Цьогоріч до Міжнародного дня захисту прав жінок та миру – те, що в пострадянських країнах звели до назви «8 Березня» – у Львові провели цикл «Феміністична весна». За тиждень у місті провели виставки, лекції, вистави, покази та вечірки на жіночу тематику. Розповідаємо про головне.
Роль жінок у політиці та розбудові демократії
Модераторка Христина Кіт і депутатки Вікторія Довжик, Уляна Пак та Юлія Гвоздович почали зустріч зі статистики – Всесвітній економічний форум помістив Україну на 58 місце в рейтингу гендерних розривів. Така позиція зумовлена тим, що жінки мало представлені у сфері прийняття рішень – тобто в політиці і на керівних посадах. Спікерки поділилися власним досвідом в політиці і розповіли, як боролися зі стереотипами.
Вікторія Довжик, депутатка від “Самопомочі”, займається плануванням бюджету, розвитком підприємництва і є радницею міського голови Львова. Вона наголосила, що у Львові питання гендерної рівності успішно вирішують, а у “Самопомочі” з 24 людей у міськраді 11 – жінки. “Але світові тенденції такі, що чим вищий рівень прийняття рішення, тим менше там жінок. І це ми спостерігаємо і в Україні – багато селищних голів є жінками, але ми не маємо керівниць області”, – зазначила Вікторія Довжик.
Юлія Гвоздович працювала у міськраді вже через місяць після народження дитини – так само, як і кілька її колег. Таким чином вони привчили колег-чоловіків до того, що місце роботи повинне бути інклюзивним і тоді не виникатиме проблем, коли жінка повинна лишатися вдома і втрачати кар’єрні можливості через родину. “Я впевнена, що якби під час декрету платили більше, чоловіки теж брали б цю відпустку. Але на мою думку, три роки – це забагато, адже світ рухається надто швидко. Людина у відпустці зупиняється на певному професійному рівні і часто на робочому місці її уже не чекають. А інфраструктури для догляду за дитиною бракує. Але жінка має на це право”, – зазначає Юлія Гвоздович.
Уляна Пак наголошує, що важливо об’єднуватися з коліжанками – таким чином, наприклад, у львівській міськраді створили дитячу кімнату, хоча чоловіки не завжди розуміли, навіщо вона. “Гуртом легше досягати цілей. Місту дуже потрібні не тільки жінки, а й представники і представниці різних соціальних груп, адже тоді можна побачити проблему під різними кутами і прийти до більш людиноорієнтованого рішення”, – зазначає Уляна.
Фото: FB-сторінка події
Загалом усі спікерки звертають увагу на те, що в суспільстві досі багато стереотипів щодо жінок у політиці – мовляв, їм досі часто можуть вказувати сидіти вдома, а не йти до “чоловічої” справи. Крім того, заважають автостереотипи. Але говорити про сексизм варто і з жінками, і з чоловіками.
“Жінкам часто притаманний комплекс самозванки. Я собі часто кажу «мені пощастило», а не «я молодець». Добре, що є коліжанки, які можуть на це вказати. І я й сама жінкам хочу сказати – треба мати мрії і йти до них, більше себе цінувати, більше давати собі шансів і вірити в себе. І підтримувати одна одну”, – наголошує Уляна Пак. А Вікторія Довжик додає, що на все треба час. “Не можна комусь дати настанову і чекати, що завтра так і буде. Треба дати час – і тоді розуміння буде. Ми тільки перші десятиліття на тому шляху”.
Дискусію організували Львівська школа демократії та Асоціація жінок-юристок України “Юрфем”.
Бути проєктною менеджеркою: її та його погляд
Під час дискусії говорили про культуру як гендерно позначену сферу. Йош, менеджерка “Феміністичної майстерні”, почала розмову з твердження, що не можна дистанціюватися від власного гендеру. “Мені здається, що часто наша роль у сфері – обслуговуюча. Жінок у культурі багато, а виділити якісь особистості складно. У мене відчуття, що чоловіки приходять у сферу культури по гроші, натомість жінки мають певну місію”, – вважає Йош.
Поет і музикант Григорій Семенчук зауважує, що був заскочений зненацька пропозицію прийти на дискусію, але коли почав шукати інформацію, помітив, що жінки керують переважно бібліотеками, а чоловіки – театрами та музеями. Григорій пояснює це тим, що бібліотеки менше фінансують.
Натомість Мар’яна Куземська, координаторка напрямку стратегування, дослідження та освіти в Інститут стратегії культури, вважає, що сфера культури стала дуже жіночою і молодшою, а керують провідними інституціями саме жінки – наприклад, Мистецький Арсенал. “У нас є ціла плеяда моделей для наслідування. Для мене культурний менеджмент – одна з небагатьох сфер в Україні, де є сильні менеджерки. І чим більше проводитимуть конкурсів на посади, тим більше буде у культурі молодих жінок”, – стверджує Мар’яна.
Фото: ІСК
Григорій каже, що для зустрічі проаналізував списки МАЧ запрошених гостей за 5 років. “Ми формуємо список українських учасників з потреби закордонних колег. У перші роки це було здебільшого чоловіки, але за 5 років баланс вирівнявся. У Європі хочуть чути жіночий голос України. Рух інтелектуальної сфери спричиняють жінки”.
Йош розповіла, що European Network For Women In The Film Industry у 2006-2013 роках виявили, що 56% чоловіків і 44% і жінок навчаються на кінорежисурі, але коли доходить до зйомок фільму, то 84% держкоштів отримують чоловіки. А у США 1 з 5 фільмів знімають жінки. Йош вважає, що рецепти проти будь-яких дискримінованих груп уже відомі – тимчасово підсилювати дисркиміновану групу, поки не буде балансу. А це можна робити різними способами – давати жінкам доступ до освіти, пояснювати чоловікам, що таке сексизм і мізогінія, створювати жіночі мережі та спеціальні премії.
Дискусія оргнанізував Інститут стратегії культури у партнерстві із Феміністичною майстернею.
Вистава “Дами чекають”
Під час Феміністичної весни у Львові відбулася прем’єра вистави “Дами чекають”. Сценою стала бутафорна кімната, а у виставі про п’ятьох людей було лише одна акторка і один актор.
Авторка – Сібілле Берґ – розповідає про чотирьох жінок, що зустрілися у салоні краси восьмого березня. Їх обслуговує один чоловік – спершу надзвичайно улесливий, та чим далі, тим більш помітна за цією ширмою ненависть. Спершу чоловік дорікає жінкам за зовнішність, потім переконує їх у власній нікчемності, а врешті звинувачує у всьому – без перебільшень у всьому, що, на його думку, заважає світові бути ідеальним.
Фото: FB-сторінка театру
Тим часом самі жінки спершу не надто дружні одна до одної, та й чоловік потурає чварам. Але як тільки він на короткий час зникає, вони говорять про свої болі, страхи, жалі – і стають ближчими. Говорять про своє тіло і його старіння, про дітей і змарнований ресурс, про чоловіків і втечу від самотності, про стереотипи і неочікувані відкриття в собі.
Врешті вистава завершується світом без чоловіків. І саме в цей момент чоловіки в глядацькому залі перестають сміятися.
Як жінки вплинули на архітектуру
Архітекторка Наталя Мисак продемонструвала зв’язок архітектури та фемінізму – і показала, як змінювалася архітектура разом із соціальним укладом. Одним з найбільш яскравих прикладів сексизму і ролі жінки в архітектурі лекторка вважає Деніз Скотт Браун. Її називають бабусею архітектури 20 століття – разом з чоловіком Робертом Вентурі вона змінила уявлення про планування та дослідження архітектури.
Але при цьому її можна вважати і прикладом того, як досягнення жінок не помічають, натомість значно більше уваги отримують їхні партнери. Про це Скотт Браун написала есей “Кімната на горі”. Як пригадує авторка, спершу вона вважала, ніби сексизму в архітектурі насправді не існує, але якось до неї підійшли колеги і сказали, ніби думають, що Роберт просто використовує її ім’я у власних працях, натомість вона нічого не робить. Це були 1980-ті.
У 1991 році Роберт Вентурі отримав премію Прітцкера – найпрестижнішу архітектурну нагороду. Та вручили її не за індивідуальні проекти, а переважно за спільні з Деніз дослідження. На знак протесту вона не прийшла на вручення премії.
Питання про жінку в архітектурі актуалізувалася у 2013 році, коли студенти Гарварду написали петицію, щоб включити Деніз до премії – цього так і не зробили. Але у 2015 році разом з Робертом вони отримали Золоту медаль AIA, а пізніше Деніз отримала головну жіночу архітектурну нагороду.
Фото: Лія Яригіна
Та архітектура й робота з простором загалом змінювалася відповідно до того, як виникали все нові хвилі фемінізму. Наприклад, чотири жінки вперше стали членкинями Архітектурної асоціації в Лондоні за рік до того, як суфражистки вибороли право на голос для жінок. Ці архітекторки акцентували на соціальному житлі й багато говорили про те, як зробити його доступним.
Друга хвиля в професії представлена рухом за рівність з чоловіками – адже чим вища позиція в архітектурі, тим більше там чоловіків. Натомість баланс у навчальних закладах – це спадок другої хвилі.
Третя хвиля фемінізму перетворила жіноче питання на частину дискурсу про простір і його зміни. Жінки заговорили про екологію, соціальні питання – і це вже перейшло в четверту хвилю, яку іноді виділяють у дослідженнях. Жінки говорять не загалом про права, а про права окремих груп – “жінок кольору”, наприклад.
Архітектурні бюро та інституції говорять про матеріальність, тобто використання цікавих поєднань, альтернативність, що допоможе піклуватися про екологію і колективність – учасницьке проектування, де вже немає одного генія, що визначає весь проект.
Таким чином архітектурна теорія стає інструментом – проектують не лише будівлю, а й простір і ставлення до нього. Архітектура – критична просторова практика.
Подію організував Центр Архітектури, Дизайну та Урбаністики “Порохова ВЕЖА”.
Праце(не)влаштована: зін про жінок* у прекарній праці
Наталя Луньо, фем-активістка з Києва, презентувала зін (самвидав) “Праце(не)влаштована” з історіями дев’яти жінок і однієї небінарної особи, які працюють в прекарних умовах. Художниця, танцівниця, продавчиня, перекладач-фрілансер, працівниця кол-центру, журналістка, убер-водійка, адміністраторка кафе, прибиральниця на курорті в Ізраїлі – героїні мають і різні, і подібні в своїй непередбачуваності роботи.
Фото: Лія Яригіна
Прекарна праця – нестабільний або тимчасовий вид роботи, часто без офіційного оформлення та соціальних гарантій. Такою роботою можна вважати проєктну зайнятість, умовно постійну роботу за домовленістю, фрілансерські підробітки. Ця робота часто відноситься до тіньової економіки, де складно вести підрахунки, тож офіційних досліджень про ринок немає – та, ймовірно, у ній переважають жінки. До цього спонукає дискримінація при прийомі на роботу через репродуктивні функції, нестача ясел і дитсадків, через що матері шукають гнучку роботу, втрата кваліфікації через декретні відпустки, дискримінація пенсіонерок (яких змушують лишати роботу при досягненні пенсійного віку), суспільна орієнтація жінок не на стабільну роботу і кар’єру, а на соціальні або обслуговуючі види праці.
У своїх історіях жінки проговорюють і проблематизують умови праці, що пов’язані як з прекарністю, так і загалом зі специфікою професії і галузі. До невтішної картини додається сексизм, з яким часто стикаються працівниці. Разом ці десять оповідей викривають системні прогалини в забезпеченні права на гідну працю.
Жіночий рух в пострадянській Україні: страсті за фемінізмом
Лекторка Оксана Кісь розповіла про те, як за часів незалежності розвивався жіночий рух в Україні. Дослідниця почала оповідь від українського феміністичного дискурсу, що почався ще 150 років тому – програмні тексти тих об’єднань і досі не втрачають актуальності.
«У СРСР незалежних громадських організацій не існувало. Натомість жінки отримували досвід громадської діяльності під час перестройки – тоді виникли організації «Мама-86», Комітет солдатських матерів, Об’єднання багатодітних матерів. Вони захищали права й інтереси дітей, а не самих жінок», – розповідає Оксана Кісь.
Жіночий рух в Україні бере початок з 90-их – тоді у поважних товариствах було непристойно називати себе феміністкою. З одного боку, радянська влада настільки дискредитувала фемінізм, що націоналістичні організації вважала його соціалістичним. А з іншого, колишнім комуністкам він видавався буржуазним. Тож про фемінізм заговорили ближче до завершення 90-их. Та все ж з острахом – Оксана Кісь пригадує, що тоді ідеї фемінізму вже були близькими, але сам термін вживати не наважувалися. Друге покоління вирізнялося правозахисним спрямуванням – саме ці жінки долучилися до створення законів, що протидіють дискримінації жінок в Україні. Процес почався разом зі Всесвітньою конференцією жінок у Пекін, до якої країна мусила представити дослідження щодо протидії дискримінації – виявилося, що проблем вдосталь, тому взялися за зміну законів.
«Жіночі організації в 90-их мали амбітні цілі, але працювали в консервативному суспільстві. Вони намагалися не конфронтувати з державою, а йшли на співпрацю, щоб досягнути мети – нас було мало і ми не мали впливу», – пригадує Оксана Кісь.
Коли ж до українського жіночого руху прийшли жінки, народжені після розпаду СРСР, він став виразно феміністичним. Одним з переломних моментів стала поява “Феміністичної офензиви” в 2011 році. Її учасниці виступали проти всіх форм дискримінації, притаманних патріархату. Ці жінки організовували вуличні акції, чого раніше в Україні ніхто не робив – перший феміністичний марш пройшов у 2011 під гаслом «8 березня — політичне свято!». Також вони першими наважилися проводити марші під різкими політичними гаслами – наприклад, “Церкві й державі час жити нарізно”. У 2014 організація розпалася.
В останні роки до звичних питань рівності додалася ситуація жінок на Майдані та на війні.
Феміністичний марш
Традиційний марш вулицями Львова цьогоріч зібрав близько двох сотень учасниць та учасників – це стало центральної подією Фемінічтисної весни. Колона пройшла від Ратуші головними вулицями міста під гаслом “Фемінізм – наша традиція”.
Головною вимогою маршу була ратифікація Стамбульської конвенції – документу, що захищає жінок від домашнього насильства.
На ході були і чоловіки, і жінки – вийшли з гаслами “Я людина, а не репродуктивний орган”, “Б’є значить сяде”. Разом з уже класичними гаслами були і нові політичні – наприклад, “Я тобі не туристичний бренд” або “Львів – місто прав людини”.
Фото: Roksolana Potsyurko
Також на марші була колона дівчат, переодягнених у костюми з серіалу “Оповідь служниці” – фіолетові плащі та білі чепчики символізували пригноблення жінок в антиутопічному світі.
Учасниці й учасники маршу прагнули нагадати, що жінки й чоловіки мусять мати рівні права і можливості. Після самої ходи виступали спікерки: Марта Чумало (Центр “Жіночі перспективи”), Оксана Кісь (Українська асоціація досліджень жіночої історії), Ірина Юзик (Народна дія), Ярина Волошин (Асоціація жінок-юристок України “Юрфем”), Ксенія Кропоткіна (Феміністична майстерня), Слава Огороднік (Феміністична майстерня), Олена Демянюк (Чорний стяг). Вони говорили про різні аспекти порушення прав жінок і причини виходити на подібні марші. Опісля був відкритий мікрофон, де жінки та чоловіки розповідали власні історії фемінізму та захисту прав жінок.
Жінки в АТО та ООС в оптиці різних політичних ідеологій
Олександра Канцер – феміністка, дослідниця жіночої історії та гендерночутливого підходу в методології. Під час лекції вона розповіла про власні спостереженнями того, як різні медіа висвітлюють жінок в АТО та ООС.
Олександра зазначає, що у національних медіа висвітлені фактично всі проблеми жінок на фронті, окрім сексуального насильства в армії. Але при цьому є і багато сексизму. Наприклад, часто акцентують на красі жінок і тому, як їм вдається дотримуватися б’юті-практик на фронті. При цьому чоловіки у сюжетах завжди відгукуються про жінок позитивно.
У каналі UATV до переформатування у 2019 році була і англійська, і російська, і українська версія – найменше сексизму саме в англомовній версії: жінок називають хоробрими, вживають слово “гендер” і менше транслюють стереотипів. В україномовній версії подекуди є фемінітиви, але є й фрази “змінили підбори на берці”, “поруч з чоловіками”, “символ любові і перемоги”, “прекрасні воїни”, “залишивши без тепла рідних і близьких, вибрали військовий шлях”.
А от найбільш сексистський сюжет, вважає Олександра, створили 1+1 – “Красуні в АТО”. Там і транслюють стереотипи, і нормалізують емоційне обслуговування. Натомість є медіа, що просувають фемінізм лідерства – наприклад, hromadske.
Подія організована у співпраці Феміністичної майстерні з Центром міської історії Центрально-Східної Європи.
Жінка і тату
Під час лекції тату-майстриня Аніта Немет і квір-феміністка Ксенія Кропоткіна розповіли про те, як змінювалася ставлення до тату на жіночому тілі. Ще у 20-30-ті роки жінки з татуюваннями вважалися фріками – вони робили ці тату самостійно, а потім показували себе в цирку і розповідали страшні історії про те, як їх викрали індійці або ж знущалися батьки.
У наступні десятиліття побутував стереотип, що тату роблять тільки проститутки. Перші тату-майстрині почали з’являтися у 60-их, але вони не завжди мали стосунок до фемінізму. Одна з яскравих тату-майстринь, що визначала себе як феміністку – Рут Вілей – обирала лесбійські ескізи і робила тату жінкам безкоштовно.
“Я думаю, що тату може мати визвольний емансипативний потенціал”, – зазначає дослідниця Ксенія Кропоткіна. Як приклад вона наводить зображення на шрамах або ж татуювання, що маркували “заміжніх” жінок в Індонезії і рятували їх від вивезення на сексу-роботу в Японію.
Тіло можна використовувати як плакат для політичних заяв (“моє тіло – моє діло”). Або ж для демонстрації їхнього пригніченого становища. Наприклад, Сантьяго Сьєрра використав тату у перформансі «Лінія 16 см» – жінкам, що займаються проституцією і є залежними від героїну, набивали пряму лінію однією голкою в обмін на дозу.
А ще не варто забувати, що тату може бути просто елементом оздоблення. Адже в будь-якому випадку кожна і кожен самостійно вирішує, що робити з собою. По завершенню вечірки у просторі SOVA пройшла тематична вечірка.
Supergirls. Короткометражні фільми від Wiz-Art
Wiz-Art почали показувати феміністичне кіно у Львові почали ще в 2013. Цьогоріч показ запросили долучитися до Феміністичної весни – на екрані демонстрували підбірку про дівчат, жінок, сестер, матерів щоб актуалізувати питання прав людини, які мають всі незалежно від статі.
Фото: скрін-шот фільму “Час чекання” Клари Штерн
“Сміливі й неоднозначні, мрійливі і тілесні, веселі і недолугі подруги, сестри, матері, дочки, бабусі, дружини, коханки у фільмах про сильних і вільних”, – так описують подію самі організаторки. Одна з них, Ольга Райтер, каже, що для неї особливо актуальною була стрічка «Час чекання» австрійської режисерки Клари Штерн. Ця стрічка починається на автобусній зупинці, де героїня Анна чекає на автобус – так починається її переслідуваня. Авторка Клара Штерн зазначає, що чоловіки уникають цієї теми, а отже, про це варто говорити чесно. Фільм отримав приз “Best Narrative Short Film” на Austrian American Short Film Festival 2017 та нагороду як найкраща стрічка-есей на португальському Caminhos Film Festival 2017.
Вечірка Soma Sunday Night Indigo
Одна з вечірок відбулася під час Феміністичної весни у просторі Soma, де працюють з тілесністю. Організаторки описують її як карнавал з масками за бажанням. Музика в стилі хаус, що звучала під час вечірки, була створена лише жінками-виконавицями. Спершу це були композиції з YouTube, згодом – перформанси “Небінарність” від Яни Бачинської, «Я вивчила танець Івон Райнер» від Олі Марусин і ще хепенінг без назви від трьох дівчат, яким не обов’язково бути названими. Відктак Ольга зіграла сет, а потім учасники та учасниці вечірки мали майстер-клас з хореографії від Тоні Зеленіної і діджей-сет від діджейки, композиторки та організаторки феміністичних вечірок Ані Хвиль.
Фото: Ліза Власенко
Вечірки в Soma відбуваються щомісяця, у співпраці з Феміністичною майстернею – раз на два місяці. На них зазвичай приходять різні люди, яких неможливо скомпонувати в певну категорію – серед них і менеджер_ки, і філософи_ні, і молодь, і небінарні люди.
“Мені подобається думати, що цих людей об’єднує бажання формувати комфортне і безпечне середовище для альтернативного дозвілля.Комусь хочеться вплинути на середовище чи стати його частиною, знайти однодумців, комусь просто постояти, комусь проявити себе через перформанс (у нас кілька вечірок назад з’явився Performance open call), комусь просто поспілкуватися. Такі вечірки важливо проводити щоб люди могли побачити людей – як в оточуючих так і в собі. Це про різноманіття ідентичності, руйнування клішованого підходу до сприйняття одне одного, пропонування широкого діапазону взаємодії, глибшого й цікавішого ніж пропонується бінарними установками”, – зазначає одна з організаторок Валерія Гамарник.
Вона вважає: організаторкам хотілося б аби гості почувалися так, як їм почувається, а як це буде називатися – неважливо.
Авторка: Оксана Расулова Обкладинка: Анна Грін
