Через табуйованість ряду емоцій та реакцій на стрес деякі жінки вважають себе патологізованими чи навіть хворими. Вимога патріархату до жінки: бути смиренною, терпіти й прощати будь-що батькам — бо батьки, братам — бо брати, коханцям — бо не одружиться й чоловікам — бо піде до іншої. Чи так погано не давати нікому індульгенцій на порушення власних кордонів?
Я буду говорити тільки про власний досвід. Не відкидаю того, що комусь прощення агресора може приносити спокій в душі. Але інформаційний простір занадто перенасичений ідеями всепрощення, тому хочу, щоб і альтернативна точка зору була почута.
Отже, почнемо. Цькувати в школі мене почали десь у третьому класі й тягнулося це майже до кінця одинадцятого класу. Школу свою я згадую як вкрай некомфортне місце, де прислухалися лише до думки агресора (вірно, чоловічої статі), а думка жертви (так, о диво! — жіночої) принижувалася. Булінг, знущання, штовхання й побиття вважалися ознакою того, що ти йому подобаєшся. Часто чую думку: «ой, та скільки років пройшло, час пробачити!». Ні і ще раз ні. Я так просто не пробачаю підломлену ще зі школи впевненість у собі, тисячі відмерлих нервових клітин й кілька синців.
Я спокійно, холодно ненавиджу й не соромлюся цього. Дуже часто люди плутають емоцію всередині жертви (ненависть, лють, злість) з реальними діями в бік агресора (фізична агресія, вбивство). Частково через релігійні настанови, частково через патріархальний уклад між цими поняттями створили не те що хлипкий місток, а велетенський автобан. Звідси ж беруться «експерти» з питання того, як має виглядати жертва будь-якого насильства: сидіти тихо, плакати, втрачати свідомість, тремтіти, вдягатися у дрантя, не фарбуватися, бо інакше «спровокувала». В мене нема «постійних думок про ті події». Є простий, чіткий алгоритм дій. Побачиш на вулиці? Обійди або йди прямо й ні в якому разі не вітайся. Проблеми? Нехай іх вирішує сам. Не відповідати в соцмережах, банити при намаганнях зв’язатися. Мої кордони непорушні. Хочу деконструювати стандарт «про мертвих або добре, або нічого». Бо забуваємо, що за «нічого» в повному варіанті було «нічого, окрім правди». Для мене, якщо хтось з моїх мучителів покине цей світ, жоден з них не стане прощеним по факту того, що його з нами нема. Жодного зловтішання, просто факт. Нічого, що я не плачу?
З дорослішанням мені було важко тягнути не ненависть, а неприйняття ненависті у собі. На задушення цього неприйняття витрачалася купа сил. Але потім примара необхідності бути “хорошою дівчинкою” відпала. Ух, оце нові емоції. Вони наповнили мене, але запізно, коли ряд відверто жахливих подій вже стався, а проживання перших місяців після травми минуло. І тут мені спало на думку, що емоції не можуть бути вкрадені, я зміню жалобу по собі на розмірену ненависть. Не соромлячись, не вважаючи це гріхом. Я ідентифікую себе як агностик, тому категорія «не робити щось, бо гріх» взагалі неприйнятна для мене, я маю власний морально-етичний кодекс. Кожна може вибудовувати свої кордони сама згідно власних уявлень про користь для свого внутрішнього світу.
Дуже показовою в плані примусового прощення мучителя була передача, в якій йшла мова про Поліну Малоштан. Школярку побили інші школярки й дівчина дев’ятнадцяти років. А у студії «Говорить Україна» психологиня(!) займається підміною понять, називаючи потенційне покарання для винних «похованням» й «знищенням», мотивуючи це тим, що постраждала більш інтелектуальна й душевна.
Чи маю я прощати колишнього-садиста? Ні. Нехай в очах когось я буду жахливою пліткаркою, але не можу промовчати, коли в мене щось спитають з приводу того, чи було мені добре з ним. Про всяк випадок повідомлю, що ця людина особисто мене била, а спілкуватися далі з ним чи ні — вирішувати тому чи тій, хто питає. Велике благо, що мої власні кордони стали міцнішими й зовнішня оцінка моїх емоцій мене більше не хвилює.
Авторка: Ксенія Чубук Ілюстрація: zwartekoffie.com
