Чи фейковою є біографія Шевченка? Навіщо постійно вбивати головних героїв? Чому українські письменники так не любили “ляхів”? Про ці та інші загадки української шкільної програми подискутували учасники та учасниці події “Речі, які б ми хотіли довідатись на уроках літератури в школі”, організованої Феміністичною майстернею у рамках 25 Книжкового Форуму у Львові. Активістки Світлана Панчук та Слава Огороднік запропонували свої тези щодо проблемних моментів у процесі вивчення української літератури, які відгукнулись і знайшли доповнення серед усіх учасниць і учасників події.

Думай так, як каже хрестоматія

Важко переоцінити вплив вчител_ьок на процес вивчення літератури, адже саме вони задають загальний тон предмету, розповідають та пояснюють твори учен_ицям (ну, принаймні мали б).  У реальному житті не всім щастить побудувати довірливі відносини з  наставни_цями, а атмосфера на уроках не завжди спонукає до висловлення власних думок.

Коли на уроках піднімаєшся висловити свою думку стосовно прочитаного твору, від тебе вже очікують конкретної відповіді. Думка вчителя дуже часто є такою ж, як і в підручнику. Тому щоразу, висловлюючись врозріз з думкою авторів книжки доводиться чути: “Ти неправильно думаєш. Думай так, як каже хрестоматія”. Через це часто виникають конфлікти з вчителями.

“А мене взагалі так вчора з пари вигнали”, — додає дівчинка, яка сидить коло дверей.

Нещасне українське село

Таке враження, ніби усі ми — одна велика селянська нація, яка постійно страждає. Через схожу тематику усіх творів читати щось чергове — просто не хочеться. Насправді спектр тематики творів української літератури є набагато ширшим. Проте у шкільній програмі вона представлена дуже однобоко.

Раніше у 10 класі “Перехресні стежки” Івана Франка трішки розбавляли сільські панорами розповідями про інтелігенцію. Згодом твір забрали з програми.

Хай живе патріархат, або Скляна стеля шкільної програми

Чомусь майже у всіх творах, які ми вивчаємо на уроках, головними персонажами є чоловіки. Жінки, якщо і є, то зображені вони досить дивно. Наприклад, у “Кайдашевій сім’ї” Нечуя-Левицького жіночі персонажки — помітні та активні, проте зображені дуже мізогінно. Автори підручників-хрестоматій описують їх як сварливих баб і тіток, які намагаються відігрувати чоловічі ролі і їм це не вдається. Вони ніби-то не можуть стати повноцінною заміною чоловікам і бути головами сімей. Окрім цього, показано, що всі халепи та біди — саме від цих жінок та їхнього бажання приймати рішення.

Адекватно зображених героїнь на уроках літератури відверто бракує, про них йдеться лише в поодиноких творах, яких чомусь меншає. До недавнього часу одним з таких був твір Ольги Кобилянської “Людина”, де головна героїня Олена пройшла важкий і вагомий шлях емансипації. Потім цю книгу вилучили з програми.

Ще одним прикладом гідного зображення героїні є повість Олени Пчілки про жінку, яка стає професоркою медицини у Відні (повість “Товаришки” — авт.),  “Меланхолійний вальс” Ольги Кобилянської та п’єса “Тев’є-молочник” Шолом-Алейхема, де головний герой є батьком сімох дівчат. Вони, руйнуючи соціальні норми того часу, його покидають й вирушають за своїм покликанням. Згодом цей роман з програми також забрали та замінили на “Хлопчика Мотла”.

Кров, м’ясо і рубання ляхів

“Чи не той то хміль,

Що по пиві грає?..

Ой, той то Хмельницький,

Що ляхів рубає.”  

(програма для дітей 14-ти років)

Мілітаризм та романтизація війни проходять крізь усю шкільну програму “червоною ниткою”. Абсолютно незрозуміло, навіщо дітям вчити про те, як рубають ляхів і потім їх їдять собаки. Після цього вони вчать “Гайдамаків” Тараса Шевченка, де Гонта вбиває своїх дітей, і це змальовується як позитивний акт. Потім — “Тараса Бульбу” Миколи Гоголя, у якому наявні описи кривавих сутичок.

Окремі частини цих творів у сучасному світі можна запросто трактувати як прямі заклики до міжнаціональної ворожнечі та нетерпимість до поляків, росіян, татар та євреїв.

Дуже важливо, щоб під час вивчення таких творів вчителі та батьки пояснювали дітям, що прочитане — не є об’єктивною історичною реальністю, яку написали очевидці. Та і література ця насправді зовсім не є розрахована на дітей.

Всі постійно вмирають і страждають

За всі роки шкільної програми чомусь важко пригадати якийсь радісний сюжет.

Майже в кожному творі головний герой трагічно помирає або ж помирає новонароджене дитинча героїні, чи хтось із закоханих або батьків. Страждання і смерті ніби постійно переслідують літературу шкільної програми та постійно кочують з твору у твір.

Модераторка події Світлана Панчук поділилась твітами, які надихнули її зробити це обговорення:

 

Образи Шевченка та Франка — фейки?

Незмінними героями української літератури є Іван Франко і Тарас Шевченко. Звісно, кожен з письменників був напрочуд талановитим та справжнім майстром слова. Однак те, як їх зараз описують у підручниках викликає чимало запитань. На сторінках книжок з літератури їх змальовують настільки ідеалізовано, що у правдивість біографій часто важко повірити.

Дивно, що нам не розповідають про те, що Франко довгий час був атеїстом і багато писав німецькою (більшість з цих творів й досі не перекладена). Замовчується й те, що на початку він мав причетність до москвофільського руху і що обидва його кохання — польки. Книжки транслюють нам винятково образ Франка-моноукраїнця, духовного та героїчного чоловіка, який просто не може бути неідеальним.

З Тарасом Шевченком замовчувань ще більше — йому створили вже знаменитий образ великомученика та страждальця. Проте у підручниках абсолютно не згадують, що він був багатою людиною, з 14 років перебував у Відні та знав усю російську еліту.

Чому нам нав’язують фейкові образи? Чому не розкажуть про справжність великих письменників?

“Подруга” Анни Ахматової, “Друг” Оскара Вайльда

Дуже кумедним є те, наскільки гетеронормативними та “правильними” є всі біографії авторів. У підручниках ніяк не артикулюються особливості життя письменників і письменниць (орієнтація, політичні погляди, релігійність тощо), коли це може вплинути на розуміння твору.

Так, наприклад, про партнерів чи партнерок Ахматової, Цвєтаєвої, Кобилянської, Вітмена, Вайльда та Вірджинії Вулф у книжках або взагалі не згадували, або загадково називали їх “друзями” чи “подругами”. У той час про особисте життя інших гетеросексуальних авторів та авторок писали завжди і детально.

Що ми б змінили?

Основне — щоб знання не оцінювали за повторенням завченої критики з хрестоматії, а на основі власних думок про той чи інший твір. Хочеться більше дискусій та вчител_ьок, які вміють вислухати думку учнів і мають бажання дискутувати з ними. Окрім цього, щоб автор_ки підручників не нав’язували своєї думки та подавали інформацію з більшої кількості джерел.

Можливо, варто трішки змінити шкільну програму: спершу вивчати щось простіше і цікавіше у молодших класах, а жорстокі, складні твори та філософські твори вивчати у старших класах.

Занотувала Іринка Громоцька

Фото Іринка Громоцька, Анна Денисенко


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.