Авторка: Гайдучок Юлія

Після 24 лютого 2022 року багато українських мисткинь почали говорити мовою нової реальності — війни, втрати, переміщення, тиші. Але ці висловлювання не лише про документування — це спроба прожити, переосмислити, надати форму тому, що не вкладається в слова. У цій статті — приклади ключових мистецьких проєктів, що перетворюють досвід кризи на образ, матеріал, жести.

Жанна Кадирова — «Паляниця», «Біженці», як відповідь на втрату дому й ідентичності

Жанна Кадирова — одна з найвідоміших українських художниць, яка ще до війни працювала в жанрі концептуального мистецтва, об’єднуючи інсталяцію, скульптуру та соціальні інтервенції. У 2022 році, опинившись в евакуації в горах Закарпаття, вона створила проєкт «Паляниця». Це серія кам’яних скульптур у формі традиційного українського хліба, вирізаних із річкового каменю.

Слово «паляниця» в українській мові стало меметичним маркером — через його складну вимову для російськомовних, воно слугувало кодовим словом для виявлення диверсантів. Кадирова перевела цю ідею в площину мистецтва, а сам проєкт експонувався за кордоном — зокрема у Німеччині, США, Швейцарії. Скульптури продавались, а зібрані кошти передавались на потреби українських військових.

Жанна Кадирова. «Паляниця»(2022)

Жанна Кадирова стала лауреаткою премії Her Art Award, яку цього року вперше вручили в Парижі. Визнання вона здобула завдяки серії робіт під назвою Refugees («Біженці»), де зафіксовано інтер’єри зруйнованих війною громадських просторів. У проєкті «Біженці» художниця показує знищені вибухами приміщення, які стали німими свідками трагедії. Там немає людей, жодних слідів побуту — лише кімнатні рослини, що залишилися серед руїн, як символ минулого життя.

Жанна Кадирова. «Refugees» (2023) https://www.kadyrova.com/refugees-2023

Her Art Award — це нова нагорода, заснована у 2025 році у партнерстві між Art Paris та журналом Marie Claire. Її мета — підтримати жінок, які у своїй творчості підіймають важливі соціальні теми й не бояться експериментів. Кадирова увійшла в історію як перша, хто отримав цю нагороду.

Катя Бучацька — подорож «Ізюм–Ліверпуль»

Катя Бучацька — українська мисткиня, яка працює з відеоінсталяцією, живописом, відео та фотографією. У власних проєктах вона досліджує теми часу, трансформації об’єктів та взаємодії з довкіллям. Її роботи — це тонкі спостереження за реальністю, які оголюють непомітне, виводячи у фокус те, що зазвичай лишається на периферії уваги.

У 2023 році її роботи потрапили до колекції Kunstmuseum Stuttgart, а інсталяція «Ізюм–Ліверпуль» була представлена у Ліверпульському соборі в рамках EuroFestival 2023. У ній вона документує шлях евакуації українців через вікно потяга — це багатогодинна подорож без коментарів, лише кадри. Вона не показує війну напряму, але її відлуння відчутне в мовчанні. Саме так художниця створює простір для глядацької рефлексії, дозволяючи прожити цю поїздку разом із тими, хто змушений залишати дім.

Катя Бучацька. Проєкт «Ізюм-Ліверпуль» (2023) Фото: Олена Зашко

Дана Кавеліна — поезія і травма в анімації

Художниця, режисерка і поетеса Дана Кавеліна — унікальне явище в українському мистецтві. Її мультимедійні роботи поєднують відеоарт, поезію, міф і документ. У фільмі «Лист до горлиці» вона використовує гібридну мову: поєднання анімації, архівних кадрів, музики та фрагментів особистих щоденників. Він отримав широке визнання закордоном, зокрема, його придбали до постійної колекції музею MoMA в Нью-Йорку.

Тематика — Донбас, жіноча пам’ять, внутрішній розлам. Тут війна постає не як фронт, а як невидима, щоденна присутність болю. Робота не містить прямих політичних гасел — але говорить мовою глибокої емпатії та художньої інтуїції. Це інший — інтимний, антигероїчний — спосіб говорити про війну.

Фрагмент з анімації Дани Кавеліної — «Лист до горлиці» (2023) Фото : moma.org

Євгенія Бєлорусець — цикл невидимості

Цикл «Перемоги переможених» (2014–2017) — не просто художній проєкт, а ціла соціальна карта постіндустріальної України, де реальність шахтарських містечок і працівників, що опинилися біля лінії фронту, набуває людського виміру.

У понад 150 знімках і текстах Бєлорусець уникає сенсаційності. Мисткиня не документує з позиції стороннього глядача, вона — свідок і співрозмовниця. В цих фото йдеться не лише про життя в умовах маргіналізації та війни, а також про те, як мистецтво може працювати з травмою через емпатію і співучасть.

Євгенія Бєлорусець — «Перемоги переможених» (2014–2017) Фото : https://belorusets.com/work/victories-of-the-defeated

Алевтина Кахідзе — щоденник розмов з матір’ю в окупації

Серію «Полуниця Андріївна» (2014–2019) можна назвати прикладом особистісного, інтимного жіночого мистецтва. Низка малюнків виступає щоденником війни та базується на телефонних розмовах художниці Алевтини Кахідзе з її матір’ю, яка залишалась на тимчасово окупованій території. Ці розмови — міст між двома світами, з’єднаними любов’ю, тривогою й щоденною реальністю життя під окупацією.

Малюнки Кахідзе — це своєрідні візуальні транскрипції голосу матері. Вони прості, навіть наївні, але наповнені глибокою емоційною напругою. Через образи побуту, полуниць, природи, тіней і страху художниця передає те, що зазвичай залишається поза увагою — повсякденне виживання в умовах ізоляції, страху та невизначеності. Смерть пані Андріївни у 2019 році під час перетину лінії розмежування стала трагічною кульмінацією цієї серії — і водночас символом того, що втрата не є статистикою, а живою болючою історією.

Алевтина Кахідзе — «Strawberry Andreevna» (2014–2019). Фото : Фейсбук художниці https://www.facebook.com/photo/?fbid=406456028338149&set=a.406455981671487

Фінальний висновок

Феміністський наратив не протиставляється патріотичному — він його поглиблює, а феміністське мистецтво в умовах війни в Україні — це не лише інструмент самовираження, а й потужна форма культурної дипломатії, політичного спротиву, архіву пам’яті. Голос українок сьогодні лунає у найвпливовіших просторах світу — і його вже неможливо ігнорувати.