Тіло як поле битви: мистецтво про тілесність і травму

Авторка: Гайдучок Юлія

Феміністичне мистецтво, зосереджене на тілі, стало однією з найбільш проникливих форм осмислення війни. Тіло — фізичне і метафоричне — у наш час набуває особливого значення: як мішень, як носій травми, як символ виживання, як інструмент оповіді. Мисткині зосереджуються на досвіді тілесного болю, вразливості, сексуального насильства, але й тілесної стійкості, що рятує.

Олена Гром — Мадонни бомбосховищ 

Фотографка Олена Гром родом з Донецька. Відома своїми серіями, створеними у прифронтових зонах ще до 2022 року. Після початку повномасштабного вторгнення вона продовжила працювати з темою жінки в умовах гуманітарної катастрофи.

Серія «Womb» («Утроба») показує матерів із дітьми в підвалах і бомбосховищах. Ці кадри витримані в стилі сакрального мистецтва: м’яке світло, темний фон, глибока емоційність. Часто композиції повторюють класичні іконографічні схеми — «Мадонна з немовлям», але в нових контекстах.

Олена Гром — «Womb» (2018) Фото : https://www.untitled.in.ua/post/womb-alena-grom

Через ці образи Олена створює новий жіночий канон війни: матір, яка оберігає життя всупереч небезпеці. Кожне фото — це розповідь про тілесну присутність, про дихання, про материнську емпатію.

Леся Хоменко — портрет коханого як стратегія виживання

Мисткиня Леся Хоменко, яка раніше досліджувала теми тілесності, в часи війни зосередилась на і на особистому. Її серія робіт, створена під враженням від служби її чоловіка у ЗСУ, представляє не портрети в класичному розумінні, а фрагменти постаті — деформовані, сховані в об’ємних камуфляжах. У 2022 році серію робіт Лесі Хоменко під назвою «Макс в армії» включили до експозиції 59-ї Венеційської бієнале. Вона стала частиною проєкту «Це Україна: Захищаючи свободу», організованого PinchukArtCentre спільно з Фондом Віктора Пінчука.

Леся Хоменко. «Макс в армії» (2022)
Фото : Леся Хоменко
https://voloshyngallery.art/uk/artists/25-lesia-khomenko/

Ці картини експонувались на виставці «Women at War» у Fridman Gallery в Нью-Йорку. За словами самої художниці, її роботи — це спосіб зберегти контакт із близькою людиною, коли війна розриває звичні форми стосунків. У її творах зникає обличчя — замість нього ми бачимо фігуру, тканину, фактуру. Це — про анонімність війни, втрату індивідуальності солдата і водночас спробу зберегти уявлення про нього як про людину, партнера, коханого.

Анна Звягінцева — «Ground Shadows» (2023)

Мисткиня Анна Звягінцева працює на межі скульптури, інсталяції та перформансу. У цьому проєкті вона поєднує трагедії Бабиного Яру часів Другої світової війни з сучасною російсько-українською війною. Анна використовує образи дерев, пошкоджених кулями та снарядами, як метафору зруйнованих людських тіл, вказуючи на повторюваність насильства в історії. Матеріали, з якими працює художниця — глина, папір, нитки — підкреслюють крихкість і вразливість життя, особливо в контексті війни.

Анна Звягінцева. «Ground Shadows» (2023)
Фото : https://pastfutureart.org/ground-shadows/

Замість зосередження на статистиці жертв, Звягінцева акцентує на унікальності кожної людини, стверджуючи, що кожне втрачене життя — це втрачений всесвіт.

Катерина Лисовенко — тіло як архетип у міфі 

Проєкт Катерини Лисовенко «Море не забуває, що воно вільне» — це радикальна переоцінка міфів, де центральне місце займають не герої, а істоти, які традиційно були інструменталізованими іншими — русалки, гігантські павуки, дерева, які говорять, чи тіла без голосу. Вони — голоси маргіналізованих, знеособлених, відкинутих. 

У західній міфології їх зображали об’єктами — загадковими, тваринними, тілесними — чия доля була заздалегідь вирішена: бути вбитими або пожертвувати собою заради героя. Лисовенко ламає цю ієрархію. Її роботи ставлять у центр цих істот і запитання: а що, якщо саме ці «інші» — і є справжні герої нового міфу?

Катерина Лисовенко. «We are in Austria» (2024).Фото : https://voloshyngallery.art/uk/exhibitions/87/

Одна зі стратегій художниці — дати голос тим, хто його не мав. Тіло для Лисовенко — не абстрактне. Її істоти тілесні до надміру: кров, шрами, м’ясо — усе говорить про життя, біль і бажання бути почутими. Катерина, як художниця з України, країни, що вже десятиліття живе у стані війни, говорить про небезпечність бути живою, бути жінкою, бути істотою, що має тіло і пам’ять. Вона відкрито працює з досвідом біженства, вразливості, знедолення — і робить це не через жалість, а через надлишок життя. Це — не травма як пригнічення, а травма як сила бути, навіть коли тебе не чують.

Влада Ралко — «Львівський щоденник» (2022): візуальна анатомія війни 

У серії «Lviv Diary» (2022) українська художниця Влада Ралко створює надзвичайно експресивну візуальну мову, яка відображає внутрішній шок, злість і безпорадність, спричинені повномасштабним вторгненням Росії в Україну. 

Ці роботи, виконані тушшю та аквареллю, будуються на контрастах і розривах, і є радше емоційним, ніж документальним фіксуванням. У своїх рисунках Ралко змішує символи імперіалізму з тілесною катастрофою: двоголові орли, серпи, молоти й ракети буквально проростають у спотворені жіночі тіла, дитячі силуети, черепи. Ці гібридні образи вказують на насильницьке злиття політичного з особистим: тіло жінки, дитини, громадянина перетворюється на арену ідеологічної агресії.

Vlada Ralko. «Lviv Diary» No. 020, (2022)

Її роботи — це не споглядання, це стикання з реальністю, де військові дії розривають плоть, руйнують життя, травмують і фізично, і ментально. Характерний жест Ралко — різкий, нервовий, ламкий. Лінії часто здаються надмірними, як ніби малюнок намагається вивергнути з себе образ, а не зобразити його. Це — малювання як свідчення, як спроба не зійти з розуму серед реального жаху. У її візуальній мові немає спокійного місця — все тремтить, кровоточить, гримить.

Vlada Ralko. «Lviv Diary» No. 078, (2022)
Фото : https://www.monikafabijanska.com/women-at-war-images

Влада Ралко — одна з найгостріших, найчесніших художниць в українському мистецтві. В її практиці особисте завжди політичне, а тіло — місце пам’яті, болю та опору. Вона не дозволяє глядачеві залишитися осторонь. В її роботах немає місця нейтральності.

Через тіло, втрату, материнство, травму й надію українські мисткині переписують образ війни: не як протистояння армій, а як злам людських доль і як боротьбу за життя. І саме в цих роботах фемінізм набуває не теоретичного, а надзвичайно практичного сенсу: він допомагає вижити, зберегти гідність, відчути солідарність.