Юля, колишня журналістка, знайома нам через давні активістські кола, вже декілька місяців працює в ужгородській новій поліції. За тарілкою супу перед виходом на нічну зміну вона розповіла, що її підштовхнуло і як робота поліцейської виглядає зсередини.
— Як ти вирішила працювати у новій поліції?
— Спочатку ідея була перевірити, наскільки система здатна змінитися, і чи все так гарно, як нам розповідають ЗМІ. Це був експеримент на собі – хто робитиме відбір, хто буде в комісіях, яке ставлення до конкурсантів. І я фактично з нуля, ні разу не віджимаючись, не маючи фізичної підготовки, за місяць змогла підготуватись і пройти всі етапи. Перший був тест на загальний розвиток, потім фізична підготовка, потім тест на психологічний портрет і далі співбесіда. Коли почала проходити ці етапи, з’явився певний азарт і взагалі цікавість до професії. Подумалося, що в принципі, чому б ні? Напевно, якщо мені ще півроку тому сказали, що я буду працювати в поліції, то я би голосно сміялась.
— Як ти готувалася?
— Я вирішила публікувати всі етапи своєї підготовки в фейсбуці, тому що я доволі лінива до спорту, і це була додаткова мотивація. Для мене 26 разів віджатися було нереально. Я не знала, коли буде фізичний тест і скільки часу є на підготовку – два тижні чи місяць. Нам приходив лист, наприклад, за три дні до якогось етапу. Я казала, що в мене не вийде. Але поступово розуміла, що можу вже й 30 разів зробити. До самого тесту з фізичної підготовки я жодного разу не бігала на час стометрівку, бо в перший день тренувань потягнула м’яз на нозі. Але врешті пробігла нормально і по загальному рейтингу пройшла.
— А чоловіки та жінки здавали різні нормативи?
— Так, чоловіки та жінки були окремо. І чоловіки не віджимались, а підтягувались. Час в них також був інший. Решту тестів здавали разом.
— Чи відчула ти різницю між жінками та чоловіками, які хочуть бути в поліції, в мотивації?
— Різниці я не помітила. Були дуже мотивовані жінки та чоловіки, основна їхня мотивація – побачити зміни в суспільстві, а значить, працювати на ці зміни і бути їх частиною. І так само були жінки і чоловіки, які в принципі не тренувалися, і можливо до кінця не усвідомлювали, навіщо це їм: ну тому що якась нова тема, треба спробувати, чи велика заробітна плата.
— А ким раніше працювали інші жінки, які були відібрані?
— Моя хороша подруга раніше працювала вихователькою в дитячому садочку. Ще одна дівчина з Донецька переїхала, вона теж була вчителькою. Знаю, що є працівниці банків, є домогосподарки, які ніде не працювали. Також в нас є колишня модель та є дівчина, яка танцювала (чи й досі танцює) в популярному колективі.
— У команді ¼ має бути жінки?
— У нас на 31 патрульних в роті є 9 жінок.
— Це була квота?
— Я не знаю, ніде не наголошували на цьому. Ну, здається не менше 30% мало бути, але якогось акценту, або «ми тебе беремо, бо ти як раз входиш в цю квоту», такого не було.
— На твою думку, яким чином більша кількість жінок вплине на ставлення до поліції?
— З того, що можна помітити: непокора частіше в тих патрулях, де чоловіки. Де є жінки, якщо жінка починає комунікацію з порушником, то все-таки він менш агресивний, ніж до чоловіка, тому що, можливо, в чоловіків між собою дух суперництва, а до жінок якось більш спокійне відношення. Ну хоча бувають різні випадки, за цей час вже наслухалась різного.
— А як розподіляються ролі між жінками та чоловіками-поліцейськими?
— Кожен екіпаж – це різні люди, і вони по-різному до цього ставляться. У моєму екіпажі (двоє чоловіків і я) дуже класно, бо мене мене сприймають рівною, я не відчуваю жодного дискомфорту. Є, наприклад, екіпажі, де дівчина їздить тільки позаду або тільки з планшетом і їй не довіряють комунікацію, тобто чоловіки, напевне, вважають, що це більше їхня робота. Є навпаки екіпажі, де майже всю комунікацію ведуть дівчата. Ми не домовляємось чітко, хто веде комунікацію, а дивимось по ситуації. В нас буває так, що чоловік, наприклад, грає хорошого копа, а жінка грає злого, давлячи на мораль, на совість: «Як ви собі таке дозволяєте» і так далі. А є навпаки.
— Чи відчуваєш ти, що є певні вимоги до зовнішності жінки-поліцейської?
— В нас є дрес-код: заборонений яскравий макіяж, червоні губи чи яскраві рожеві нігті, волосся має бути зібране та заховане під куртку. Це десь і в заходах безпеки. Але я помічаю, що не всі дівчата готові з цим миритися, не всі звикли, наприклад, сережки не вдягати. Я поки що до цього нормально ставлюсь, бо розумію, що краще на зміну не вдягти сережки, ніж потім ходити з порваними вухами, або краще заправити волосся за куртку, щоб потім ніхто не тягнув за нього.
Від суспільства здебільшого чуєш: «Ну як така маленька, така тендітна може справитись з якимось злочинцем? Шо ти можеш зробити в якійсь конфліктній ситуації?». Але всі ми вчились однаково – як дівчата, так і хлопці – хто нормально засвоїли тактику ведення захисту, ті впораються в будь-якій ситуації. Тим паче, якщо мова про добре спрацьований екіпаж, де кожна особа знає, що треба роботи в певній ситуації.
— А як твої близькі люди поставились до такої зміни професії?
— Батьки вже звикли, що я постійно кудись їжджу, постійно знаходжу на свою голову пригоди, нетрадиційні заняття, якісь акції протестів. Вони спочатку не вірили до кінця, що я залишуся працювати, а зараз хвилюються, що це небезпечна професія, але водночас підтримують і не тиснуть на мене. Десь вислуховують мої історії. Хоча мама не може звикнути, що в мене спецзасоби є. Коли бачить, то не дуже радіє. Але, думаю, це тимчасово.
— Є статистика, що кожна четверта жінка страждає від насилля. Дуже мало хто звертається в поліцію, зокрема через зневажливе ставлення поліцейських до заяв про побиття від жінок на адресу їх чоловіків. Чи стикалась ти з цим як з проблемою?
— Щодо сімейного насильства, в нас були виклики. І тут проблема не в тому, що якось не так реагують правоохоронні органи. Наприклад, ми приїжджаємо, а жінка вже не готова писати заяву, вона розуміє, що її чоловіка заберуть, і що це може бути стаття, і прокидається жалість. І ми не вправі забрати [чоловіка], якщо немає заяви. Тоді ми просто проводимо профілактичну розмову та повідомляємо жінці, щоб вона в разі потреби зверталась. Даємо навіть свої телефони, щоб постраждала в разі чого більш впевнено телефонувала – не на 102, а у конкретний патруль. І є випадки, коли пишуть заяви, набираються сміливості, або ми приїжджаємо і питаємо, забирати чи залишати? Кажуть: «Забирайте». Я не можу сказати точно, наскільки зросла кількість викликів, але вона зросла. Відразу помітно, що піднявся рівень довіри. Хотілося б, щоб в цьому плані жінки не боялися викликати поліцію. Ми проходили спеціальне навчання, як спілкуватись у таких ситуаціях, як краще в жінки забирати пояснення чи заяву. Тому тут теж якість роботи явно краща, ніж в міліції, яка приходила на виклики без розуміння ситуації. Якщо побили жінку, взагалі бажано, щоб не чоловік спілкувався, бо це може викликати травму, потерпіла може закритися в собі. Загалом, я думаю, що наявність жінок в поліції могла би змінити цю ситуацію, тому що приходить розуміння, що жінки не є слабкою половиною людства та можуть працювати в будь-якій професії, вони в силах захистити не тільки себе, а ще й оточуючих.
І наостанок подивіться соціальний ролік львівської патрульної поліції, де в якості головної героїні виступає саме жінка-поліцейська. Чи можлива гендерна рівність в українській поліції? Чи може там вона вже була досягнута? Ваші думки в коментарі!
[getsocial app=”sharing_bar”]
