Ілюстрації: Леся Мазанік
Не так давно ми поспілкувалися з журналісткою DIVOCHE.MEDIA про нашу роботу. Матеріал про нас читайте далі:
ГО «Феміністична майстерня» уже понад 10 років працює над формуванням феміністської спільноти в Україні. Активістки організації прагнуть покращити позиції жінки в суспільстві, зокрема — протидіяти різним формам дискримінації й насильства. Після повномасштабного вторгнення діяльність «Феміністичної майстерні» розширилася: догляд за дітьми, допомога з поселенням, підтримка старших жінок стали важливими напрямами діяльності.
DIVOCHE.MEDIA поспілкувалося з членкинями та учасницями «ФемМайстерні», щоб дізнатися, як організація допомагає підліткам, їхнім батькам і старшим людям формувати безпечний простір життя та спілкування.
«Раз я прийшла читати лекцію в школу і бачу: на стіні в класі висить пам’ятка для учнів: як убезпечитися від злочинів. Там були дивні поради на кшталт: не носити провокаційний одяг, не розмовляти голосно, не фарбуватися. Мені аж мову відібрало, коли побачила це. Я ж бо прийшла із лекцією про насильство і про те, чому воно трапляється, прийшла розповісти учням, що насильство не провокують одягом чи голосним сміхом. Насильство трапляється, коли люди мають гендерні упередження», — розповідає експертка з правових питань львівської ГО «Феміністична майстерня» Ганна Чир.
Ганна проводить освітні зустрічі для молоді (учнів, студентів), вчителів та батьків: розповідає про гендерну рівність, про згоду на сексуальну взаємодію, про відповідальність за порушення статевої свободи та недоторканості. Зазвичай ці лекції комплексні, до них долучаються психологиня та гінекологиня, які розповідають про тілесність і почуття, фізіологічне дорослішання і кохання. Ганна ж, юристка за освітою та фахом, говорить про важливі аспекти дорослішання з правового погляду.
«Чи зняли ту пам’ятку в класі — не знаю, — додає вона. — Я намагалася перед лекцією сказати вчительці, а під час лекції звернула увагу дітей: мовляв, ви бачили, що у вас там висить? Пояснила їм, що це неправильна пам’ятка. А після лекції попросила вчительку зняти її. Пояснила, що таке культура віктимблеймінгу і що розмови про те, що насильство можна провокувати чи превентивно себе від нього убезпечити — дуже дивні». Коментар лекторки вчителька залишила без відповіді. Коли Ганна залишала клас, пам’ятка все ще висіла на місці.
Лекторки й фахівчині «ФемМайстерні» проводять зустрічі для дівчат і для хлопців, не розводячи їх по різних авдиторіях. Говорять не лише про підліткову фізіологію та перший секс. Обговорюють фемінізм і гендерну рівність, кібернасильство, методи контрацепції й право на аборт, гендерні упередження та стереотипи. Ганна зізнається: коли зустрічі з учнями в тому чи іншому навчальному закладі проводяться регулярно, якісні зміни швидко стають помітними: діти й підлітки навіть під час шкільних перерв обговорюють лекції й почуте на них.
Втім, поодинокі лекції так само можуть стати важливим імпульсом для дитини, а часом — перевернути її свідомість. Ганна згадує учня, який на початку лекції заявив, що, коли виросте, хотів би мати сина, бо хлопчиків можна бити: «А я прийшла розповідати про фемінізм і правозахист! Але все одно даю цій дитині висловитися, бо розумію, що її слова пішли від гендерного стереотипу про те, що чоловіків бити можна, бо вони сильніші, вони витримають. І коли ти пояснюєш людині, звідки в неї ці упередження, чим можуть бути небезпечні такі думки, то дитина починає розуміти, звідки в неї взялося оце “хлопчиків бити можна”».
За словами експертки, це відлуння застарілих уявлень, що досі панують у суспільстві: про хлопчиків, які не плачуть, про чоловіків, яким не треба співчувати, яким не можна бути емоційними чи вразливими.
Ганна каже, коли починає пояснювати дітям, звідки в них беруться подібні думки, то помічає — зазвичай під кінець лекції між нею та слухачами формуються довірливі стосунки й навіть найбільші бешкетники із задніх парт стають уважними слухачами.
«У мене на лекції діти питають про мастурбацію, що робити, якщо тебе фоткають знизу у шкільному туалеті, а вчителька починає перепрошувати, що учні такі відверті й неслухняні»
«На початку уроку діти зазвичай дуже закриті. Під час лекції я намагаюсь створити максимально безпечний простір, щоб вони відчували, що можуть вільно висловлювати думки. Часто зауважую, що для декого це взагалі перший досвід, коли лектор чи вчитель дає змогу висловитися. Школа, особливо державна, часто містить ознаки каральності. Мені найбільше не подобається, коли на задні парти під час лекцій сідають вчителі та класні керівники і, щойно діти підіймають руки, на них сичать: “Ш-ш-ш! Не можна ставити запитання, сидіть тихо”», — говорить Ганна, зауважуючи, що така поведінка дорослих не дуже заохочує дітей — ані ставити запитання, ані шукати відповідей.
Експертка переконана, що дитині потрібно дати право озвучити будь-яке запитання, навіть якщо воно здається дивним і недоречним.
«Коли вчительки негайно вгамовують цікавість дитини, це нікому не на користь. Бувало, що на лекції діти дуже активні, питають про мастурбацію, про те, що робити, якщо тебе фоткають знизу у шкільному туалеті, а вчителька починає перепрошувати, що учні такі відверті й неслухняні», — продовжує Ганна.
Саме тому, пояснює вона, представниці «ФемМайстерні» не обмежуються лекціями винятково для дитячої чи підліткової авдиторії. Лекторки читають курси й для освітянської спільноти, і для батьків, навчаючи їх правильно, грамотно і доречно говорити з дітьми про дорослішання, про секс і стосунки, і при тому не впадати в крайнощі: надмірну закритість або навпаки — надмірну відвертість у розмовах. Але юна і молода авдиторія — не єдині бенефіціари освітніх проєктів «Феміністичної майстерні». Організація підтримує й спільноту старших жінок.
Членкиня організації Ярина Дегтяр згадує, що напередодні повномасштабного вторгнення «Феміністична майстерня» планувала закриватися після майже десятиліття роботи. «На той момент були проблеми і з фінансами, і з мотивацією, і з розумінням, куди рухатися, — зізнається вона. — Але після 24 лютого довелося максимально активізуватися всім небайдужим людям та організаціям, і після трансформації у нас запрацювали гуманітарні напрями. Ми відкрили кілька прихистків і почали допомагати ВПО. Стали робити те, чого ще ніколи не робили, — проводити цифрові курси для старших жінок. Спочатку тільки для ВПО в наших прихистках, але згодом почали запрошувати всіх охочих жінок дорослого віку долучатися».
Старші жінки, за словами Ярини, часто не мали доступу до багатьох послуг, які надавалися ВПО, тому що банально не вміли заповнити гугл-форму чи користуватися «Дією». Тож фахівчині «ФемМайстерні» почали розробляти курси, щоб навчити жінок опанувати можливості, які дає їм сучасний смартфон: користуватися вайбером, онлайн-банкінгом, «Дією», гугл-мапами, різними державними сервісами.
«У наших прихистках для жінок-ВПО я була адміністраторкою. І, коли хотіла повідомити якусь інформацію 20-м мешканкам, розуміла, що фізично не можу обійти їх усіх, бо у кожної свої справи, легше написати це в спільний чат. Але чат читали заледве 10% наших підопічних — це ускладнювало ситуацію, — згадує тренерка курсів із цифрової грамотності ГО “Феміністична майстерня” Анастасія Жабка. — Ми хотіли також цим жінкам допомогти із працевлаштуванням, щоб шукати роботу, — потрібне резюме, це теж робота із цифровим матеріалом».
Перші заняття, згадує координаторка кризового напряму Катерина Довбня, проводили просто на кухні прихистку: «Хтось смажить котлети, а ми поруч навчаємо жінок, як ставити лайк у вайбері». Після того як організація отримала перший грант на навчання, зробили перший офіційний набір. Вік учениць — від 60 років.
Катерина доповнює: «Я бачу ефективність проєкту в тому, що жінки до нас повертаються і добре відгукуються про ці курси. Ми говоримо про жінок від 60 до 80 років. Наша програма починається з базових налаштувань телефону. Ми спочатку буквально показуємо, з якого боку в телефон говорити, а з якого слухати, а закінчуємо “Дією”. Логіка в тому, щоб вони зрозуміли, як працюють програми, як працює телефон і що його не треба боятися — це просто річ, яка допомагає в житті, достатньо розібратися, як вона працює. І, коли я бачу, що людина здатна увімкнути собі серіал на ютубі, я щиро радію: “Вау, ми зробили життя людини трошки кращим”. Це старші люди, у багатьох нема родини, вони цілий день самі, але тепер вони можуть подивитися улюблений фільм чи серіал».
Катерина вважає, що учениці раз за разом повертаються до них не тому, що ніяк не можуть засвоїти курс, а тому, що потребують атмосфери, яка панує на заняттях і яку самі ж створюють. Крім того, «ФемМайстерня» пропонує жінкам різноманітні активності — від лекцій нутриціологині чи фахівця з деменції, до уроків фітнесу і малювання.
«Я намагаюсь не сприймати відвідувачок наших курсів як нещасних і немічних бабусь, які нічого в житті вже не можуть. Ці жінки першими ламають стереотип упослідженої й нецікавої старості, — зауважує Анастасія. — Оскільки через наші курси пройшло понад 100 учасниць, то маю не один і не два приклади жінок у віці 80 плюс, які приходять до нас і кажуть: “Я люблю життя!” Вони навчаються, шукають нових подруг, отримують нові знання й опановують нові хобі».
«Найбільший страх жінок, які вчаться цифрової грамотності, — страх перед банківськими операціями»
То чого ж насправді шукають старші жінки, які приходять на цифрові курси до «Феміністичної Майстерні»: нових знань, приязної атмосфери, своїх людей? Активістки пояснюють: всього потроху. Для старших жінок однаково важливо як навчитися самостійно прокладати в гугл-мапі маршрут до концертної зали з безплатною виставою, так і заповнювати заявки на гуманітарну допомогу. Не менш важливим є і спілкування, що, за словами Катерини, працює в обидва боки.
«Я часто думаю — як же класно, що спілкуюсь зі старшими жінками, бо я з ними пізнаю життя, маю приблизне уявлення, яких життєвих ситуацій мені очікувати в 40, в 50, в 60 — від себе, від свого організму, як до мене ставитиметься суспільство. Я зможу підстелити собі соломку. Але насправді активних жінок старшого віку не так багато. Перед курсами ми роздавали листівки, питали у жінок: “А що б вам було цікаво дізнатися, чим ви цікавитеся зараз, куди б хотіли сходити?” — і були такі, хто від нас просто тікав, а були такі, хто казав: “Та що вже мені, які активності, вже кінець життя”. На наш курс прийшли 140 жінок, на мільйонний Львів — це мало. Але, мені здається, це тому, що у нашому місті просто ніхто не задумувався, як залучити до активного життя людину у віці, яка не користується інтернетом, бо не вміє. І це та група, з якою ми плануємо працювати й далі, ми щось обов’язково придумаємо і покажемо — у Львові для них є щось безплатне, цікаве, і життя не закінчується, поки воно триває», — зауважує координаторка кризового напряму.
Катерина зізнається, що навіть для себе з подивом відкривала, якою невидимою спільнотою насправді є старші жінки. Згадує, як шукала для лекції нутриціологиню, яка готова була б розказати про правильне і здорове харчування у віці 60 плюс. Каже, то було завдання із зірочкою.
«Таке враження, що жінки у нас доживають до 40 років — і все, старших не існує. Або шукай інформацію про своє здоров’я сама, або лягай і помирай. А насправді жінкам після 60 дуже цікавими були й наші лекції про те, як працює мозок у дорослому віці, як втрачається пам’ять, як її відновити, як харчуватися, що відбувається із жіночими статевими органами. Зокрема була і лекція, як спілкуватися з лікарями і як доводити, що коли тобі погано фізично, то треба і можна лікуватися, і що це нормально для старшої людини — почуватися добре!» — доповнює експертка.
Втім, одним із найбільших страхів жінок, які приходять повчитися цифровій грамотності, є страх перед банківськими операціями. Анастасія каже, що для багатьох «невидимі гроші» — настільки незрозуміла концепція, що змушує тривожитися і переживати.
«Коли це не готівка, яку можна порахувати, потримати в руках і покласти під матрац, то це для таких жінок щось дуже страшне і невідоме, бо мають страх — “довкола мене чатують шахраї”. Для них кожен дзвінок із незнайомого номера — це потенційний страх втратити пенсію. А питання грошей для старших жінок дуже болюче, бо їх небагато, і мова про виживання на мізерну пенсію, з якої треба себе прогодувати, купити собі на зиму тепле взуття чи пальто», — розповідає тренерка.
«Старість, якої я не хочу»
В планах «Феміністичної майстерні» — розширити курс цифрового навчання до роботи з комп’ютером. Для багатьох жінок це стане потенційною можливістю знайти собі відносно доступну і фізично легку роботу, яку до снаги виконувати з дому, надто якщо в жінки вже нема фізичної можливості на повний день гарувати десь прибиральницею чи братися за важку фізичну працю.
Споглядання викликів, з якими учасниці цифрових курсів мають давати раду, наводять активісток на думки про власну старість, коли та прийде.
«Я не хочу бідної старості, — ділиться думками Анастасія. — Я відчуваю учасниць наших курсів не те щоб обманутими жінками, ймовірніше, жінками, яким багато всього наобіцяли. Обіцяли — якщо ти працюватимеш в три зміни, виховаєш дітей, весь свій побут і життя обернеш довкола родини, то рано чи пізно таке життя принесе свої плоди, і ти будеш залюблена на старість, про тебе обов’язково потурбуються. А потім стається реальне життя, і ти лишаєшся без засобів до виживання в якомусь шелтері в незнайомому місті. Я не знаю, чи можу уберегти себе від такої старості. Але це мотивує мене не тішити себе зайвими обіцянками й надіями».
«Якої б старості я собі не хотіла? — задумується Катерина. — Такої, коли мені треба буде доводити, що я теж людина, навіть у старості. І що я заслуговую нормального і гідного до себе ставлення. Я не знаю, яким буде світ, може, я сама стану учасницею якихось навчальних курсів. У мене часом складається враження, що наше завдання на цих навчаннях — “припасувати” жінок до цього світу, який більше для них не створений. Бо є відчуття, що вони намагаються вписатися в потік, але багатьом це не дуже вдається. Я не знаю, яка я буду, коли стану стара, але точно б хотіла мати відчуття, що цей світ і для мене теж».
«Я у старості бачу себе залученою в якусь громадську діяльність, — усміхається Ярина. — Буду такою буркотливою бабцею, яка не сидітиме на місці, а долучатиметься до внеску в громаду. Принаймні, сподіваюсь на це».
