«Феміністки про війну» — серія неформальних розмов феміністок.
У цьому матеріалі ви можете ознайомитися із розмовою у текстовому форматі. Переглянути запис можна на нашому YouTube
У третьому епізоді подкасту про те, як це — тримати культурний фронт під загрозою ракетних ударів? Де феміністичний активізм у стендапі? Та чому українки думають про мілітарно-націоналістичний фемінізм?
Гості:
Настя Зухвала — феміністка, стендап-комікеса, очільниця проєкту «Зухвалий батальйон»
Аня Кочеруга — феміністка, стендап-комікеса
Ірина Гіль — феміністка, стендап-комікеса
Розмова записана у липні 2022.
«З 5 ранку 24 лютого я — русофобка»
Настя: Це буде досить крінжово, як ми будемо представлятися одна одній за умови, що знаємо одна одну як облуплені.
Ірина: Ми усі належимо до стендап-сцени України. Я — Ірина Гіль, це — Настя Зухвала, і це — Анна Кочегура.
Настя: Трохи схоже ніби у нас сходка анонімних комікес-феміністок. Отже, всім привіт, мене звати Настя Зухвала. Я стендап-комікеса, феміністка, очільниця медіа «Зухвалий батальйон».
І ще я русофобка. Так було не завжди. Я відчула це в собі о 5-й ранку 24-го лютого. Нині з відгуків глядачів і з того, як на мене реагують люди, я — Настя aka «це ж та, яка «й*бана_бл*дь_русня» Зухвала.
Так мене тепер люди впізнають.
Анна: А мене звати Анна Кочегура. Я теж стендап-комікеса, як і всі ми. Займаюсь стендапом уже майже 5 років. Що важливо про мене знати? Феміністка, русофобка та й все. Я загалом звичайна людина, просто що моя робота — це я виходжу на сцену і жартую жарти.
Ірина: Як ви могли помітити за напрямком цього стріма, я теж — стендаперка, комікеса, феміністка, русофобка. Але напевно у моїй біографії я спершу — феміністка, русофобка. А вже потім — стендаперка-комікеса. Бо я насправді виступаю дуже мало — тільки рік з хвостиком.
Настя: Дуже цікавий наш таймлайн: бо виходить, що я від початку комікеса, тільки потім феміністка. І, на свій превеликий сором, потяг до русофобії почав зростати…
Ірина: Я була спочатку русофобка, потім — феміністка, а потім аж комікеса і стендаперка. Бо досить сильною русофобкою я була ще з часів Майдану, очевидно.
Знаєте, мені інколи було некомфортно казати про свої русофобські погляди — останніх років вісім. А зараз я живу в ідеальному світі. Бо люди нарешті на такому ж рівні ненависті до русні, на якому я була останні 8 років.
Я дійсно за цей час нічого російського не дивилася, нічого не слухала. Не уявляєте, скільки разів мені треба було відповідати на питання: «Ти што, нє смотріш Дудя?».
Настя: Це не русофобія, це виправдана контрреакція на подразник у вигляді повномасштабного вторгнення у твою країну. Це підвищення рівня свідомості, яке відбулося за останні місяці.
«Ненависть до русні надає крила»
Ірина: Пропоную згадати наш звичний день і виступи ДО повномасштабного вторгнення і ПІСЛЯ. Що змінилося?
У мене все змінилося, мабуть, найрадикальніше з вас. Бо я зараз не у Києві, і я не виступала з початку повномасштабного вторгнення. Взагалі. І, знаєте, тривога, як повітряна, так і внутрішня, що я більше ніколи й не зможу виступити. Бо забудуся, буду досить довгий час не у Києві — потім мене ніхто не захоче запрошувати.
А ДО повномасштабного вторгнення, думаю, у нас всіх були досить схожі сценарії. Могло бути по 5-7 виступів на тиждень. Як мінімум, п’ятниця, субота, неділя зазвичай, забиті. Увечері після додаткових робіт чи проєктів це була ще одна повноцінна, прости Господи, кар’єра. Друга зміна, як то кажуть.
У моєму випадку змінилося все, тому що я змінила місце перебування на інше місто в Україні. І моя стендап-кар’єра перемістилася виключно в онлайн-формат: твіттер, стріми. Я це гостро відчуваю, тому так.
Знаєте, мабуть, найгірше, за що треба звинуватити русню: вона забирає відчуття безпеки у власному домі.
Настя: Але все точно налагодиться. З першим виступом ти зрозумієш, що це як їздити на велосипеді — вже не можеш розучитися.
Ірина: Мені так само на сцені розіб’ють їб*ло, як при падінні з велосипеда. І тоді я згадаю, як крутити педалі? Саме так.
Настя: Ми зробимо з цього тобі просто неймовірну піар-кампанію, так що як хтось насмілиться, ти ж розумієш…
Перші 2,5 місяці повномасштабної війни я теж була не в Києві. У мене теж не було можливостей виступати. Та і я не особливо про це думала. Тобто я не дуже переживала за якісь втрачені можливості у стендапі. Бо вже тоді відчувала крайній ступінь виснаження. У мене було 2 чи 3 стріми на день.
По поверненню в Київ я не можу сказати, що щось сильно змінилося. Але це один з таких агресивно-продуктивних періодів мого життя. Сольник, з яким я зараз виступаю в турі, був написаний дуже швидко. Це просто якийсь клубок, який я привела із собою.
Ірина: Знаєш, це треба для «RedBull» написати кампанію: «Ненависть до русні надає крила».
Настя: Та, точно. В мене, звісно, є багато питань до цього сольника, мені б хотілося знайти сили, аби зробити його кращим. Але ця лють… Нібито у мене немає інших інструментів з цим справлятися, окрім стендап-комедії.
Повернувшись, я нарешті наче випустила це все з себе, цього диявола. І зараз я багато виступаю, безпосередньо зараз я в турі. Я, мабуть, ще ніколи так багато не виступала, як зараз.
Мої попередні тури були дуже епізодичні й короткі, а зараз я повертаюся на кілька днів до Києва і знову їду. А потім слідкую по карті: чи були прильоти там, де я вже була, чи не було.
Ірина: Людям зараз потрібно розуміти свою лють. Висміяти її, випустити її.
Ти їм, мабуть, даєш для цього дуже хороший інструмент. Вони такі: «А, нормально, всіх так криє, а от ще й Настя он кричить зі сцени. Значить, ми вдома, у всіх однаковий рівень переживань».
Настя: Ну так, я думаю, що, мабуть, якась цінність цієї моєї програми якраз в оцій консолідації. Це потрібно і мені, і людям, які приходять. Ми перебуваємо в цьому лютому катарсисі. Ми — злі. Хочеться це якось виплеснути.
Якби до 24-го числа хтось мене запитав, чи я можу уявити, що бажаю смерті комусь чи якійсь категорії людей, то для мене це було б дико. Я б це не змогла взагалі сприйняти.
А зараз: так. Ось я, познайомтесь.
«Українці та українки — дуже незручні жертви в інфопросторі»
Ірина: Аня, ти бажаєш смерті цілій категорії людей, зараз? Це риторичне питання, звичайно.
Анна: Дуже сильно бажаю. Я б навіть хотіла якось бути причетною до цього. Я думаю, що стендап-комедія — це спосіб усвідомлення світу, те, як твій мозок працює.
Тобто, навіть те, що ти зараз не виступаєш, не значить, що ти перестала бути комікесою. Ти все одно у своїй голові якісь приколи формуєш. Бачиш якісь речі, і ти думаєш: «Ось це абсурдно». Ну, це я, принаймні, зі свого досвіду.
На початку повномасштабної війни, у перший тиждень, я, здається, взагалі тільки читала новини й боялась. І все. У мене не було ніякого розуміння, що є якесь майбутнє, що чимось треба займатись…
Два тижні я побула в такому стані, а на третій почала працювати. У мене ж є ще й day job. Це потрохи почало втягувати мене в рутину. Мій перший був десь, напевно, через місяць-півтора після повномасштабного вторгнення.
Це було у бункері. Мене запитали, чи хочу я виступити, всі кошти збирали на ЗСУ. Я така: «Звісно, я хочу хоч якось допомогти. Якщо ми можемо зібрати хоч 3 гривні, то це вже круто». Для мене це була першою мотивацією, а не бажання виступати. Я навіть не знала, чи зможу вийти жартувати, якщо чесно.
Дуже сумнівалась, чи зможу, бо мені самій смішно не було увесь цей час. Мій виступ відчувався, ніби два життя зіштовхнулись. Я тоді ще не зрозуміла, як це працює. Сам виступ пройшов добре. Я написала матеріал дуже швидко. Матеріал загалом зараз пишеться дуже швидко. Адже будь-яка емоція — це енергія, кудись її треба дівати. І ти така (сідаєш писати) і: «Ненавиджу русню!».
Ірина: Не знаю чому, не знаю як це пояснити… Але на якийсь 7-й чи 10-й день я почала в документі писати жарти англійською. Я думала, що буде можливість їх якось донести, щоб показати, власне, оцю всю абсурдність.
Мені так хотілося людям розказати, які ми. Я придумала жарт англійською про те, що «українці — це найкраща нація для найгірших часів». Ще там придумала якусь аналогію…
Настя: А в чому проблема? Я щось все одно не розумію. Чому ми це ще досі не записали?
Анна: А чому б і не записати? Усі зараз записують. Буквально вчора ми робили англомовний стендап, теж з записом.
Ірина: Наскільки українці — диджиталізована нація!
Ми просто з перших днів: «Так, контент продукуємо всюди, де можемо». Це, до речі, дуже похвально з нашого боку. Ми кожен день буквально верещимо в інтернеті, 24/7.
Я думаю, що це має дуже великий вплив на увагу світу до нас. Українці у цьому плані — дуже незручні жертви в інфопросторі. Це, мабуть, активізм наш національний. Те, що складно пояснити умовному німцю. Чого ми так все робимо? Поки що я не знаю, як це можна пояснити.
Про фаталізм, який додає рішучості або коли, як не сьогодні
Настя: Є якийсь фаталізм, який додає рішучості. До повномасштабного вторгнення, для того, щоб щось зробить, мені потрібно було пройти десять кіл пекла. Треба було проаналізувати усе, щоб точно, але зараз я не дивлюсь так на це.
Я думаю про те, що в мене може і не буде шансу зробити це. А як не сьогодні, то коли? Мені здається, що це одна з тих речей, які, я б хотіла, щоб стали нашим корегувальним досвідом. Розуміння того, що кожна твоя дія до чогось призводить.
І зараз ми усі вчимося не шукати ідеального моменту. Вчимось розуміти, що ідеальний момент сьогодні. Шкода, що путінська боєголовка призводить до такого коригування.
Це могло б змінювати й нас, і наше середовище, і нашу державу упродовж енної кількості часу. Якби тільки ми змогли зафіксувати цей підхід.
«Чоловіка покарають, якщо засміється над жартом жінки»
Ірина: Невеличкий перехід до наступного питання. Зазвичай почуття самодостатності для жінок — це питання із зони зростання. І тут є якби питання: чи є у нас рефлексії, інсайти, жарти, які б зрозуміли, наприклад, інші феміністки.
І як ми себе почуваємо, коли жартуємо про щось, що не зрозуміють гетеро-чоловіки, або стримуючись від таких жартів?
Настя: Ну, по-перше, не знаю, як пишете ви, але у мене рамка встановлена так, що я не обжартовую щось, підіймаючи якусь проблему, не добудовуючи контексту.
Якщо я підіймаю якесь феміністичне питання, то моє технічне завдання — орієнтуватися на сексиста. Я така: «Сексист сидить у залі. Треба, щоб сексист зрозумів».
У мене не завжди виходить, але треба поставити планку, а там вже ти якось, хоч наполовину, але до неї доповзеш.
Відповідно жартів, які зрозумілі тільки іншим феміністкам, мабуть, нема. Але це є у нашому внутрішньому житті: зібраться, щоб писковать і скалозубить на несправедливість устрою стендап-комедії як ще однієї патріархальної системи.
Ну, таке ж є. А з іншого боку мене нібито не дуже зупиняє присутність гетеро-чоловіків або стендап-коміків, якщо це сумістилося в одній людині. Можливо, у мене теж є якесь прагнення взагалі не фільтрувати.
Моє найближче оточення, в тому числі і чоловіче, сприйме це адекватно, не буде проблеми. Але якщо я відчуваю, що є хтось, кому це не сподобається, то ви ж розумієте, що для мене це виклик.
Анна: Я не знаю, чи існують жарти, які прям не зрозуміють гетеро-чоловіки… Так, вони можуть не хотіти їх зрозуміти. Це інше, але щоб саме не зрозуміти…
У мене є, звісно, багато жартів і бітів з жіночої перспективи, з того, що я бачу. Наприклад, про репродуктивний тиск. У мене є цілий блок про те, що «жіночі теми — це не це». Якщо ми вже беремо «це», то чоловіки в цьому нічого не розуміють.
Але я не ставлю на меті когось образити. Мені скоріше важливо показати з моєї точки зору свій досвід. Щоб, коли в залі є чоловіки, вони могли його почути. Якщо вони готові його сприйняти, то добре, а якщо неготові, то ще краще.
Мені завжди дуже смішно споглядати, на які саме моменти може образитися чоловік.
Не тому, що мені хочеться його образити, а тому що те, на що ти ображаєшся, показує те, що у тобі. Коміки загалом ніколи не хочуть когось образити з глядачів та глядачок. У мене був старенький біт про те, що чоловіки завжди кажуть, що «тобі потрібні мої гроші». І це завжди чоловіки, які отримують на 2 тисячі більше середньої зарплатні. І що ти з цими грошима пропонуєш? Заплатити за комуналку?
Один мій знайомий дуже розпереживався. Підійшов і такий: «Мені це прям дуже неприємно, це образливо. Я от заробляю гроші. І я вважаю, що це мій плюс як чоловіка». Так я зрозуміла, що, мабуть, для нього це прямо болюча тема…
Бувають різні реакції, коли розповідаю про тампони. Були й чоловіки, які казали: «Як це можна?! Вона сказала слово «тампони» зі сцени? Це не можна! Це не існує!».
Табуйованість цієї теми мене засмучує, бо це велика частина жіночого досвіду. Це те, що відбувається з нами кожного місяця. І ми маємо мовчати про 5-7 днів нашого життя?
Ірина: За все життя жінка витрачає приблизно 7 років на менструальний цикл. Уявіть, що 7 років — це повна аспірантура. Це твоя фізіологія. І тобі не можна розповідати про 7 років твого життя…
Анна: Я навіть ніколи собі не ставила цілі працювати на якусь аудиторію, окрему, але часто я помічаю, що жінки більше реагують, тепліші відгуки дають. Можливо, це через те, що жінки загалом більш відкриті в емоційному плані, бо патріархат на всіх впливає, не тільки на жінок. Він і чоловікам забороняє висловлювати свої емоції.
Ірина: Якщо чоловік на стендапі засміявся — значить він стратив.
Анна: Так, його покарають, якщо він засміється над жартом жінки. Або якщо він напише, що ти гарно пожартувала, то все, він втратив.
Патріархат забороняє чоловікам бути чимось іншим, окрім кременя.
«Бісить, що чоловічий досвід вважається універсальним»
Ірина: Аня каже, що вона не жартує, щоб з когось познущатися, а я не погоджуюсь з Анею. Я хочу сказати, що я пишу свої жарти ексклюзивно і виключно для того, щоб познущатися з когось.
Після моїх виступів люди давали фідбек, але все було в якихось контрольованих умовах. А от коли я випустила сольник онлайн, то у мене з’явилося ексклюзивне джерело відгуків, які я ніяк не можу контролювати. І ця тисяча коментарів — це просто антропологічне дослідження.
90%, звісно, позитивних коментарів. Це супер для моєї самооцінки, це мені допомагає. А от 90% з тих 10% негативних коментарів, залишили чоловіки. І ти думаєш: «А шо такоє? А що сталося?».
Аня правду каже: чоловіки зачіпляються за якийсь один жарт, який стосується їх найбільше…
У мене теж на початку сольника був жарт про чоловіків, які не мають грошей. Щось таке: «Чому жінки іноді з чоловіками, в яких мало грошей? Бо ті вміють жартувати». І енна кількість коментарів була: «Ааа, тепер все ясно з тобою, ти тільки дєнєг хочеш».
І я така: «Чим ви слухали? Жарт і іронія в тому, що ви можете бути без грошей успішними у жінок, якщо ви просто навчитеся жартувати».
Яка б не була тепла аудиторія, скільки б вони не сміялись (навіть на сольнику, де люди, яких я знаю, які були у захваті від усіх жартів), але коли я почала розказувати сетап жарту про менструацію у церкві… Тиша.
Анна: Інколи мене бісить те, що чоловіки-коміки можуть виходити на сцену і розповідати найогидніші речі.
З їхньої фізіології, з їхнього життя, з їхніх уявлень. Але якщо ти виходиш і згадуєш, що у тебе кров буває раз на місяць, то вони такі…
Ірина: На одному з перших стендапів, на який я прийшла в рамках якихось налагоджень зв’язків, наш спільний знайомий комік розказував біт про те, як у нього брали мазок.
20 хв біта про те, як йому брали мазок: всі відчуття, всю процедуру, всю механіку. І тут я така виходжу, і кажу: «А знаєте, у мене молочниця». І всі як у тому мемі (показує). Таке враження, що той стендап-клуб складеться, якщо ти скажеш якесь слово у мікрофон.
Часто я намагаюся довести до абсурду якусь аналогію, взяти звичну ситуацію, перевернути її й показати її абсурдність. І навіть так люди дуже часто не розуміють.
У мене є жарт, де я кажу, що «харасмент — це коли мужик негарний». А потім: «Панове, чому ви нас зовнішнім виглядом провокуєте на написання заяв?».
Що є прямою дзеркалкою до фрази: «Чому ви нас своїм зовнішнім виглядом провокуєте на насилля?». І стільки людей не зрозуміли…
Настя: Я не люблю, звісно, коли мене не розуміють люди зі сцени, але… Найбільший успіх — це коли після стендапу починається срач.
Якщо люди в курилці сваряться, значить просвітницька частина концерту пройшла успішно.
Я теж, звісно, відчуваю цю штуку про те, що чоловічий досвід вважається універсальним. Скільки є жартів про дрочку, про уретро-вагінальний зішкріб, про похід до проктолога… Це типу все ок, це все нормально, тому що про це розповідає чоловік.
І сам жіночий гумор вважається чимось специфічним.
Навіть необов’язково розповідати про менструацію, хоча це моя улюблена тема. Більше, ніж жартів про менструацію, я вважаю, можна написати хіба про пологи. А це я ще не народжувала…
Те, з чим конкретно треба боротися, так це, коли намагаються жіночий досвід подати як щось девіантне. Я лютую, коли бачу «стендап для дєвочєк». Ви чого?! Ми — повноправні члени цього суспільства! Не якісь інакші.п5
Ірина: Повертаючись до нашої русофобії… Згадую, коли клуби робили «вечір українського стендапу» і подавали це як якесь досягнення. Для мене це було так дивно. В смислі ви робите «вечір», бляха, «українського стендапу»? І ви пишаєтеся тим, що у вас усі коміки розмовляють українською.
Настя: Це повністю відповідає рівню зросійщеності Києва. І зараз він мене теж, м’яко кажучи, не вражає своїм рівнем українізації.
«Роль жінок очевидна у цій боротьбі»
Ірина: Які у нас очікування і перестороги щодо досягнень демократичного суспільства, зокрема феміністичного руху ДО і ПІСЛЯ повномасштабної війни?
Мені здається, що нинішні досягнення феміністичного руху дуже круті. Ми три роки билися з фемінітивами, а тут за 2 тижні почали говорити «захисники й захисниці»
Ми почали вживати фемінітиви!
Настя: Ратифікували Стамбульську конвенцію!
Ірина: Так, так, так. За яку ми ходили протестувати уже енну кількість років. І це, звичайно, помітні досягнення.
Я тепер навіть помічаю дисонанс, коли у твіті Генштабу пишуть: «Наші хлопці..». І я така: «Ні-ні-ні. Я особисто знаю дівчат, які зараз на фронті. Вони й тактичні медикині, й в ротах вогневої підтримки…».
Ясно, що у відсотках хлопців більше. Але не можна стирати такий великий пласт. Ми вже у Другій світовій стерли оцей вклад радянських жінок.. Зараз ми не можемо собі такого допустити. Зараз у нас є всі шанси уникнути багатьох перекосів і затирань досвіду. Бо у нас усіх тепер з’явилася можливість поширювати інформацію.
Ми тепер можемо рознести будь-який досвід тредом у твіттері, постом у фейсбуці. Ми маємо більше оптики для цього всього. Як думаєте?
Настя: Так, це дійсно дуже великий прецедент.
Роль жінок очевидна у цій боротьбі. Її помітно і безпосередньо у місцях бойових дій, і у волонтерських рухах, медичних рухах — абсолютно скрізь.
Мені здається, шо це має трошки посунути рамки у суспільства як такого. Я не розраховую на те, що завтра всі прокинуться свідомі. Але ми бачимо палітру того, які люди різні. Бачимо, що жінки виступають у різних іпостасях.
Це так само помітно і з чоловіками: є героїчні чоловіки, а є тіп, який у baby box намагається перетнути кордон… І це реальності, які існують. Тобто ми бачимо різні досвіди, дзеркальні досвіди.
І, мені здається, що було б дуже добре, якби люди звернули на це увагу. Але, у будь-якому випадку, мені здається, у нас є серйозний аргумент у вигляді жіночого вкладу, жіночого досвіду у цій війні. Це те, на що ми можемо опиратися. Настільки яскравий, настільки помітний вклад, що кожна жінка має право поправляти того, хто каже «хлопці й захисники».
Ірина: У 2017 чи 2018-ому році зрівняли у правах чоловіків-військових та жінок-військових. І жінки нарешті перестали отримувати у трудових книжках записи «кухарка» чи «адмінпрацівниця», відслуживши у зоні бойових дій.
Це були прецеденти до того, що ми бачимо зараз. Погоджуюся з Настею, що було б круто зберегти цю динаміку. Ми бачимо те, що ми й люди після нас уже не зможуть затерти, ігнорувати.
Настя: І навіть якщо вони будуть пробувати, то є всі аргументи до опору, всі прецеденти до опору цьому.
Анна: Ну я погоджуюсь з тим, що є великі досягнення і їм не можна не радіти. Наприклад, 11 років чекали ратифікації Стамбульської конвенції.
Щодо жінок в армії, я бачила статистику про 37 тисяч військовослужбовиць. І це, звісно, не половина, але це дуже велика цифра. Жінки беруть участь в обороні країни, так само як чоловіки: на різних позиціях.
Наша відповідальність як людей, які публічно виступають, теж зробити так, щоб це не забувалось. Якою б маленькою не була моя аудиторія, але моя відповідальність на мені.
«Аня переживає за місячні»
Анна: Після перемоги буде багато роботи. Треба слідкувати, щоб не було відкатів. Наприклад, тільки зараз з’являється ініціатива робити форму для жінок у ЗСУ. Хоча, ну, здавалося, вона б мала бути.
Ірина: До 24-го лютого, вони все купували для себе самі, в тому числі й білизну.
Настя: Не могли перестать крінжувать за ті каблуки, пам’ятаєте? На параді. А тут виясняється, що форми немає. Алло!
Анна: Цей стрім буде називатися «Аня переживає за місячні». Коли я говорила з кимось з чоловіків про форму, почула: «Яка різниця? Форма є форма. Ну, трохи ширша. А ви що, приталену хочете?».
А я кажу: «Трусів немає жіночих, спробуй на чоловічі прокладку приклеїти. Ти думаєш, місячні зупиняються на фронті?».
Через те, що у нас дискурс так довго був саме про чоловічий досвід, такі деталі — які здаються маленькими, але це велика частина жіночого досвіду — забуваються.
Необов’язково це роблять навмисно, просто це не було на поверхні. Люди не розуміють, що має бути зручна форма. Людина будь-якої статі, будь-якого гендеру у ситуації великого стресу і ризику має відчувати комфорт. Адже будь-які фактори, що відволікають, можуть загрожувати життю.
Так, дуже великі зміни навіть за останні декілька років. Але треба тримати руку на пульсі, треба слідкувати. У нас ще багато роботи, ми не розслабляємось.
Український мілітарний націонал-фемінізм і з чим його їдять?
Настя: Я хотіла ще підняти одну тему стосовно феміністичного руху. Я не знаю, чи ви відчули це розчарування, чи ви були більше у темі…
Але я чітко відчуваю, що український фемінізм має бути чимось окремим, не спираючись на авторитети західного, чи, не дай Боже, російського, фемінізму.
Зрозуміло, що це, імовірно, не думка кожної західної феміністки… Але загальний меседж, який ми отримали, дає розуміння, що ті ідеї, які я почерпнула із західного фемінізму, неможливо застосувати до реалій, у яких я живу.
Мабуть, вони були такими й в мирний час, просто зараз це дуже помітно. Я дійсно більше уже не ставлюся до цієї ідеології, як авторитетної. Бо більшість цінностей, які були задекларовані, вони ж і були порушені. Я вважаю, що це лицемірно й аморально. Я про ті гучні випадки феміністичної спільноти, які дійшли сюди, до нас.
По-перше, сама риторика була звинувачувальна стосовно жертви. І мені здається, що це абсолютно ганебно для феміністки — людини, яка добре розуміється в темі, яка так багато бачила цих кейсів, коли звинувачують жертву.
У різноманітних зверненнях були звинувачення НАТО, як провокатора. Якщо спростити, то заклики до України були десь такі: «А шо вам вартує поступитися?». Для мене це питання до гуманізму як такого. Сама ідея поступатися територіями…
Територія — це не випалена земля. Захоплена територія — це люди у неволі.
Я думаю, якщо ти підписуєш, або, тим більше ініціюєш лист до високопосадовця, то, мабуть, спершу треба розібратися. А вже потім висловлювати «свое особо ценное мнение». А тут цього не відбулося: не відбулося ні емпатії до людей, до нас, до українців, до українок безпосередньо.
Це не сестринство, це лицемірна херня.
Не відбулося жодного фактичного аналізу. Лунали звинувачення: «Якщо ви даєте зброю, то вона опиниться у нацистів з полку Азов…». Це ж типова російська пропаганда. І це говорить, скоріше, про ставлення до нас, як до якоїсь побічної проблеми.
Це показує, що всі ці люди інфантильно ставляться до ситуації, яка склалася. Бо це не «українська криза». Це загроза світовій безпеці.
Ну, але для мене, як для феміністки, показовим є оце звинувачення жертви.
Феміністка, яка користується інструментами віктімблеймінґу, для мене більше не авторитетна.
Дуже показові також усі розмови про пацифізм. Раніше я про це не думала, а зараз для мене це очевидно. Пацифізм може існувати, коли ти живеш у країні з найсильнішою армією у світі.
Зараз мені неіронічно доводиться говорити, що я не просто феміністка, а я українська феміністка.
Для того, щоб не асоціювати себе з конкретно цими ганебними явищами І я думаю, що якраз таки український фемінізм має проробити ідеологічну роботу — для того, щоб фемінізм не виглядав інфантильним.
Цілком серйозний напрямок для українського фемінізму: мілітаризація жінок, підвищення власного рівня безпеки, вивчення тактичної медицини. Або забезпечення жінок на рівні з чоловіками, забезпечення їхньої рівної боєздатності.
Це серйозні й реалістичні речі. І ми дійсно можемо зробити це в цьому екстремальному досвіді, можемо знайти рішення.
Можемо побачити ідеологічні засади для того, щоб, можливо, зробити фемінізм менш ілюзорним, скажімо так.
Ірина: Націонал-фемінізм, мілітарний.
Настя: Та, мілітарний націонал-фемінізм. Це от кайф.
Анна: Так, цей лист був як ляпас нам. Це все звучить буквально так, як коли ти питаєш у жертви насилля: «У що ти була одягнена?».
Тільки: «А чого у тебе так багато територій, Україно? М? Чого ти зваблюєш Росію своїми територіями?».
Ірина: «Що ти своїми териконами так світиш?».
Анна: «Насаджала своєї пшениці — і давай тут перед очима… Кавунів насаджала, кавунами теж…».
Це абсолютно те саме, просто у різних контекстах, але механізм той самий. Ми чуємо, що жертва винна, що на неї напали. Чуємо, що жертва має щось робити, щоб цей напад зупинився. Хоча логічно було б зупинити нападника.
Настя: Так, я не побачила жодного осуду стосовно агресора. І це ж не єдине також, що об’єднує усі акти ганьби зі сторони західного фемінізму.
Ще ж повне викреслення України та українок з цієї дискусії…
Ірина: І це при тому, що гаслом фемінізму є: «Нічого для нас без нас». Girls!
Чому так багато європейців не розуміють, у чому біда — віддати свої землі? Та, бо вони землі ніколи не віддавали.
У них був колоніалізм. Франція, Німеччина, Іспанія жили з колоній. Частково їхня економіка квітне, бо вони не одне століття висмоктували ресурси зі своїх колоній.
Відносини ж у них односторонні: колонія ж не розцвітає при колоніалізмі. Це країни, яким не треба було боротися.
Ми пишаємося, що ми українці та українки, бо це бл*дське чудо, що ми всі вижили після століть і століть репресій.
Кожен та кожна з нас — це типу не просто генетичний виграш. Ми, прямо всі можемо казати: «Ви не розумієте, який був низький відсоток вірогідності того, що ми взагалі виживемо».
Скільки у нас було перешкод на цьому шляху? Звичайно, я пишаюся тим, що я українка. Звичайно, я буду розносити ідею, що моя нація — класна. Це реактивний націоналізм. Не якийсь там, що ми просто з н*хуя: «Ой, ми самі класні у світі».
Усі ці феміністки не враховують, що нам постійно треба доводити право на існування власної ідентичності.
Анна: Цей лист наче стирає абсолютно український досвід. Нам розповідають, як ми маємо щось робити.
Хоча, якщо ви не тут, то, може, ви не будете нам розказувати як нам треба діяти? Якщо стріляють ракетами по наших будинках, а я складу зброю і буду чекать?
Настя: Аня, не забувай, що там є дуже важливий аргумент: ти просто усередині ситуації й сприймаєш її надто емоційно.
Ти надто емоційно сприйняла той факт, що можеш померти у будь-яку секунду свого життя.
Ірина: А уяви, що ти сприймаєш цю ситуацію, а у тебе ще й місячні, ти ж узагалі не можеш приймати рішення.
Анна: Тут прям філософи з політологами зібралися
Настя: Глобальний план розвитку українського мілітарного націонал-фемінізму!
Ірина: На цій ноті, я думаю, нашу розмову варто закінчити.
З нами були Аня Кочегура, Настя Зухвала і я, Ірина Гіль.
Дякую, що ви переглянули цю розмову. Маю надію, що ви маєте з ким подискутувати про це в курилці.
