Ми з мамою приїхали в Афітос ближче до підвечірка; сонце, здається, вже починало заходити. Дорога до нашого готелю йшла через місто і вниз, повз котеджі і ресторани, до пляжу. Море ми побачили вже на в’їзді до міста; воно виднілося у вікні машини весь час, що ми їхали вниз кам’янистою і крутою дорогою.

Реєстрація в готелі була нескінченно довгою. Щойно зайшовши до нашого номеру я почала порпатися у валізі і хаотично викидати звідти речі в пошуках купальника. Назовні було вже прохолодно, але варіант відкласти купання на завтра навіть не розглядався.

І море не підвело – вода була фантастичною. Вода була в сто разів теплішою, ніж можна було очікувати на початку жовтня. Мама приєдналась до мене. Наплавашись, за 20 хвилин ми вже лежали поруч на лежаках, самі на порожньому пляжі, цілком задоволені водою і собою.

“Мій погляд впав на мої ноги і серце забилося трохи швидше. Вони були неголені, як і завжди протягом останніх двох років”.

Я не передбачила цієї ситуації, але що я могла б зробити, якби передбачила? Рано чи пізно це мало статися – моя мама мала побачити мої неголені ноги. І – це теж було незворотнім, – вона мала якось прокоментувати це.

І я навіть уявляла, як саме.

І вже внутрішньо готувалася до цього.

Моя гендерна соціалізація була досить типовою для українського контексту. У мене не було жодних шансів вирости без глибинного розуміння того, “якою має бути дівчина”. До списку входили речі, які багато хто вважає “природніми” для жінки – підвищена турбота про ближніх, охайність та підтримування порядку вдома, обов’язок не допустити до плити жодної особи чоловічої статі, обов’язок виглядати ідеально і винити себе за кожен зайвий сантиметр чи зморшку. Обов’язок голити ноги (і не тільки), звісно.

В дитинстві і юності я сприймала цей кодекс, переважно трансльований через бабусю і маму, майже зовсім некритично. В дорослому віці вияви такого патріархального мислення і особливо спроби нав’язати його мені стали сприйматися дуже гостро і болісно. Навіть в 23 роки я бачила себе очима своєї родини – найнижча ланка в ієрархії, без сталої роботи і без жодних сімейноорієнтованих порухів. Дитина, по суті. З моїм хаотичним і прекарним стилем життя феміністичні переконання виглядали просто як вишенька на тортику. Ще один мій ґандж, ще один подразник, ще один привід розчаруватися мною.

Саме тому моя профеміністичність в стосунках з мамою автоматично підпала під правило don’t ask don’t tell. Не було жодних причин ускладнювати наші і без того непрості стосунки активною конфронтацією чи просвітництвом.

А простору для просвітництва було більш ніж достатньо. Мене безмірно дратували мамині виснажливі чергування на кухні після повноцінного восьмигодинного робочого дня. Я злилася на неї, бо усвідомлювала, який недосяжний стандарт це ставить переді мною. Мене доводила до шалу її відмова їсти ввечері через страх потовстішати і постійні скарги на те, що вона знову не влазить в улюблену сукню. Через ці скарги я перейняла таку саму напружену увагу до свого тіла і параноїдальну тривожність щодо кількості спожитої їжі (це вже забагато чи можна з’їсти ще один сирник, якщо я його хочу?). Ще більше мене виносили коментарі про те, що я поправилася чи схудла – здавалося, вся система довкола мене просто не дозволить мені розслабитися і хоч на хвилину перестати усвідомлювати себе жіночим тілом з усім його жиром, складками і розтяжками.

Однак я не прибігала на кухню зі знаменами звільнення від кухонного рабства і не змушувала маму нормально вечеряти. Я вибрала тактику мовчазного супротиву. Розмови про тілесність (її чи мою), харчування (її чи моє) та особисте життя (її чи моє) я вирішила просто не підтримувати. Правда, залишалося не так багато розмов, які я могла підтримувати.

“Її традиційна реальність і моя феміністична існували окремо, наче і зовсім не перетинаючись”.

Разом з тим я відчувала, як все більше вони віддаляються одна від одної, а разом з тим – віддаляємося і ми з мамою.

Все змінилося восьмого березня цього року. В своєму коментарі для статті про святкування Міжнародного жіночого дня я написала “як на мене, трансформація 8 березня має початися не з 8 березня, а з щоденності – треба виявляти до своїх мам, родичок, дочок і подруг більше поваги і турботи щодня, щоб вони частіше відчували себе цінними.”  Пишучи ці слова я задумалася, чи відповідають вони моїм повсякденним практикам. Про подруг все було просто – такого жіночого кола взаємопідтримки і турботи, яке я маю зараз, у мене ніколи не було. Я відчуваю себе безмірно цінною для своїх близьких жінок, і всіма вербальними і невербальними способами намагаюся виявляти їхню цінність для мене.

Про маму все було складніше. Я зовсім не була впевнена, що виявляю їй “достатньо турботи і поваги”, як закликала до цього в своєму коментарі. І йшлося мені про турботу не в тому тупому патріархальному сенсі, який нав’язується нам ще в дитинстві, що “маму треба слухатися, не змушувати її хвилюватися і ніколи не сперечатися з нею”, в якому мама виступає супер-крихкою істотою, яка не здатна витримати правду життя, і тому їй можна і варто брехати – звичайно, заради її ж блага. Ні, я думала про турботу в констеляції “рівна-рівній”, як в стосунках двох дорослих жінок, які важливі одна для одної, і які мають достатньо ресурсу, щоб підтримувати одна одну в прийнятний для себе спосіб.

Раптом я подумала про свою маму як про жінку, яка мала такий самий досвід гендерної соціалізації як і я; ні, навіть ще гірший, адже виростала в набагато складінших побутових і політичних умовах, в умовах інформаційного вакууму. Подумала про неї, як про жінку, яка переживала такий самий тиск родини і переймала ті самі паттерни поведінки від своєї матері. Саме завдяки фемінізму я змогла побачити її не лише як жінку, яка нав’язує мені систему, але і як жінку, яка сама страждає від цієї системи – і, зрештою, має набагато менше інструментів, ніж я, щоб протистояти їй.

“Саме завдяки фемінізму я почала емпатувати їй більше, ніж дратуватися чи злитися на неї”.

Дивовижно, як пізно це до мене дійшло: те, що я не завжди можу виявляти свою повагу мамі так, як це хочеться їй, зовсім не означає, що я взагалі не можу цього робити. Як пізно до мене дійшло, що я можу не лише підтримувати розмови, але й ініціювати їх. Що наші з нею стосунки вже давно вийшли з моделі “доросла – дитина”, і я відповідальна за те, щоб мені теж було в них комфортно.

Коли мама скаржиться мені тепер, як її болить спина після 8-годинного робочого дня і повноцінної робочої зміни на кухні, я пропоную помасажувати їй спину. Коли вона каже, що я поправилася, я відповідаю, що подобаюся собі незалежно від цифри на вагах.

Інколи я навіть асистую їй під час її кухонних марафонів – але ніколи не роблю цього не через примус чи відчуття провини. Я дякую їй за всю їжу, яку вона для мене готує – хоча і не з’їдаю її всю. Я намагаюся частіше говорити, як люблю її і яка вона класна. Здається, для нас це працює.

Вона, швидше за все, ніколи не зміниться. Також, вона напевно навіть не здогадується, що саме завдяки фемінізму наші стосунки зараз такі класні. Це неважливо. Я поважаю те місце, ту життєву ситуацію, де вона зараз є, і не хочу дотягувати її до свого ідеалу “емансипованої жінки”. Я хочу підтримувати її так, як можу. Зовсім не тому, що так роблять хороші дочки – це також те, що роблять хороші феміністки.

~ ~ ~

Навіть після усього написаного я свідома того, що існує дуже багато ситуацій, в яких найбільш певний спосіб зберегти своє психічне здоров’я – це втекти подалі від своїх батьків/родини, і того токсичного середовища, яке вони створюють. Не хотіти інвестувати в стосунки, чи навіть бути поруч з людьми, які систематично порушують мої межі і дестабілізують мій емоційний стан – це нормально! Нормально також вирішити не спілкуватися зі своїми батьками деякий час. Моє становище є надзвичайно привілейованим і мені просто надзвичайно пощастило мати феміністичних подруг, хорошу психотерапевтку, і маму, яка у всі періоди наших стосунків була зацікавлена попри все їх підтримувати.

Авторка: Наталя Єрьомєнко
Ілюстрації: Freepic.com