15 грудня у Львові відбулася презентація документального фільму «66%» — саме такий відсоток від загальної кількості ВПО складали жінки і дівчата на час зйомок та монтажу стрічки.
Як називаюсь його самі авторки, це фільм, що знятий жінками для жінок. І в фокусі, звісно, теж жінки — вимушені переселенки з Луганської та Донецької областей до Херсонської; героїні невидимого побутового фронту, з якими ми стикаємося щодня: в магазині, громадському транспорті, можливо, хтось з них мешкає з нами одній сходовій клітинці, — але хіба ми можемо уявити, а тим паче зрозуміти, з якими труднощами та випробуваннями їм доводиться стикатися кожен день, хоча над їх головами вже не вирує пекло війни.
Для львівських глядачок і глядачів фільм приїхали представляти його режисерка Наталія Блок та її помічниця, голова БО «Інша» Марина Усманова, з якими Феміністична Майстерня обговорила основні моменти щодо долі жінок-ВПО і процесу зйомок.
ФМ: Які головні аспекти саме жіночого досвіду ВПО ви хотіли показати за допомоги фільму? Чи вдалося це вам?
Н.Б.: Я вважаю, вдалося.
Коли почалася війна, в Україні розпочався культ героя. А герой у нас, звісно ж, чоловік. Жінки не згадувались. Крім цього з’явилося більше мільйона переселенців. І з них, згідно до статики, на момент зйомок фільму жінок була більшість — 66%.
Жінки не просто переїздили, вони втрачали все: роботу, житло, побут, приладдя, одяг та соціальні зв’язки. Окрім того вони зазвичай їхали з дітьми чи старшими родичами, про яких теж треба було подбати. Саме те, як їм доводиться жити і виживати в нових умовах, ми хотіли показати. Що це — подвиг, який жінки здійснюють щодня.
М.У.: На цих жінках, як і на всіх інших, лежить вантаж репродуктивної праці. Саме вони виявляються відповідальними за дітей, за непрацездатних родичів… За дім. А домівки немає. В цих умовах такий вантаж стає нестерпним. Впоратися з ним — справжній героїзм. Це на межі можливого. Але за цей героїзм ніхто не нагородить. Його навіть ніхто не помітить — ось в чому проблема. В нашому фільмі в однієї з героїнь одинадцятеро дітей: велика сім’я, що втратила домівку. І мати, що взяла на себе всю відповідальність за подальше існування цієї сім’ї в умовах, які здаються абсолютно неможливими. І знайшла вихід.
Ще важливою для мене тут була тема жіночої взаємодопомоги, солідарності, підтримки. В таких важких умовах оцей дух сестринства стає затребуваним і розквітає. Мені здається, це нам вдалося показати.
ФМ: На презентації фільму було згадано, що далеко не всі історії та навіть не всі респондентки увійшли до остаточного монтажу. Все ж таки за якими критеріями були вибрані ті героїні, яких ми побачили?
Н.Б.: Ми свідомо не ставили до стрічки історії про бомби, вбивства та інші важкі речі, бо вважали, що нам потрібно викликати емпатію в глядача, показати, що це такі ж самі українки, як і всі інші. А якщо в людини немає досвіду життя у підвалах під бомбами, їй важко це відчути. Але кожен, кожна з нас знає, що значить втрачати улюблені речі, коханих людей тощо.
Критерії були простими — це вимушені переселенки, які могли розповісти щось особисте. А не сухі данні статистики. Нам потрібні були особисті історії, аби глядач прийняв героїнь як своїх, а не так ніби це черствий образ з новин.
М.У.: Треба розуміти, що жінки, які полишили дім не за своєї волі, через воєнні дії, часто доволі закриті. Просто уявіть: десь в них був будинок, який обжили, який був комфортним, який відображував статок, соціальний статус. У багатьох була улюблена робота, друзі… І тепер доводиться часом мешкати в приміщеннях, що взагалі не дуже підходять для житла. Ми так влаштовані — багатьом важко відверто говорити на камеру, пустити до себе додому знімальну групу, особливо коли це вже зовсім не той дім. Бути щирою, коли тяжко.
Ми обирали найщиріших героїнь. Тих, хто найбільш розкрилися, були живими.
ФМ: Чи легко йшли респондентки на контакт, чи були зацікавлені в популяризації обговорення проблеми?
Н.Б.: Не легко. Але ті, хто зголосилися, і ті, кому ми пояснили, були зацікавлені.
М.У.: Всі жінки різні. Але чесно кажучи, щоб знайти тих, хто б пішли на контакт й готові були розмовляти перед камерою, довелося попрацювати. Чимало жінок не хотіли зніматися.
ФМ: В яких містах окрім Львова було ще презентовано фільм? Чи всюди була можливість такого діалогу авторок, аудиторії і безпосередньо переселенок, як це відбулося у Львові?
Н.Б.: Херсон, Київ, Запоріжжя, буде показ в Дніпропетровську. Також фільм доступний на YouTube.
М.У.: Звісно ж, в більшості випадків з обговоренням — за даних обставин це важливо.
ФМ: За підсумками матеріалу, що було зібрано під час зйомок, як ви можете оцінити ґендерну проблематику, що стосується питання вимушених переселенок?
Н.Б.: Жінок-переселенок дуже багато, і далеко не всім з них вдалося добре або хоча б так, як на батьківщині, влаштувати своє життя. Їх потреби замовчуються, так ще й їх самих стигматизують на тему «ваш чоловік воює проти України» або «через вас війна почалася».
М.У.: Станом на сьогодні проблема є величезною. Більшість ВПО — це жінки і дівчатка. Ніхто не знає, скільки з них зіткнулися з насильством на території конфлікту. В тому числі з сексуальним насиллям. Ніхто не знає, скільки з них опиняється зрештою в аб’юзивних стосунках. Уявіть, як бути вразливою жінкою, в якої взагалі нічого немає окрім сумочки з документами! А часто вона ще й з дітьми, яким потрібно десь жити і щось їсти. Багато жінок стикаються зі складнощами в пошуках роботи лише тому що вони жінки, жінки з дітьми, жінки перед пенсійного віку. А додайте до цього донецьку чи луганську прописку – і шанси падають ще більше.
ФМ: І на останок. Стрічку було втілено у життя завдяки грантовій підтримці. Можете розповісти про це трохи докладніше?
М.У.: Фільм «66%» було створено в межах проекту «Розірване коло» за підтримки Українського Жіночого Фонду. Проект було спрямовано на кращу адаптацію й підвищення толерантності до жінок-ВПО у суспільстві.
Дякуємо Марині і Наталії за інтерв’ю та нагадуємо, що стрічку «66%» можна безкоштовно подивитись на youtube-каналі режисерки @Блоквидео або на DVD-носії в Медіатеці на Мулярській.
