Зміни на політичній арені України, потреба в ратифікації Стамбульської конвенції, прагнення зменшити рівень домашнього насильства та покращити взаємодію в активістському середовищі… Все це — завдання, які стояли минулого року перед тими, хто є частиною феміністичного руху в України.

У матеріалі разом з феміністками розбираємося, що вдалося зробити за 2019 рік, а над чим варто працювати.

Що заважало чи могло стати на заваді

1. Активізація праворадикальних і антигендерних рухів

Насильницькі напади та регулярні конфронтації — у 2019 році праворадикальні угруповання активно проявляли себе, про що свідчить дослідження громадської організації Rosa Luxemburg Stiftung. Згідно з ним, протягом жовтня 2018 – жовтня 2019 було зафіксовано 137 випадків агресії з боку «С14», «Традиція і порядок», «Катехон» та інших груп. Найчастіше ці дії були направлені проти представників і представниць феміністичного руху, а також ЛГБТ+.

На думку заступниці голови центру «Жіночі перспективи» Марти Чумало, активна діяльність праворадикальних угруповань — це виклик орієнтовно останніх 5 років. І вона впевнена, що він й надалі залишається актуальним.

«Ці організації знайшли спільну мову зі Всеукраїнською радою церков, яка, своєю чергою, має серйозний вплив на владу в цілому. Ця Рада підтримує антиабортні ініціативи, виступає проти ратифікації Стамбульської конвенції», — каже експертка.

За словами Марти Чумало, варто згадати і Всеукраїнський форум сім’ї, на якому виступали тодішні президент Петро Порошенко, секретар РНБО Олександр Турчинов та інші представники влади. Результатом Форуму стала резолюція, в якій наголосили на «природній суті шлюбу і сім’ї — законного союзу чоловіка і жінки, які народжують/адаптують і виховують дітей» та «протидії антихристиянській гендерній ідеології».

«Це одна з демонстрацій рівня впливу, коли перші особи стають на одну сторону з тими, хто толерує подібні ідеї», — підкреслює активістка.

Натомість співзасновниця ініціативи «Театр для діалогу» Оксана Потапова окреслює інший бік проблеми — нормалізацію у суспільстві нападів з боку праворадикалів.

«Сьогодні вже не новина, що на когось напали, бо це стається в черговий раз. Загроза в тому, що розмови про безпеку на публічних заходах стають нормою, що інструктаж про те, як себе поводити у разі нападу, теж стає нормою. Відбувається зменшення безпечного простору, у першу чергу, публічного, але так само й емоційного», — переконана активістка.

Оксана Потапова каже, що одним з дієвих способів протидії такій ситуації є об’єднання та солідаризація, розуміння того, що ця загроза стосується всіх.

«Важливо аналізувати глобальні тенденції і створювати проактивну дискусію про те, чому те, що пропонує фемінізм, не є загрозою державі, а навпаки — є відповіддю на ці загрози. Це допоможе руху спростовувати безпідставні ідеологічні закиди», — підсумовує феміністка.

2. Зміна влади

Не стільки просувати нові ідеї, скільки втримати курс на реалізацію попередніх — таким був ще один виклик, який стояв перед представниками й представницями феміністичного руху.

На думку Оксани Потапової, попередня влада зробила великий внесок в те, щоби питання гендерної рівності стало частиною політичного порядку денного.

«І, мені здається, викликом руху було забезпечити сталість, щоб під час зміни влади можна було збудувати контакти і взаємодію з новими представниками парламенту, уряду, заявити про свою експертність. Я вважаю, що з цим викликом ми впоралися і зараз довіра урядових структур до жіночих організацій є», — додає вона.

Марта Чумало каже, що і риторика дружини президента Олени Зеленської вселяє надію, адже вона говорить про те, що Україна має стати частиною ініціативи «Великої сімки» з утвердження гендерної рівності — «Партнерства Біарріц».

Однак усі експертки сходяться в тому, що великою загрозою феміністичним ідеям є створення на початку 2020 року міжфракційного об’єднання «Цінності. Гідність. Родина», до якого увійшли 267 депутатів і депутаток.

3. Спротив ратифікації

Хоча одним з основних викликів 2019 була ратифікація Стамбульської конвенції, рік не став кроком уперед на шляху до цього.

Адвокатка, голова ГО «Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем» Христина Кіт, наприклад, переконана, що Україна не просувається в бік ратифікації з огляду на ситуацію, яка склалася у Верховній Раді.   

«Якщо проаналізувати Раду минулого скликання, то, на мою думку, там було набагато більше депутатів і депутаток, які розуміли, що таке Стамбульська конвенція, і були готові просувати її прийняття. А зараз, особливо зі створенням об’єднання «Цінності. Гідність. Родина», є ще менше шансів ратифікувати документ», — пояснює юристка.

Марта Чумало також не бачить позитивних зрушень у напрямку ратифікації. Серед причин вона називає опір Ради церков та вище згадане міжфракційне об’єднання. На її думку, тепер політики намагатимуться маргіналізувати тему насильства та відкласти ратифікацію на далеке майбутнє.

Для зміни ситуації, на думку Христини Кіт, необхідно активно працювати з депутатами й депутатками, аби надати їм більше усвідомлення того, що це за документ. Адже на заваді може стати риторика про те, що «в Україні і так є закон про протидію домашньому насильству, тож ратифікувати Конвенцію немає сенсу».

4. Відсутність консолідації

Солідаризуватися та зменшити конфліктність всередині середовища — ще один з викликів минулого року, який лишається актуальним.

Христина Кіт вважає, що впродовж останніх років спостерігається тенденція, коли феміністичні організації, активісти й активістки починають розуміти — тільки якщо вони об’єднаються, будуть знаходити спільні точки дотику, можна буде досягти ефективних результатів з впровадження тих чи інших ініціатив, захисту прав тощо.

Оксана Потапова ж акцентує на високому рівні конфліктності та агресивної комунікації всередині феміністичного середовища.

«Проблема конфліктності в спільноті пов’язана як з системними, так і з особистісними факторами. Тому я рада бачити, що все більше  організацій просувають культуру саморефлексії, профілактику емоційного вигорання, терапії тощо. Все це якісно впливає на здатність чути людей, позиції, не погоджуватися, але робити це без агресії», — пояснює експертка.

Однією з причин напруги у середовищі вона також називає фінансування, адже різні ініціативи залишаються на різному рівні доступу до ресурсів.

Що можна святкувати

1. Бій домашньому насильству

Визначальним 2019 рік став у питанні протидії домашньому насильству в Україні. Зокрема, набув чинності відповідний закон, який деталізує види насильства (фізичне, сексуальне, психологічне та економічне), почали діяти покарання у вигляді громадських робіт та навіть обмеження волі. Крім того, тепер працюють термінові заборонний та обмежувальний приписи.

Опитані експертки зазначають, що хоч цей закон і не реалізується на 100 %, зокрема, через брак ресурсів, сама його наявність є дуже важливою. 

За словами активістки ГО «Феміністична майстерня» Саші Канцер, навіть лише на папері важливо мати такий закон. 

«Наприклад, у Конституції України є положення, в якому говориться про те, що всі мають право на розвиток та процвітання, а на практиці держава може створювати (і часто створює) перепони для цього. Але важливо, що у головному законі країни таке положення наявне. Що суди, парламент, державні органи не зможуть без наслідків відкрито виражати положення, несумісні з законами», — пояснює феміністка. 

Закон про протидію домашньому насильству, каже Саша Канцер, це крок до перемоги у боротьбі дискурсів. 

«І феміністки підтримують дискурс, у якому страждання жінки від чоловіка, сина, батька чи будь-якого іншого родича є справою держави, а не чимось, що потрібно приховувати. Це не щось, за що жінкам має бути соромно. У цій справі зміна дискурсу також дуже важлива, тому що дозволяє зробити наступні кроки: запобігання на місцях та встановлення справедливості, створення безпеки», — переконана вона.

Христина Кіт каже, що кількість звернень від жертв домашнього насильства збільшується, однак називає це природним процесом. Чим більше людей дізнаються про те, що таке домашнє насильство, чим більше вони знають способів заявити про це, чим більше обізнані у системі покарання та готовності правоохоронних органів стати на їхній захист, тим більше вони звертаються.

Той факт, що збільшується кількість жінок у правоохоронних органах як позитивну зміну називає Оксана Потапова.

«Я бачила, що вони часто беруть більше ініціативи на себе по навчанню, актуалізації теми протидії домашньому насильству. Вони відчувають нюанси, пов’язані з сексизмом, нерівністю на собі, тому вмотивовані просувати цю тему», — додає активістка.

2. Новий рівень громадських організацій

Попри наявний подібний виклик, про який згадували вище,  у перемоги варто записати часткову консолідацію громадських жіночих і феміністичних організацій, а також їх прагнення та готовність виходити на новий рівень роботи.

Христина Кіт зазначає, що організації сьогодні розуміють необхідність посилення себе з точки зору професійного розвитку та намагаються навчатися, аби їхня діяльність була почутою і мала більш фахове обґрунтування.

3. Фемінітиви в правописі

22 травня Кабмін схвалив правопис української мови у новій редакції. Цей документ офіційно ввів у мову фемінітиви, а на його сторінках можна знайти рекомендації з утворення іменників для означення осіб жіночої статі.

Початок цій перемозі заклали ще у 2018 році. Тоді легалізувати фемінітиви закликали через флешмоб у Фейсбуці. Він був направлений на те, аби Правописна комісія рекомендувала вживання фемінітивів на позначення жінок у професійному контексті у розмовній мові, публіцистичному, художньому, науковому і в офіційно-діловому стилях.

4. Фінансова підтримка

Менеджерка ГО «Феміністична майстерня» Йош відзначила, що минулого року Канада виділила великі кошти для допомоги в організації феміністичного руху в Україні. На її думку, це одночасно і добра новина, і виклик.

«Уповноваженими розпоряджатися грошима призначили Український жіночий фонд і Pact Ukraine, до яких у нас всіх, мабуть, багато очікувань і сподівань. Зокрема, щодо того, наскільки цей процес буде інклюзивним, прозорим і, власне, феміністичним. Фінансова допомога в дуже нелегкій справі просування гендерної рівності залучить більше гравчинь в це поле, тому очікуємо на зростання феміністичного руху. Якщо в нашій країні багато жінок і організацій соромляться називатися феміністками, то ресурсна і статусна підтримка допоможе подолати цей страх, а декого заохотить розібратися краще з тим, що таке фемінізм і чому раптом Канада його підтримує саме феміністичний рух, а не жіночий», — пояснює експертка.

5. Більше жінок при владі

До Верховної ради увійшла рекордна кількість жінок (20,52% від загальної кількості депутатського корпусу —  жінки; у Раді минулого скликання їх було 12 %).

«І питання гендерної рівності займає більш поважне місце загалом в центральних органах влади в цілому, — каже Йош. — Проте у Львові ми поки що не відчуваємо наслідків, для нас нічого не змінилося. І ми більше бачимо результату від напрацьовування власних контактів. Можливо, ті жінки, які увійшли в парламент, з часом будуть просувати більше феміністичних питань, але однозначних сподівань немає».

Активістки пояснюють це тим, що частіше жінки, які проходять в політику, не є феміністками, і відтворюють маскулінні моделі поведінки, пристосовуються до умов просто задля виживання в жорсткому світі політики. Але, додає Йош, для того, аби просувати інтереси жінок та інших незахищених груп, потрібно зберігати чутливість: до домагань, до непристосованості робочих місць, до того, що тебе не чують або вимагають переламати себе.

Загалом усі активістки кажуть, що 2019 не був простим для розвитку феміністичного руху та просування його ідей. Однак це тільки зайвий раз говорить про те, що варто посилено працювати далі.

Головне у 2020

Цього року активістки також мають кілька основних викликів:

  1. Ратифікація Стамбульської конвенції.
  2. Якісне, а не лише номінальне залучення жінок до політичних процесів.
  3. Посилення та розвиток сестринства.
  4. Зменшення впливу антигендерних рухів.
  5. Вивчення та адаптація під українські реалії світового досвіду.

«Необхідно знайти баланс: і свого не цуратись, і чужого навчатись. Часто українські феміністки не вірять, що нові практики спрацюють у нас через те, що українська ситуація здається їм унікальною. І багато в чому вона такою є. Географічне положення між Росією, ЄС і Туреччиною створює особливий клімат для політичних та суспільних рухів, який дуже складно вловлювати й аналізувати. І навчитися роботи це — також один із викликів», — додає Саша Канцер.

На її думку, сьогодні феміністки та просто суспільно активні жінки чи підприємиці отримали змогу подивитися і порівняти свій досвід із ситуацією з правами жінок у країнах західної Європи, США, Азії та Південної Америки. І, ймовірно, більшість з них саме таким шляхом дійшла висновку, що потрібно залишатися в Україні та розвивати тут жіночу солідарність, допомагати нашим жінкам тощо.

«Це дуже характерний для України лівий патріотизм, коли ти одночасно прагнеш руйнувати кордони, дружити з усім світом і водночас дбаєш про свій дім, асоціюєш себе зі своєю країною», — підсумовує активістка.

 

Ілюстрація: Elina Cecilia Giglio


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.