Cаме такий підзаголовок може бути у наказу N 256 від 29.12.93. Це — перелік важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок.
Звернемо увагу — витоки цей документ бере у 1993 році. Зараз 2016. Жінки нарешті добилися права на обіймання військової посади з відповідним записом в документах. Тепер гранатометниця не буде записана як начальниця лазні. Цьому посприяв проект «Невидимий батальон», який став поштовхом для змін у Тимчасовому переліку від 27.05.2014. Але бути кранівницею, що зайнята на плавучому крані, водійкою автомобiлю, у якого вантажопідйомність більша за тонну, видувальницею скловиробів аж ніяк не можна. Ще влада вирішила, що жінкам не можна виготовляти мідні деталі для духових інструментів та бути задіянимі у шкіряному та шкіросировинному виробництві.
Бездіяльність влади стосовно явно дискримінаційного документу дратує й гнітить. Тобто формально є рівність чоловіка і жінки, але сусіднім же документом вона легко нівелюється. Відтирати жінок від важкого виробництва — це не турбота. Де логіка у тому, що жінка може бути гранатометницею, але не може бути монтажницею геодезичних знаків? Й відкрутитися тим, що, мовляв, скільки в нас тих бажаючих монтувати геодезичні знаки жінок, панове чиновники та чиновниці, не вийде. Дискримінація працівниць за ознакою статі не до лиця країні, яка позиціонує себе як таку, що прагне вступити до Європейського Союзу.
Мені не імпонує етатистський підхід, коли держава за мене вирішує, що мені робити зі своїм тілом. «Чорний протест» в Польші, між тим, теж відбувся через начебто турботу влади про жіноче тіло. Але тисячі активісток та активістів виборювали та продовжують виборувати право на аборт. Саме тому важливо розуміти, що обкладання м’якенькими подушками — не прогресивність, а маркер відсталості, який демонструє неготовність країни вважати половину населення здатними самостійно обирати професію.
Що цікаво: обмежуючи право жінок на робітничу працю, чомусь ніхто не виказував, наприклад, важкоатлеткам свого невдоволення. Про важкоатлетку Ірину Деху, що посіла п’яте місце на Олімпійських іграх у змаганнях з важкої атлетики, написали багацько ЗМІ. А вона у ваговій категорії до 75 кг продемонструвала результат 247кг, з яких 114кг у ривку та 133кг у поштовху. Власне, хто б сумнівався: престиж країни на міжнародному рівні, все таке. А от рубити голову червоній рибі — законодавчо зась. Тобто як біла риба — рубай, люба? Велику цікавість викликає ще один документ. Міністерство охорони здоров’я України 10 грудня 1993 року видало наказ № 241, де прописало граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками. Отже:
- піднімання і переміщення вантажів при чергуванні з іншою роботою
(до 2 разів на годину) — 10 кг; - піднімання і переміщення вантажів постійно протягом робочої зміни — 7 кг.
Начебто, більше цієї ваги жінці підіймати не можна. І одразу на моїх губах грає сумна посмішка. Цікаво, а що як до мам? Яка вага у дитячого візочка? Плюс вага дитини, плюс сумка з пляшечками-памперсами? І все це в просторі, де зустріти пандус малоймовірно, а ліфти є далеко не в усіх будинках. Явно більше 10кг вийде, а диви ж ти.
Все це я от до чого. Не треба чіплятися за старі нормативи, треба писати нові, недискримінаційні і інклюзивні. Тому що отакий от залишок може призвести до дивацьких ініціатив щодо обмежень у інших професіях. Бути машиністкою машини по добуванню грудкового торфу чи бухгалтеркою? Жінка сама обере. Не треба в неї відбирати право на самовизначення.
Авторка: Ксенія Чубук Ілюстрації: Laudator та Banksy[getsocial app=”sharing_bar”]
