«Феміністки про війну» — серія неформальних розмов феміністок. Свідчення очевидиць та роздуми тих жінок, які були залучені до громадських рухів до і під час повномасштабного російського вторгнення, настільки ж важливі, як і звіти про великі політичні рішення.

У цьому матеріалі ви можете ознайомитися із розмовою у текстовому форматі. Переглянути запис можна на нашому YouTube


У першому епізоді:

🔹Йош — голова ГО «Феміністична майстерня», яка жила у Львові до 24 лютого. Йош була змушена покинути Україну через війну та поїхала до Берліна.

🔹Марина Усманова — голова феміністичної, ЛГБТ-інклюзивної ГО «Інші», яка раніше проживала в Херсоні. Її будинок зараз тимчасово окупований російською армією. Через фізичну небезпеку та ризик потрапити у полон змушена також переїхати до Берліна.

🔹Анна Шаригіна — програмна директорка феміністичної ГО «Сфера», співзасновниця ЛГБТК+ ГО «Київпрайд». Анна залишається в Харкові — місті на українсько-російському кордоні, яке бомбардують росіяни з першого дня російського вторгнення.

Розмова записана у травні 2022.


Активізм до російського повномасштабного вторгнення

Йош: До повномасштабної війни я знайшла для себе ритм життя, який дозволяє мені працювати й не сильно вигорати. У моєму житті було багато прогулянок, я жила поруч з парком у комфортних умовах у Львові.

Уже майже 10 років я прожила у Львові, бо до того я жила у Харкові. І мені дуже подобалося жити у Львові: я знайшла комфортне оточення, місто, щоденні ритуали. Працювала я десь напевно 4 години на день останнім часом. Вкладала багато часу в те, щоби знайти нову роботу, складати нові перспективи. Думала, як передати Феміністичну майстерню в руки нової команди. 

Ось так приблизно у двох словах виглядало моє життя до війни. А як ваше?

Марина: У мене до війни було дуже багато роботи. Я навпаки запрацьовувалась, тому що ми набрали купу проєктів. У нас була дуже бурхлива робота. З’явився великий красивий офіс у центрі міста. Наш колектив дуже сильно виріс, як професіоналки, як співробітниці, як активістки. З’явилися нові люди. Роботи було дуже багато. Зараз я розумію, що тоді був щасливий час, бо ми робили купу всього.

Може, мені ще й пощастило. Бо я допрацювалась до нервового зриву і почала пити антитривожні антидепресанти, на яких я і зустріла початок воєнних дій. Це свого роду елемент везіння. Без них мені було б набагато важче. А так, я вже була така трошки у загальмованому стані. Вже і так на таблетках… Тому початок повномасштабної війни мене вразив не так сильно…

У мене було дуже насичене роботою життя, яке в один момент, не те, що б закінчилося, але стало зовсім іншим.

Якщо до вторгнення я не знала, коли я все це перероблю, то зараз я не знаю, що мені взагалі робити.

Напевно, мій попередній стан, хоч і був тяжким, але був більш комфортним для мене. 

Анна: У мене були відчуття, схожі на твої, Йош. Я відчувала вигорання. Я була дуже втомлена, незадоволена грошима, які мені приносить громадська діяльність. Мені здавалося, що у порівнянні з 2021-м, у 2022-му у мене більше роботи й менше грошей за цю роботу. Не те щоб я збиралася піти з активізму, закривати або передавати діяльність у «Сфері», але я також розглядала різні можливості.

Трохи до ладу мене привела поїздка в Нідерланди. Ми були там з моєю колежанкою, за проєктом Amnesty International. І це дійсно дало натхнення. Я дуже люблю дивитися, як працюють колеги та колежанки з Європи. Вони дуже відкриті, завжди підтримують. 

Але ближче до війни я знову була в тому стані «сопельки лучистой». Мені нічого не хотілось робити. Здавалося, що скільки роботи не роби, все одно легше не стає, і краще не стає… І весь цей тиск, з яким ми стикалися…

Але ми продовжували планувати, у нас були великі плани на березень. Звісно, ми планували Kharkiv Pride. Але ресурсу не було. У порівнянні з тим періодом зараз наче трохи більше ресурсу, але і роботи теж більше. 

Про відчуття небезпеки

Йош: З одного боку, мені страшно писати людям у Харкові. У мене там дуже багато контактів, знайомих, близьких і не дуже близьких людей. Я боюсь їм писати, тому що я боюсь дізнатися, що з ними або їхніми близькими.

Анна: Ну слухай, на відміну від Херсону, Харків не було окуповано навіть і близько. Так, нас обстрілюють. Але, здається, після другої бомби, від якої трясеться весь дім, створюється ілюзія ніби ти під куполом. 

У нас з партнеркою є різні стратегії з цим справлятися. У мене це шапка-невидимка, а у неї — кришечка, як до мікрохвильовки, щоб їжу накривати. І ми так накриваємо дім. Це допомагає від бомбардувань! Насправді ні, але…

Мені дуже важко. Та я впевнена, що можна змушувати себе працювати. Можна прийняти ці умови. Але легкими вони не стають, тобто це все одно дуже давить.

Проте я думаю, ми як люди, наша організація, звикли працювати під тиском.

Тому зараз трохи легше переносимо цей тиск. Я вважаю, що у мене був ПТСР, я працювала з психологинею до війни. Почала з нього вилазити.

Ретравматизація, яка відбувається зараз, важка, але я вже проходила це у більш лайтовім варіанті. Проходила шлях, коли я травмуюсь — і продовжую працювати.

Йош: А це було пов’язано з активізмом? Те, що ти травмувалася.

Анна: Так, звісно. Я випрацювала звичку дотримуватися певної безпеки.  Після роботи в Kyiv Pride, коли були жорстокі фізичні напади. І після першого Kharkiv Pride, також з фізичними нападами.

Мої правила: завжди знати, куди бігти, завжди бачити навколо, де безпечне місце, носити з собою балон абощо. Або розуміти й бути готовою… бути відпиздженою, вибачте.

Я довгий час перебували в стані розуміння, що будь-якої миті можуть вийти з-за кута і кинутися на мене. Мені було страшно за себе, за мою партнерку і за свого сина.

Зараз я десь в такому самому стані. Я виходжу, налаштовую себе: якщо я чую вибух — я маю лягати. Коли я їду десь, я розумію, де я мушу припаркуватися або їхати швидше.

Це впливає, звісно. Мені важко вставати зранку, важко змушувати себе виходити з дому і таке інше. Але зараз я вже знаю, що від цього стану, наприклад, я не помру. Я можу померти від бомби, від обстрілу, але не від такого, пригніченого стану.

«Я до останнього не вірила, що буде повномасштабна війна»

Йош: До останнього я не вірила, що буде війна, і заперечувала це, коли мене питали. Багато людей навколо готувалися якось до цього, розробляли якісь плани для себе.

Я нічого не розробляла. Я виїхала з України в другу ніч війни. Мені цього одного дня вистачило, щоб зрозуміти, що я не зможу працювати в цих умовах. Зрозуміла, що це настільки високий рівень тривожності, що я не зможу. І водночас було відчуття, що немає іншого варіанту, ніж працювати у Феммайстерні. Організовувати процеси, допомагати моїй команді забезпечувати фінансово ці процеси…

До вторгнення майже весь колектив вже шукали собі якісь інші роботи, тому що у нас вичерпався бюджет. А в перший день війни всі прийшли в наш офіс. Ми зробили збори, щоб морально підтримати одна одну. Аби зрозуміти, хто і що робить, хто і що планує. І всі хотіли волонтерити, щось робити.

А я зрозуміла, що моє місце в тому, щоб займатися фандрейзингом і координувати стратегічніше це все. Зараз момент, коли можна залучити міжнародну підтримку. Якщо є дуже багато людей, готових працювати в полі, то я маю зробити так, щоб у них були ресурси довгостроково працювати.

Я не могла це робити через той високий рівень напруги й тривожності, під час цих сирен, які постійно, кілька разів на день лунають у Львові. Я не могла сконцентруватися на тому, щоб виглядати переконливо в очах міжнародних партнерів, донорів.

Я прийняла рішення виїхати дуже спонтанно. Але все, що я бачу зараз у спілкуванні на міжнародних майданчиках, — це те, що українок часто не залучають кудись, бо вони виглядають занадто емоційними, травмованими, непереконливими, навіть у феміністичних колах. Тому доводиться розуміти ці обставини та нові умови роботи, як тебе сприймають, і шукати тут якийсь спокій.

Хоча ще дещо мені зрезонувало: у мене не було особистого досвіду нападів. Майже. Але в мене був такий досвід перед війною: я за пів року до вторгнення почала жити у своїй власній квартирі.

І дуже цікаво те, що цей рівень збільшення комфорту умов мною сприймався неоднозначно. Тому що для мене це була загроза того, що потенційні агресори, нападники, і ті люди, для кого я можу стати мішенню як фемактивістка, можуть знайти мою адресу. А з’їхати з цієї адреси буде не так легко, як з орендованої квартири.

Це був для мене теж один з пойнтів, чому я не можу собі забезпечити достатньо ресурсів на забезпечення безпеки. Одна з причин, чому я думала про зміну діяльності.

Херсон і окупація

Марина: Та, на рахунок квартири теж можу додати: наша організація зареєстрована за тією ж адресою, що й мій будинок в Херсоні.

Тобто її можна загуглити… Розумієте, так? А в Херсоні зараз активістки стараються жити не вдома, не за пропискою. Тому що приходять всі ці «таваріщі» зі зброєю, люди зникають…

Я абсолютно не вірила, що буде війна. Але у нас в сім’ї була розмова про те, як ми себе будемо поводити “а раптом якщо”. Домовленість була така: ми чуємо перші вибухи — ми звідси їдемо. Та ми, звісно, усі вирішили, що цього не буде.

Я ще тоді так говорила: поки вони пройдуть Чонгар, ми точно встигнемо виїхати. Як виявилось, 24-го лютого ми почули перші вибухи у Херсоні. Добре, що ми це проговорили заздалегідь. І одразу ж ми з колегою і двома сім’ями виїхали.

На питання про те, як проходять мої дні зараз… Ось я розмовляю з мамою, яка залишилася разом з татом в Херсоні в окупації. Розмовляю зі своїми колегами, які одразу ж виїхали. 

Двоє моїх колег не виїжджали, грубо кажучи, через кішок. Вони досі там, ми досі шукаємо можливості, як їх звідти вивезти. От сьогодні знову розмовляли в черговий раз.

Дуже складно вивезти людей. Іноді це буквально так виглядає: хтось залишив свою машину, потім каже, де ключі. Буквально недавно жінка сказала, де залишила свою машину і ключі. Сказала знайти когось, хто вміє водити, аби вивозити людей. І ці люди виїжджають на свій страх і ризик.

Виїжджають з дуже неприємними пригодами: вже були й ті, хто виїжджали через полон… Російські окупанти зазвичай не випускають, а деколи випускають, але немає ніяких гарантій. А деколи розстрілюють, розумієш?

Десь, наприклад, є шлях більш-менш вільний, люди одне одному передають, що ось там зараз можна виїхати. От ти їдеш… 10 машин виїхало, а далі когось розстріляли, когось зупинили.

Але я теж шукаю ресурси, шукаю можливостей ці ресурси якось… використовувати. Так, щоб це було більш-менш зрозуміло донорам, більш-менш корисно херсонцям.

Ми фокусуємось зараз більше на Херсоні.

Йош: Чи є зв’язок? Чи безперервно? Як ти комунікуєш з рідними?

Марина: Зв’язок є, так. Через Viber, Telegram, проходять відеодзвінки. Але немає шляхів… Тобто по дорогах неможливо виїхати… Буває, люди намагаються знаходити варіанти. Наприклад, водним транспортом виїжджати. А росіяни починають розстрілювати човни. 

У мене є знайомі, які виїжджали з Херсону. Їх перед цим тримали добу чи дві, допитували, катували…

Чи феміністичний нині активізм феміністок в Україні?

Йош: Мені здається, що зараз така велика зміна в суспільстві, що не буде перебільшенням сказати, що багато хто займається схожим активізмом. Багато контактуємо з близькими людьми, багато хто намагається їх вивезти, переконати…

Моя частина часу була присвячена тому, щоб переконати батьків виїхати з небезпечного регіону. Але я перестала це робити, вони не хочуть виїжджати. І там вже ніби безпечно.

Цікаво, що ви думаєте. Чи це для вас феміністичний активізм? Де тут фемінізм в цьому? Чи тут є щось, про що можемо говорити: це феміністичний підхід, чи ні. Чи це вже перестало мати значення насправді? Коли є потреби виживання.

Марина: Ну, не знаю, але для мене це все — це феміністичний підхід.

Анна: Слухай, не знаю, феміністичний чи ні… Але я абсолютно точно можу сказати, що не мріяла цим займатися взагалі. І мені нецікаво. Я розумію, що зараз не час обирати, що цікаво, а що ні. Зараз ти не завжди їси, коли тобі хочеться… Треба поїсти, прийшов час — ти це робиш.

Наприклад, раніше я могла інколи не готувати, зекономити на цьому час — і замовити їжу. Зараз я просто не можу замовити їжу. Тому змушена виділяти час на приготування їжі, ну і таке інше.

Але, я не вважаю, що це можна назвати феміністичним активізмом. Це, скоріше, жіноче таке… І мені це не подобається, тому що я змушена…

Про видимість жінок і чоловіків під час повномасштабної війни

Анна: Військова система все ще будується навколо чоловіків. Я розмовляю з жінками дуже багато, і вони говорять про те, що їм теж забагато чоловіків навколо. Чоловіки воюють, чоловіки говорять про війну, чоловіки коментують військові дії. Чоловіки домовляються про зброю і таке інше.

Всюди видно чоловіків і дуже мало видно жінок. А жінки автоматично стали на те місце, де вони були раніше — невидимої, обслужної праці,

яка нікому не цікава, ніколи не вважалася подвигом чи героїзмом.

Мене це дратує страшенно. Проте поки що я мовчу, я вважаю, що дійсно треба потерпіти. От зараз ми в таких умовах. Заради Батьківщини ми мусимо помовчати, я б так сказала. Я готова ще якийсь час продовжувати цю роботу і мовчати. Наскільки мене вистачить — не знаю.

Я писала пост у фейсбуці: про хлопця з праворадикальної організації в Харкові, яка була досить агресивна. Він загинув на фронті. Це був для мене пост про почуття і про шок, про емоційний шок. І про людяність…

І цей пост почали всі тикати один одному. Мовляв, дивіться, навіть лесбіянка визнала внесок чоловіка. А сьогодні до мене прийшов чоловік і попросив розповісти про цього хлопця для вистави про жіночий досвід війни. Я йому сказала: це не жіночий досвід, це досвід того хлопця, його життя і його смерті.

І знову вивертається так, наче ми маємо говорити про чоловіків. От і тут вже я не мовчу.

Марина: А в мене зараз зовсім по-іншому,  у мене зараз усе дуже про жінок. На Херсонщині трохи інший контекст. У Херсоні та в області саме жінки виходять з плакатами, там саме жінки на всіх акціях.

Я постійно переписуюсь з жінками, які доставляють ліки у Херсон, які виходять на мітинги. Жінками, які після цих мітингів не виходять на вулицю, тому що їхні обличчя засвітились. Жінками, які дійсно роблять героїчні вчинки.

Напевно це тому, що я більше сфокусована на своєму домі, так? На своєму улюбленому місті, звідки я. А там не йдуть бойові дії, бої ідуть в області. І загалом там більше гуманітарні проблеми…

І увесь цей героїзм у Херсоні — жіночий. Я знаю, наприклад, хто веде телеґрам-канали, які сповіщають херсонців буквально про все. Бо телевежа розбомблена. І це теж жінки, жінки, імена яких не можна називати, тому що прийдуть до них додому. От.

Хоча я розумію, що зараз ці жінки на слуху у мене, у Херсоні про них знають… Але чи згадають про них потім, після всього? От це є великим питанням. Хотілося б, щоб так.

Анна: Та навіть зараз, знаєш, я дивлюсь на мітинги в тому ж самому Херсоні, і вони показують здебільшого чоловіків. Тобто, я ж також не кажу, що жінки нічого не роблять.

Навпаки, я вважаю їхній внесок дуже великим і дуже важливим. Але невидимим. І невидимим не тому, що вони так хочуть, а тому, що це так висвітлюється. Історія знову пишеться чоловіками про чоловіків.

Хто більше страждає від війни?

Йош: Мені особисто зараз стало складно, набагато складніше говорити про досвід жінок і про важливість феміністичної діяльності. Зараз я розповідаю про гуманітарні потреби, про якісь кризові потреби. І про це всі хочуть чути. А про те, щоб наголошувати на якихось аспектах, які були важливі до війни, мені навіть не йдеться.

Я абсолютно солідаризуюсь з тим, що ти, Аня, кажеш, що треба потерпіти. Так, є таке відчуття, що як тільки війна закінчиться, ми будемо знову обговорювати те, як погіршилася ситуація з сексизмом і т.д. Але насправді ці процеси не так відбуваються. Ми не можемо знати, коли насправді настане час.

Мене трошки підбішує, коли певні організації, глобальні структури, які питають, як по-особливому страждають жінки. А точніше навіть: як від війни більше страждають жінки? Для мене це звучить дико. 

Я сама здивована тим, що стаю в позицію пояснювати, що зараз жінки й чоловіки страждають однаково. Або я навіть інколи ловлю себе на тому, що пояснюю, що чоловіки страждають більше в деяких випадках. Або поки я дійду до того, що поясню, що жінки страждають по-особливому, то мені до цього хочеться сказати, що…

Можливо, це через те відчуття, з яким я зіштовхнулася, коли виїжджала. Я не знаю, як описати це відчуття, що я як жінка можу виїхати закордон, а всі мої близькі чоловіки не мають на це права. І це — насилля держави над людськими тілами, які змушені воювати.

Для мене це якась величезна проблема. Водночас я розумію потребу захищати державу. Оце розділення гендерне таким чином здається мені проблемою. І я дуже сильно емпатую чоловікам. Я так сильно, до війни, не емпатувала чоловікам. Тобто мені раніше було простіше виступати за права жінок, ніж зараз.

Анна: Я не можу сказати хоч щось на підтримку цього. Бо, наприклад, мій фокус не змінився. Я і до війни, і зараз не виступала і не виступаю за чоловіків чи проти чоловіків. Я виступаю просто за жінок, і в мене фокус не посунувся. І якщо здається, що у жінок є більше вибору, ніж у чоловіків, то пригадаймо тих жінок, які лишалися в Бучі, в Ірпіні та в інших містах, про які просто не говорять. Жінок, яких ґвалтували тижнями заради того, щоб окупанти не чіпали дітей.

Чоловіки страждають під час війни страждають не сильніше за жінок, вони страждають сильніше за те, як вони були пригноблені до війни. Просто ми звикли говорити про те, що чоловіки ідуть на війну. Говорити, що війна — більш важлива справа, бо там можна втратити життя.

Проте жінки, які зараз повністю присвячують себе догляду, наприклад, за дітьми, — це теж не життя. І так, можливо, вони не будуть скалічені фізично або фізично не помруть. Проте вони стикаються також із травмами, з ретравматизацією. Мені здається, хибний шлях — вимірювати кому гірше. 

Хто за кого може висловлюватися?

Йош: Марина, а ти розкажеш, як ти? Мені складно уявити вашу ситуацію — вашої організації, ваших сімей. Цікаво, як ти уявляєш взагалі своє майбутнє?

Різним організаціям, наприклад, у перші дні війни чи навіть до війни писали про релокацію організації. Але писали дуже смішно: «Ми вам рекомендуємо виїхати».

Марина: Та, нам теж.

Йош: Чи є реальна можливість? Чи ви розглядаєте це? Чи це абсолютно відірвані від реальності?

Марина: На цей момент ми попросили волонтера відкрити наш офіс і сховати у найдальшу шафу всю техніку. І закрити. Це все, що ми змогли зробити.

Йош: У мене були якісь уявлення, що я приїду в Німеччину, де буду ходити на різні солідарні штуки. Але я навіть не спромоглась піти на Марш 8 березня. Потім слухала відгуки від нашої спільної товаришки, що це було нелегко.

Цікава суперечність, що, з одного боку, я відчуваю, що приїхала туди, де багато солідарності, багато ресурсів, кожних вихідних є демонстрація на підтримку України. Але водночас це щось зовсім не те, чим займається наша організація

От що тут тепер феміністичного є в нашій діяльності, так це пояснювати, як так сталося, що організація, яка виступала проти мілітаризму стільки років, тепер пише у себе в соцмережах: «Дайте зброю Україні».

Слухай, а є серед твоїх кіл активістських розрізнення в тому, хто і що має право робити. Хто кого має репрезентувати, за кого висловлюватися?

Ми, здається, обговорювали з тобою раніше, що є певний гейт в українському суспільстві до тих, що виїхали. А серед активістської спільноти, і тим паче з небезпечних регіонів, чи є якісь такі настрої? Щось про те, що «ви виїхали й не маєте права нас репрезентувати», наприклад?

Марина: У моєму ком’юніті такого немає. В ЛГБТ-ком’юніті я з таким не стикалась. Серед активістів, всяких різних активістів всього на світі таке зустрічається.

У Херсоні я була в досить широкому активістському полі. То там так, може бути що завгодно. Там був гейт з приводу тих, хто поїхав. А тепер вже почався гейт з приводу тих, що залишилися.

Спершу всі, хто виїхали — це зрадники. А зараз уже починається інше: всі, хто залишилися — колаборанти. Якось так плавно переходить одне в інше. Бували моменти, коли приходили якісь люди й розповідали: «От ти виїхала, то сиди й мовчи».

А зараз уже ні. Два місяці Херсон в окупації. І зараз усі ті, хто не виїхали, не так цим гордяться, як у перші дні.

Анна: Я, наприклад, продовжую займатися питаннями актуальними для жінок та ЛГБТ-людей. Це завжди було в моєму фокусі, я на цьому знаюся. Наша організація має певне коло мобілізованих людей, для яких ми можемо працювати, які нас знають.

Якщо кожна громадська організація візьме на себе якусь певну групу, з якою вони працювали, то, мені здається, більшій кількості людей буде краще. Це продуктивніше, ніж всім допомагати всім, а врешті-решт нікому.

Наприклад, доступ до смартфонів, ноутбуків, мобільного зв’язку, інтернету є далеко не у всіх. Якщо я можу допомогти людям у своїй територіальній громаді, то допомагаю. Купа волонтерів допомагає військовим. І ми всі чим можемо, тим допомагаємо. Складаємось грошима чи якось ще.

Йош: Через оцю напругу, стрес деякі люди пишуть, що в них радикалізувалась позиція. Вони стали менш толерантними. Виражають це в коментарях на сторінках Феммайстерні. Звісно, ми переживаємо ці події дуже сильно. Ми усі більш чутливі…

До речі, є дуже сильна і помітна різниця між наживо та онлайн. У Львові у нас досить дружна, приязна спільнота. Якщо виникають якісь конфлікти, то ми вміємо їх розрулювати. І все нормально, переважає солідарність. 

Але в онлайн-середовищі — геть інша ситуація. Часом приходять  інші активістки, феміністки, які висловлюють жорстку критику. Через те, що зараз війна, в мене було очікування, що має бути більше солідарності, більше підтримки, більше емпатії. Більше розуміння, що ми не можемо, наприклад, достатньо чутливо підбирати слова. 

Велика частина феміністичного активізму для мене про те, як ти підбираєш лексику, візуальні зображення. З війною це стало складніше, у нас іде більше акцент на швидкість реагування, якусь допомогу і висловлення. А не на те, якими словами це зроблено. І щодо цього ми отримуємо негативні коментарі, які ранять.

Марина: Ну так, це є. Я не знаю, я зараз, складно сказати. Може, я все-таки продовжую підбирати слова… Може я не висловлювалася ще з приводу гострих тем. Тяжко сказати.

Та і в принципі, це цілком природна психологічна штука під час війни — загострюється чорно-біле мислення. Війна змушує ділити людей на друзів та ворогів більш кардинально. І це переноситься у всі площини, там де треба і не треба.

Йош: Аня, може, на завершення скажеш пару слів про твої очікування щодо того як зміниться активізм. Чи ти б вже хотіла почати порушувати якісь питання?

Анна: Слухай, я, знаєш, вчергове зловила себе на думці, що якщо, наприклад, ця війна триватиме 10 років або більше, то я проживу 10 років в умовах війни. Тоді мені буде 55 вже. А потім іще щонайменше 10 років в умовах розрухи. І в мене взагалі не лишиться життя. От такий песимістичний у мене прогноз…

У такі моменти я розумію, що не можу відкладати життя. Я не можу відкладати свій активізм, не можу відкладати фемінізм. І я думаю про те, чи маємо ми дарувати тижні, місяці нашого життя російським окупантам і росіянам? Чи ми можемо дійсно бути активними вже зараз? 

Тому зараз для майбутнього я намагаюся зробити так, щоб потім мені не довелося виправдовуватися перед самою собою. Не довелося думати, що я не сказала. Я намагаюся робити так, щоб все-таки тримати певний базис, певний фундамент, який був закладений, і над яким ми всі працювали.

А що буде в майбутньому? Ну давайте так, маленькими кроками… Найближчі дні будемо допомагати фінансово і психологічно. Далі, я думаю, будемо говорити про сексуальне здоров’я і культуру згоди. Далі займатимемось реабілітацією, можливо, для військових. Можливо працюватимемо з жінками, до яких повертаються військові з травмами… Поки не знаю.

Йош: Дуже дякую вам, що доєдналися.

Марина: Дякую.

Йош: Мені дійсно було приємно поспілкуватися, ніби не на запис.

Анна: Обіймаю вас обох, Йош, Марина. Була дуже рада вас бачити.
Йош: Дякую за твої думки та рефлексії. Па-па.