Раніше ми вже хвалилися вам у сторіс, що учасниці програми «Підтримка в будь-якому віці» та наші колежанки ходили в кіно на «Найс Лейдіз».

Любця з команди Спільнот також хоче поділитися своїми враженням та роздумами про цю стрічку. А ми – нагадати вам про важливість підтримки українського кіновиробництва та молодих режисерок.

«Як тільки я побачила на сторінці Kyiv Music Film прекрасних старших жінок у костюмах чирлідерок з короткими спідницями та помпонами, і прочитала 2-3 слова про стрічку, то без вагань придбала два квитки – для себе та подруги. Правду кажучи, я нерідко нехтую прочитанням синопсисів і тут виключення не зробила. Така вже вона є – моя відданість українським кінорежисеркам.

Так щиро радісно було дивитися на цих чудових жінок, коли вони танцюють, спілкуються, насолоджуються товариством одна одної та своєю справою. У тих кадрах було стільки любові до жінок, стільки поваги і людяності – хотілося обійняти кожну з героїнь! Вони такі ж як і ті жінки, яких я бачу на вулицях міста, як котрась із наших тітоньок чи матерів. Травмовані патріархатом і радянським вихованням, натхненні власною силою, незламністю і дружбою – такою, в яку вміють – з гірким присмаком токсичних коментарів і заперечення вразливості. Любити людей у їхній справжності, не завжди зручній чи актуальній для нас, дітей Нетфліксу і психотерапії, може бути нелегко, але це дає відчуття звʼязку з реальністю, повнотою життя і легкість його прийняття.

Фільм «Найс Лейдіз» – не тільки про долання стереотипів, а й про важливість групи, біль вимушеної міграції та втрати звʼязку з тими, хто залишилися. Його неможливо дивитися без щему у грудях, щирого захвату і сміху змішаного зі слізьми. Як і неможливо уникнути власних рефлексій ще під час перегляду, для яких (завбачливо?) пропонуються безмовні паузи і статичні кадри. 

Мрію жити у світі, де таке кіно не буде рідкістю, а група чирлідерок 50+ не викликатиме захвату через вік, бо це буде нормально – насолоджуватися життям, собою та улюбленим заняттям у компанії подруг незалежно від кількості прожитих років. Коли старші жінки будуть не попри вік радіти життю, а завдяки йому, бо кожен наступний день народження буде нагадуванням, що позаду ще більше життя у любові до себе, а попереду – щось нове і цікаве. Це може видаватися утопічною фантазією, але я знаю, що живучи з цією фантазією у свої двадцять два, двадцять пʼять і ось вже майже двадцять сім, я поступово втілюю її через дбання про себе вже зараз, через заміщення страху старості захватом від дослідження життя попри його складність. І через любов – до улюбленої справи, близьких і до безцінного досвіду сестринства», – розповідає Любов.