Право на слабкість

Феміністкам часто докоряють, мовляв, віднімаємо в жінок право бути слабкими. Але що стоїть за цією вдаваною турботою суспільства про суто жіночу слабкість? Якщо ви ще досі не в курсі, чому в нас не треба відбирати сумки та чому не вийде бути слабкою, навіть якщо сильно-сильно намагатись, дізнайтесь від Ксенії Чубук.

Читаючи багатокілометрові дискусії під сюжетами або статтями про зґвалтування жінки, я часто зустрічаю поширену й страшну думку: «А чого вона так мало/тихо кричала, чого слабо відбивалася?». З яких пір слабкість як фізична, так і моральна, стала запрошенням до зґвалтування та можливістю легітимізувати його? Чому слабкі жінки часто викликають презирство, відразу у чоловіків і деяких жінок теж?

Одного дня мені хотілося б знайти цей соціальний тумблер «сильна-слабка» й різко видерти його. Жінка може бути такою, якою сама бажає бути. Але жіноча слабкість, нарівні з силою, підлягає постійному знеціненню. Боліти не може засильно, бо тобі ж народжувати, от тільки тоді по-справжньому заболить. Такі та подібні шкідливі установки не тільки підточують впевненість у можливості відстежувати власне самопочуття, а й призводять до запуску хронічних хвороб, бо болить ще не настільки, щоб госпіталізували. Мене відверто вразила історія про саме таку токсичну терплячку, яку переповідала одна сусідка іншій. Була така собі бабуся Марія, що жила з любим чоловіком. Боліло їй у грудині, паморочилося усе. Але вона казала: «Я ж не можу покинути чоловіка, він готувати не вміє! Як я надовго у лікарню зляжу, він помре». Любий чоловік Микола спокійно харчувався трьома стравами й компотом. Не забував й прикрикнути, щоб жінка не нила й хутчіш все несла на стіл. Так вона й перенесла інфаркт, куховарячи. Наготувала. Зітхнула. Й тихо-тихо померла, щоб скаргами не надокучати чоловікові. Чоловік, звісно, без трьох страв на день не помер й навчився готувати.

Від старшого покоління часто можна почути, що треба вдавати з себе слабку, щоб крихке Его чоловіка не запідозрило, що поряд цілісна особистість. Можна й на роботі поприбирати за усім колективом, бо колеги-чоловіки такі нестелепні, що брудну чашку не донесуть до рукомийника. Будь феєю-прибиральницею. При цьому треба мати неабияку силу, щоб здобути освіту, знайти престижну роботу, тобто бути цілком конкурентоспроможною й сильною. Несприйняття жіночої слабкості, неможливості протистояти обставинам є невід’ємною складовою культури насильства.

Письменниця Джудіт Герман у своїй праці «Травма та шлях до видужання» писала про жінок, які зазнали насильства, морального або фізичного, так: «…на відміну від чоловіків, їхні труднощі можуть посилюватися через недостатню толерантність з боку найближчих людей. Суспільство майже не дає дозволу жінкам на відкликання або на вираження власних почуттів. Намагаючись захистити постраждалу, рідні, кохані чи друзі можуть не звернути увагу на її потребу відновити відчуття автономії». Тобто якщо сльози для жінок в якійсь мірі легітимізовані, то саме скарги можуть сприматися як щось ненормальне, бо автомат з постачання чоловікам нескінченних позитивних емоцій для їхньої моральної підтримки, бачте, зламався.

До того ж слабкість всіляко (й часто психологами) виставляється інструментом маніпулювання та нав’язується як єдина допустима модель поведінки. Типовий приклад: “корисні поради” про те, як зустрічати чоловіка з відрядження. Треба розповідати, що без нього все зламалося і як на нього, спасителя, чекали. Тобто “сіль” у тому, щоб створювати своєму партнеру іміжд супергероя, але так, щоб він при цьому не напружувався. Аналогічний контент можна часто побачити у рекламних блоках, де піарять тренінги на кшталт «Як виростити з чоловіка мільйонера?». Єдиний раз написавши: «А чому б одразу не пропонувати тренінг по перетворенню жінок на мільйонерок?», я була забанена. Й не дивно. Комерціалізовані патріархальні ідеї добре продаються.

З одного боку, жінці приписується конвенційна слабкість: ті ж відбирання легких пакетів з сумками, без питання жінки, чи хоче вона нести свої речі самостійно. Якось в мене ледь не сталася бійка з чоловіком, який намагався за мене нести мою посилку, видерши нещасну коробку з моїх рук. Мотивація: мені не можна нести важке, бо мені ще народжувати. При цьому на слова, що я спокійно підіймаю половину своєї ваги, а тут навіть не чверть, він посміявся й назвав мене «безплідною в майбутньому дурепою».

Насправді, більшість дискусій навколо сили чи слабкості жінки не тільки про саму силу та слабкість. Вони про вміння оточуючих почути жіночу думку з приводу того, чи потрібна їй допомога, чи жінка може впоратися самостійно. Жінок — половина людства. І вони ще змусять патріархальний світ почути їх.

Авторка: Ксенія Чубук
Ілюстрації: http://www.joannaneborsky.com/