка потребує особливого захисту та уваги. Ще вчора ці жінки могли очолювати підприємства, а сьогодні вони не можуть оплатити комунальні послуги онлайн. І їхньої провини в цьому немає, для них просто не створено відповідних умов та, в першу чергу, можливостей.

Саме тому ГО  «Феміністична майстерня» протягом 4 місяців займається створенням та викладанням курсів цифрової грамотності для пенсіонерок.

Цей проєкт – для людей та про людей. Сьогодні ми розкажемо історію учасниці цифрових курсів. Цю жінку звати Альбіна і в свої 84 вона вчиться товаришувати з телефоном.

Важливе! Текст може завдати шкоди особливо чутливим філолог_иням.

  • Розкажіть про своє життя. Чим ви займалися?
  • Чим я займалася? Ой, та чим я тільки не займалася! Була разнарабочєй на будівництві, шліфувальницею 6 років на круглошліфувальному станку, потім –  економіст на заводі машинобудівному, как би. Потім товароведом в Германії. Да, я ж закінчувала тут, в такому інституті… 
  • У Львові?
  • У Львові три курси закінчила і в Донецьку два. Але працювала я (видихає, – авт). Ой, коли я вчилася я працювала на шліфовкє. Це –  важкий труд! Дуже врєдная робота була… І вот вчилася одночасно на заочному у вашому торговому інституті. От, а потом перевелася у Львів (видихає, –  авт). Оказується, там в цей час відкрили інститут, а я не знала. Потім я працювала знову економістом… вєдущім економістом в об’єдінєнії горелектротранспорта. Вот… У нас на всю область було створено одне об’єдінєніє.

Почалася повітряна тривога і далі розмову ми продовжили в укритті. Навколо бігали діти і паралельно проводили заняття з цифрової грамотності. Було шумно, холодно, але на диво затишно.

  • Потом я працювала у цьому ж об’єдінєнії, але вже в учєбнодєловом кабінеті. Ми там готували водіїв трамваїв і тролейбусів. Ось така моя робоча діяльність була. У 98 році я пішла (на пенсію, –  ред). … Ось так… (видихає, – авт). 
  • Але це дуже сміливо  так багато працювати і на таких різних посадах
  • Дєвочькі, всюди, де я працювала, була дуже відповідальна робота…Та, очєнь відповідальна.. Я не з таких, як це сказати… Труслівих! Нє, ходила, получалося все (усміхається, – авт).  У возрасті 58 років я пішла на пенсію.. Вся юность моя була в заботах. Тому багато розваг у моєму житті не було. У мене не лишалося часу на розваги. Я з того покоління, коли треба було думати про себе: як жити, як будувати життя… Дуже довго ходили по приватних квартирах. Але радостей, про які можна розказати, немає… Але не отчаюємося! Ви знаєте, я завжди була оптимістом по життю. Закінчиться от-те і те, почнеться більш цікаве життя… Я завжди затримувалася після роботи: на годину, дві. А вдома ж сім’я! Треба заботіца про сім’ю. Ну такоє..
  • Розкажіть про ваше життя зараз. 
  • Я приєхала сюда в п’ятнадцатам році. В мою квартиру попав снаряд. На п’ятому поверсі. Та і пенсію було трудно получать. І ми приїхали сюди, в має 15-того года. Теж одні клопоти! З пошуком квартири, от. Собствєнно, було дуже велике желаніє вернуться домой. Мужа похоронила…Сина теж похоронила здєсь…Да… Тоска… Не те, щоб тоска, а болєзнь. Боль сплошная, я не можу успокоїться… От всю жизнь работалі, як одєржимиє, і… От такий результат. У мене нічого немає. Нічого у мене не лишилося.
  • Дуже вам співчуваю. А як вам зараз у Львові?  
  • Ну, я все ще хочу домой.. Хочу домой, як вам сказать. У мене тут пріятєльніци є, які приймають мене тут тєпло. Я приїхала сюди до двоюрідної сестри, а вона померла три роки тому від ковіда..І вобщєм я залишилась одна. І так (видихає, – авт). Я не скажу, що.. Я прожила вєздє, прожила вєздє! У мене і в Донецьку нормальні отношенія були зі всіма, і в Германії, де я працювала, мене теж німці приймали доволі тєпло. Ну і тут теж. Мене ніхто не обіжає! Хіба на базарі із-за рускава язика, але я до цього привикла. Я і рускі слова забуваю, не те, щоб українські… Що ще, Анічька, хочете, аби я розказала?
  • Розкажіть, як ви дізналися про ці цифрові курси?
  • У мене пріятєльніца з Донецька… привела мене сюди. Вона мене інформіруєт: де, що і як. От і проінформірувала про курси.
    Я з задоволенням хочу вчитись! Хоча вже, знаєте, умствєниє способності відстають від моїх бажань.
  • Ой, не кажіть! Мені тут всі лекторки нахвалюють вас, що ви добре вчитеся.
  • Не знаю, уже пам’ять у мене слабка стала. Я перенесла ж сім операцій, сім наркозів. Ще онкологія… Тому я дуже довольна, знання тут дають такі. Дєвачькі відповідальні, достойні похвали. Не дивлячись на мою, як сказать, воспрєнімаємость, незапомєнаємость..
  • Знаєте, багато людей бояться починати вчити щось нове у старшому віці…
  • Ні-ні! Який може бути страх? У мене таких мислєй навіть не було! Тим більше, дівчата кажуть, що навчать. Вони дуже терпляче до мене ставилися, тому знаєте.. Все, що не запам’ятаю, не розумію, вони терпляче розкажуть. Дуже довольна цим!
  • Як у вас зараз стосунки з телефоном?
  • Вже болєє спокойно, більше спокійно. Там, де я живу, є такі ж, як я  (сміється, – авт). Навіть спитать немає у кого! Нічого, знаходжу рішення вже! Я щітаю, що такі курси треба було раніше мені пошукать, щоб я… Бо коли у мене щось не получаєця, заклинює смартфон, то у мене справжній психоз  (сміється, – авт). Да, полноє отчаєнія наступає! А зараз я вже такого не відчуваю. Це дуже-дуже потрібно – такі курси.
  • Є багато жінок, які бояться наважитися записатися на навчання. Що б ви їм хотіли б сказати?
  • Ой, та ідітє сміливо на ці курси! Пізнавайте нове і незнайоме! Обов’язково йдіть вчиться. Я ж кажу, що у мене навіть таких думок не було! Тому навчання – це велика справа! (сміється, – авт).

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.