«Права жінок та ЛГБТІК+ спільноти, гендерна рівність. Хіба за це ЗСУ воюють?». Подібні запитання ми можемо побачити чи не в кожній суперечці навколо діяльності феміністичних та ЛГБТІК+ організацій. Часом люди критикують просвітництво та активізм під час війни, бо «не за це люди воюють». Феміністична Майстерня спільно з ХЖО “Сфера” вирішили поцікавитися, наскільки доречними є подібні аргументи. Ми розпитали людей, які захищають нас на фронті та рятують чужі життя про їхнє ставлення до активізму та об’єднань громадянського суспільства.
Павло Мусійко, солдат
Мене звуть Павло, мені 30. Цисгендерний чоловік. В цивільному житті я займався хореографією та непрофесійно гімнастикою. Також працював вантажником, їздив на заробітки на склади, заводи в Європу та як танцюрист в Туреччину. На початку березня 2022 повернувся з Європи та добровільно мобілізувався. Військовий досвід до тієї пори мав нульовий. Строкову не служив. З кінця березня виконую бойові завдання в Донецькій області.
З 2013 року я почав займатись політичним активізмом. Спочатку це був анархізм, участь у Харківському Майдані. З початком російсько-української війни допомога внутрішньо переміщеним особам. Я підтримував та підтримую боротьбу за гендерну рівність та права людини. Брав участь в заходах ХарківПрайду, деяких акціях феміністичного спрямування. Виступав і виступаю за зміцнення громадянського суспільства в Україні, за громадський контроль влади на всіх рівнях та за створення та посилення вже наявних інституцій, що здійснюють цей контроль.
Як ви ставитесь до діяльності громадянських осередків під час війни?
Повномасштабне вторгнення росіян ще яскравіше показало важливість громадянського суспільства та його реальний вплив на перебіг подій. Ми здивували світ безпрецедентним сплеском низових ініціатив, волонтерського руху. Також повномасштабне вторгнення оголило давно присутні проблеми нашого суспільства, такі як питання домашнього насилля, зґвалтувань, права на укладення шлюбів для представниць та представників ЛҐБТК+ спільноти, жіноцтва в армії та багато інших.
Хтось каже, що всі ці питання не на часі. Мов спочатку перемога, а потім все інше. Я згоден з цією тезою лиш частково. Безперечно, пріоритет — перемога над російськими окупантами, їх фізичне знищення та вигнання з території України в кордонах 1991 року. Але, складовими цієї боротьби має бути також артикулювання того, якою ми бачимо Україну, в чому полягають наші відмінності від “руского міра”. Тож так, права людини, гендерна рівність — ці питання завжди на часі. В умовах воєнного стану масові заходи, акції можуть бути використані російською федерацією для розхитування українського суспільства. Тому сам час диктує громадянському суспільству дії просвітницького, інформаційного характеру. Публічна дискусія – це теж важливий фронт. Тож моє ставлення до подібних дій однозначно позитивне. Лупаймо сю скалу. Слава Україні!
Аліна Шевченко, військова
У війську з 2015 року. Закінчила університет та призвалась за мобілізацією, згодом підписала контракт. Офіцерка (на жаль про фемінітиви у війську ще досі «не чули», точніше – чули, але активно ігнорують) штабу бригади, займаюся аналітикою та обліком особового складу.
Звичайно я підтримувала і підтримую боротьбу за гендерну рівність і права людини. Я сподіваюся, що колись таки не буде потреби в боротьбі, адже такі очевидні речі врешті стануть нормою в суспільстві. Так, наприклад, я раніше інтуїтивно відчувала несправедливість, та, на жаль, якраз таки через відсутність (або цього було надто мало) просвітництва в цих справах свідомість здобула досить пізно, на мою думку.
Як ви ставитесь до діяльності громадянських осередків під час війни?
У світі дуже багато викривлених призм бачень, які шкодять комфортному життю. Життю без упереджень, утиску, зневажливого ставлення, насильства. Саме тому просвітництво, підтримка, боротьба за права людини та гендерну рівність важливі! Власне ми й воюємо за гідне життя також. І я не хочу, щоб ці базові питання відносили в категорію «не на часі»!
Анна Іванцик, медик 5 роти 2 мб, 24 бригада
Мене звати Анна. З 24 лютого мобілізувалася і стала бойовим медиком 24 бригади ім. Короля Данила Галицького 2 Мб 5 рота. Військовий досвід отримала ще у 2014 році. Все почалось з волонтерства, проходження військової підготовки, у 2015- 2018 роках я була інструктором з тактичної медицини в складі громадської організації T-helpers.
Боротьбу за гендерну рівність та права людини я завжди підтримувала. Долучалася до акцій у рідному Львові, брала участь у маршах, освітніх школах. Була співорганізатором різних акцій та флешмобів на тему гендерної рівності та прав людини. Організовувала акції підтримки українських політв’язнів Кремля у Львові
Під час війни нічого не змінилося в плані підтримки, але загострились мої особисті відчуття та переживання. Тому що я є учасником бойових дій і бачу війну зсередини, ставлення до жінки в армії, порушення прав людини під час війни. Це впливає на мене і на мою думку. Не всі жінки так само як і чоловіки можуть винести на собі тягар війни та її наслідки.
Як ви ставитесь до діяльності громадянських осередків під час війни?
Громадянське суспільство зараз відіграє велику роль і проявляється це у підтримці, волонтерстві, просвітництві не лише в моїй країні, але і за кордоном. Говорити про це з іншими людьми в інших країнах, передавати власний досвід і навчатися досвіду інших країн.
Діяльність громадянського суспільства у сфері адвокації прав людини та гендерної рівності дуже актуальна. Я думаю, що суспільство у нас змінилося. Воно співпереживає, чує одне одних.
Ірина Цибух, старша 5 екіпажу Медичного батальйону «Госпітальєри», позивний Чека
До повномасштабної війни у мене був досвід надання допомоги в бойових умовах, але з лютого цей досвід суттєво розширився. Зараз я є старшою 5 екіпажу медичного батальйону Госпітальєри. Ми з нашим екіпажем активно працюємо на лінії фронту. Спершу працювали на Київщині, а потім з весни працювали з морською піхотою, а зараз готуємось до нової ротації з новим підрозділом
Війна показала, наскільки боротьба за гендерну рівність і права людини є важливими. Це один з інструментів, завдяки якому можна відколотися, остаточно від’єднатися від автократичного режиму, який успішно розцвітає поряд з нашими кордонами
Насправді я в досить безпечній бульбашці, де не відчувала якоїсь дискримінації через те, що я дівчина. Я не відчувала складнощів пов’язаних з цим, хоча знаю багатьох дівчат, яким набагато складніше досягнути успіхів порівняно з чоловіками в їхній сфері.
Зараз, коли я стала на захист країни, навколо мене чоловіки, які не потребують роз’яснювальної чи просвітницької роботи. Вони поважають мене, я є старшою екіпажу для них, і в нас залишається субординація відповідно до наших задач. І я теж, виходить, в дуже безпечному середовищі перебуваю, бо знаю, що вони мене не будуть дискримінувати чи якось некоректно стосовно мене поводитися, як це буває і може бути в армії.
В армії існує складне ставлення до жінок і я думаю, що це така культурна прогалина, яку треба, власне, перекривати та рятувати цією війною за права людини та великою освітньою роботою на всі верстви населення. Тому що в армії дуже багато різних людей з різним рівнем інтелектуальних можливостей, бекраунду, освіти, і їм бракує освіченості в темі гендерної рівності.
Як ви ставитесь до діяльності громадянських осередків під час війни?
Я думаю, що роль громадянського суспільства як до війни, так і після не змінилася ніяк. Це все ще основний ключ для того, аби ця країна вистояла в рамках демократичних цінностей.
Але іноді, зважаючи на те, скільки моїх друзів загинуло на фронті, відносячи себе до громадянського суспільства, мені стає страшно, що одного разу нам не буде заміни. Є страх і відчуття того, що нас стає все менше. І війна забирає дуже велику частину активних розумних людей — учасників громадянського суспільства.
Добре, що є ті, хто залишився на інформаційних фронтах. На фронті, який відповідає за забезпечення армії та її стійкості. Але насправді зараз нічого важливішого ніж перемогти в цій війні немає. І важливо в цей момент не забувати про свою суміжну роль та боротися за права людини та наші цінності.
Анастасія Вінславська, псевдо Химера
Я ще з 2014 року займалася військовою підготовкою, потім була тренеркою з тактичної медицини. А з 2017 року їздила як волонтерка на Схід поблизу Бахмута для евакуації поранених. Мені так щастило, що тоді зазвичай було якесь перемир’я, тобто особливого досвіду саме надання допомоги у мене не було, крім легких поранень. Туди не дуже добре доїжджала швидка, тобто ми займалися також допомогою цивільним.
Коли у 2022 році почалась повномасштабна війна, ми зідзвонилися з подругою й вирішили мобілізуватись. У військкоматі мене одразу прийняли, адже в мене є медична освіта. В березні ми виїхали на Луганщину. З літа ми активно тренувались, і от нас вже якраз на початку січня заводять в зону бойових дій біля Бахмута.
Ми самі розуміємо, що війна ще триватиме довго і, напевно, вистачить, її на всіх.
Я завжди підтримувала гендерну рівність. З 2015 або 2016 року я почала позиціонувати себе як феміністка. Ми тоді виходили на різноманітні марші. Виступали проти різноманітних утисків та дискримінацій, з якими стикаються матері з маленькими дітьми та жінки. Проводили також акцію у 2016 біля Львівської ОДА проти списку професій, заборонених для жінок. Ми боролися проти дискримінацій у військових професіях, коли снайперок умовно записували бухгалтерками. Я висловлювала свою позицію чітку та свідомо.
В мене був випадок коли на початку повномасштабної ми з подругою хотіли поїхати в зону бойових дій, а нас не відправляли з аргументами «ну ви жінки, посидіть ще». І для того, щоб нас врешті відправили в зону бойових дій, ми змінили батальйон в межах тієї бригади. Є в армії бажання вберегти жінок, можна сказати “позитивна дискримінація”. Жінок стараються більше оберігати, адже їхня смерть дуже морально б’є по людях.
Як ви ставитесь до діяльності громадянських осередків під час війни?
Країна переможе тоді, коли на її захист стануть усі, хто може.
Роль громадянського суспільства, вона вирішальна. Якщо подивитися на такі країни як росія чи білорусь, то там немає громадянського суспільства. Або воно недорозвинене, або спить, або підтримує агресію. Наше суспільство недосконале, наша демократія ще молода, але в нас є безліч здобутків громадянського суспільства. Коли людям не подобаються рішення влади, то вони щось роблять: пишуть петиції, організовують протести.
В країні війна і багато людей кажуть “не на часі”, але ми все одно не повинні приймати безапеляційно рішення влади. Адже влада — це ті самі люди, вони також можуть помилятися. Народ повинен висловлювати свою думку і не мовчати, якщо з чимось не згоден. Це і є демократія.
Запорізька Січ, повстанські та дисидентські рухи — це приклади волевиявлення народу. І в нас є історична тяглість до активного громадянського суспільства
Зараз дуже актуальним є просвітництво, права людини, гендерна рівність. Під час війни маємо сильний ривок, починаючи від ратифікації Стамбульської конвенції, але в нас також виникає багато проблем. Багато біженців, переселенці за кордон, втрата роботи, узалежнення від чоловіка, розлучення. І це дуже негативно впливає на людей.
Необхідно займатися активістською діяльністю в цьому секторі. Просвітництво, юридична, психологічна, матеріальна допомога. Держава не може покрити усі потреби, тому громадські організації зараз є важливими. Українці тим і сильні, що у часи лих та катаклізмів вони гуртуються.
Всі випадки, коли в нас ставались масові обстріли, люди об’єднувались та допомагали один одному. Також громадські організації, які займаються допомогою біженцям, переселенцям, сиротам, постраждалим від насилля. Без активного громадянського суспільства ми мали б набагато більше проблем. Все було б набагато сумніше.
