«Феміністки про війну» — серія неформальних розмов феміністок.

У цьому матеріалі ви можете ознайомитися із розмовою у текстовому форматі. Переглянути запис можна на нашому YouTube

Від акцій до гуманітарки: чи достатньо видимі низові активістки під час повномасштабної війни? Як лекції в університетах, зіни та фемтабори замінила допомога переселенкам? Чи варто чекати на консервативний поворот в Україні та як йому запобігти

Говоримо в четвертому епізоді подкасту. Гості:

Ната — активістка, авторка зіну «Праце(не)влаштована».
Брі — активістка феміністичної ініціативи «FemSolution» та ГО «Соціальний рух».
Женя Дзекун — активістка, феміністка (низове, горизонтальне феміністичне об‘єднання «Білкіс»).

Розмова записана в серпні 2022.

«Ми ходили на акції? Це було дозволено?»

Ната: Мене звати Ната, я активістка, до ескалації війни я займалася веганською кухнею солідарності в Києві. Це була (і є) ініціатива, де ми щотижня годуємо людей — часто бездомних, пенсіонерів та пенсіонерок —  веганською їжею. Крім цього я займаюся зіном, тобто самвидавом про трудові права жінок і транслюдей. Такі мої основні напрямки діяльності були зазвичай, зараз вони трохи змінилися.

Женя: Мене звати Євгенія, я — одна з учасниць колективу «Білкіс». Це низове горизонтальне феміністичне об’єднання, яке було створене ще два з половиною роки тому в Харкові, але зараз через війну ми всі у Львові, окрім однієї членкині, яка залишається в Харкові. Чим я займаюсь? Багато чим… Зараз гуманітаркою переважно, а до повномасштабної війни я займалася вуличним активізмом, акціями, писала багато текстів в інстаграмі і проводила лекції. Ми намагалися розвивати низову горизонтальну фемспільноту в Харкові.

Брі: Клас! Мене звати Брі, я учасниця феміністичної ініціативи «FemSolution». Це київська організація, заснована в університеті. І почалося все з того, що ми займалися проблемами університету — щоб було доступним навчання для різних людей, щоб можна було говорити про фемінізм в університетському середовищі. Організації вже майже шість років і займається вона, в основному, саме навчанням. Окрім того, ми зробили декілька зінів — феміністичних, квір та інших, а також організували декілька таборів та фестивалів.

Потім організація трішки сповільнилася через ковід, було дуже важко збиратися. Тому не знаю, наскільки війна вплинула на це, але ми були досить невидимі останні роки, проте залишалися разом і підтримували одна одну. З початком повномасштабної війни почали займатися гуманітарною допомогою (здебільшого це робить декілька людей, а не ціла організація). Кожна з нас намагається докладати зусиль до того, що ми робимо. Допомагаємо тимчасовим переселенцям, а також людям із ментальними проблемами.

Ната: Женя сказала про те, що до ескалації займалася вуличним активізмом, і я навіть трішки забула значення цих слів. Бо я така: «Вау, він колись існував? Це відбувалося? Ми ходили на акції? Це було дозволено?».

Я теж досить багато ходила на акції, але не можу сказати, що ескалація повпливала на те, що я перестала, тому що вже у 2021-му я пропустила все, що змогла пропустити. Для мене було дуже зручно ходити на всі акції. Тобто, це була низка тем: ЛГБТ, феміністські акції, права жінок, права тварин, якісь урбаністські ініціативи — я ходила на все. А потім у мене ніби вимкнулось це бажання взагалі. А як у вас було з походами на акціїї?

Університет та активізм

Женя: До ескалації весь наш активізм почався з того, що ми з Яною в нашому універі (власне, ми через це й познайомилися, і пішли на контакт) створили об’єднання. Спочатку були удвох: почали писати пости, ходили на акції разом, проводили феміністичні лекції і всяке таке.

Я пам’ятаю, наша перша лекція називалася «Прожарка феміністок». Ми хотіли, щоби прийшло більше людей, щоб у них виник інтерес відвідати, поспілкуватися. Дуже добре, що це була одна з найбільших аудиторій на нашій кафедрі — космічна. Вона була заповнена, тобто прийшло десь людей сімдесят. І переважна більшість із них — чоловіки. Білі, цисгендерні. Усе, як ми любимо. І, звісно, у них дуже горіло з того, що ми розповідали, вони постійно закидали нас запитаннями. Це була жорстка полеміка, але мені насправді сподобалося. Хоча я розумію, що зараз би не робила так, я міняла б концепт, та це було класно.

Потім ми ще проводили лекції в універі, але швидко нашу лавочку прикрили. Бо це не дуже подобалося деканату, що взагалі на факультеті якась є самоорганізація, ще й феміністична. Казали: «Що це тут розводиться таке?».

В основному ми працювали на акції «Шістнадцять днів проти насильства», тому що в Харкові, наприклад, цією акцією ніхто не займався. «Сфера» займалася Тижнями жіночої солідарності до 8-го березня. А ми вирішили, що було би непогано якраз підняти тему цієї акції, і взяли це на себе.

Я пам’ятаю, як ми пропрацьовували оці шістнадцять днів — це була підготована в тандемі концепція. Упродовж шістнадцяти днів ми кожен день публікували історії жінок або квір-людей, які пережили насильство. А також робили інформаційні пости про види насильства, як з ними можна справлятися тощо. Третій пост (це вже була звітність) — одиничний пікет у Харкові. Виходила одна з активісток, яких ми набрали собі в групу, стояла з плакатом, і біля неї була інша людина, яка могла б у разі небезпеки допомогти. Було в нас таких шістнадцять днів, було дуже класно. 

Я дуже багато відвідувала лекцій і акцій, ми їх організовували. Робили акцію солідарності з жінками в Польщі, коли там ввели повну заборону абортів. Зараз це все розповідаю, згадую, і думаю, що воно насправді ніби було в якомусь іншому житті. Це все так далеко, зараз його майже немає… Ми не можемо робити чогось творчого чи концептуального… 

Ми намагаємося, зараз дуже багато ідей, які реалізовуємо. Але основний напрям останніх 2—3-х місяців — гуманітарна допомога. Зараз, мені здається, не на часі робити щось інше.

Брі: Я б хотіла додати, що для «FemSolution» теж було важко продовжувати діяльність в університеті через те, що були переслідування від викладачів, які приходили на наші лекції і розмовляли з активістками… 

«Зараз тут — в Україні — як в іншій реальності, без акцій, без нічого»

Брі: До речі, якщо говорити про акції… «FemSolution» робили акцію проти насильства в університеті, коли був кейс із Курінним. Це викладач Могилянки, який домагався до деяких студенток, а також писав якісь дивні сексистські пости… Ми робили тоді акцію, прийшло дуже багато правих молодиків, які намагалися розігнати людей, забирали речі. Тобто, був повний хаос на території вишу. 

Тоді викликали наших активісток, які навчалися в університеті, на розмову… Не людей, які прийшли і зривали нам акцію, не того викладача, а саме активісток поговорити про те, що відбувається в університеті, і чому ми щось робимо. Після цього нам уже не можна було залишатися [активними]. Це вже про безпеку активісток, щоби вони мали змогу закінчити університет.

Ще про акції… Раніше, для мене більше ковід став проблемою для акцій, бо я дуже переживала й не ходила на них спочатку. Останнім часом я взагалі не знаю, що таке акції й куди на них ходити. Не знаю, я не виїжджала з України, зараз тут — як в іншій реальності, без акцій, без нічого.

Ната: Так, я думаю, що це неочевидно для людей, які будуть слухати й дивитися цей подкаст, що ми всі троє перебуваємо в Україні зараз. Я подумала, напевно, варто це уточнити. Наскільки я знаю, Женя була якийсь час у Німеччині й потім повернулася. А я тільки на кілька днів виїжджала…

Женя: Так, я була в Німеччині, і там навіть ходила на акції в підтримку України і все таке. Це все дуже цікаво… Ви розумієте, яка німецька спільнота і як вона сприймає Україну. В них дуже неоліберальний погляд на це, я б сказала. 

Навіть у спільній компанії, коли я спілкувалася з деякими людьми, які позиціюють себе лівими, але кажуть: «Ну, ми не можемо дати зброю Україні». Я питаю: «Чого?» — «Бо почнеться Третя світова». 

Я кажу: «Звідки ви це знаєте?». А вони такі: «Ні, ну точно буде». Вони такі прогнози будують. Як я зрозуміла, це загалом німецька тенденція. 

Був ще такий цікавий кейс після великої акції біля Бундестагу, куди приходили українці й лежали (це була лежача акція). Після неї ми з товаришками й товаришами пішли прогулятися містом. Ми ненароком проходили повз посольство росії в Берліні. Там ми мали не те, що б аж потасовку, але палку розмову з органами поліції, тому що хтось на стенд приклеїв фото з Бучі. 

А ще я наголошу на тому, що там повністю все було загороджене, ви просто так не можете потрапити на територію посольства. Це виглядало, як якийсь мордор, куди вхід закритий для звичайних людей, їм [працівникам] навіть обгородили окремий вихід із метро. Отож, хтось повісив фото з Бучі на стенд, і поліцейська намагалася його зняти. 

В мене є прикольне відео, де вона його спочатку відірвала, потім заклеїла назад, бо зрозуміла, що її знімають на камеру. Їм не хочеться бачити наші страждання, я думаю.

«Гуманітарка — це робота на знос»

Ната: Як ви взагалі почуваєтесь? Які зміни у ваших переживаннях із приводу активізму, того, чим ви займалися й займаєтеся зараз? Тому що мені здається, активізм, який містить походи на акції, довготривалі проєкти, з якими не завжди зрозуміло, що робити, — досить виснажливі… 

Але з іншого боку, я теж встигла позайматися гуманітаркою за ці місяці ескалації, допомогою військовим. Тривалий час це була просто «робота на знос». Недивно, що я вигоріла і зараз мало чим займаюся. Як ваші відчуття з приводу змін у діяльності?

Брі: Якщо чесно, було складно перший час навпаки якось вриватися в активізм. Перші три тижні я залишалася в Києві й мені було реально стрьомно, я не могла налаштуватися на те, що відбувається. 

Все, мабуть, що робила, — розмовляла з нашими іноземними активістами про те, що відбувається, як вони нам можуть допомогти. Але це дуже виснажливо, бо вони реально не розуміють, взагалі нічого не розуміють… 

Це було дуже складно — пояснювати тисячний раз про НАТО, ще про щось… Чому ліві активісти десь там воюють? Чому я в цьому зацікавлена? Чому нас потрібно підтримувати в тому числі й зброєю? Це було нереально морально складно — постійно пояснювати одне й те саме людям, які зараз живуть у нормальній ситуації. 

Я маю на увазі, наприклад, що я сиджу в Києві, у той час в мене постійно тривоги й щось вибухає на районі. Мені потрібно перенести інтерв’ю з ними, а вони просто не розуміють, що таке може бути… І кажуть: «Може, ти все-таки вийдеш? У нас час…» Було складно і за два-три тижні, поки я розмовляла, зрозуміла, що треба відпочити. 

Після цього я багато часу просто відпочивала. Поїхала з Києва й навіть не читала новини декілька тижнів. А вже потім, коли активізувалися мої подруги в організації, ми почали щось робити, і я теж долучилася до допомоги з гуманітаркою. Зараз мені здається, що в мене більше сил, ніж було на початку. 

Ми розмовляли з колежанками, що у всіх по-різному це працює: хтось міг пахати одразу й 100 % отримати вигорання через якийсь час. Тоді ті, у кого був шок на початку, з новими силами можуть підхопити роботу, яку робили активістки перед ними. 

Це так і спрацювало: спочатку ми всі переживали, що робимо недостатньо як активістки і треба вриватися одразу. А моя подруга з організації Свєта сказала: «Не переживайте, зараз хтось попрацює, потім ви попрацюєте».

Женя: Була схожа ситуація з тим, що в якийсь момент певна частина видихнулась, а інша підхопила і продовжила роботу. Я, напевно, коли почалася взагалі війна, дуже злякалась. Я очікувала, що щось буде, але покладалася на випадок. 

Нам вдалося виїхати до Німеччини. Перший місяць я дуже повільно щось робила. Ми спілкувалися зі спільнотою — з «Білкіс», проводили збори, писали гранти, й отримали декілька екстрених. Але коли ти там, у Німеччині, ти не так відчуваєш увесь контекст. Я не відчувала так сильно контекст, хоч постійно читала новини й перебувала в цьому, але мала жорстке відчуття, що цього недостатньо й потрібно більше. У Берліні ми навіть почали співпрацювати з «Віче», частина нашої команди (я та Яна), які виїхали в Німеччину. Наші Іванка, Оксана й Даша залишалися тут і потроху займалися гуманітаркою. 

Я вирішила повернутися, тому що було емоційно важко перебувати там: ти розумієш, що навколо тебе люди, у яких немає відчуття «твої близькі можуть померти завтра, сьогодні чи ще колись». 

Або що частина твоєї родини в окупації тощо — вони просто живуть своє життя. І ти думаєш «Блін, мої відчуття тут такі недоречні…», «Я тут якась така недоречна…». Водночас я розуміла, що ми виграли грант, і потрібно його витрачати, придумати, на що… Вирішила повернутися, Яна теж, і коли ми зібралися всі разом тут, то почали випрацьовувати модель, як це зробити. 

Було, звісно, незвично, коли твій активізм із того, що ти проводиш і ходиш на лекції, організовуєш і ходиш на акції, роздаєш листівки, флаєри, — перетворюється на те, що ти приймаєш за день 300–400 запитів, де люди просять про допомогу, тому що їм немає що їсти. 

Це дійсно змінює реальність і її сприйняття. Так, було складно, я теж відчувала після цього, що вигоріла й не маю так багато сил займатися гуманітаркою. І зараз ми витратили всі гранти на гуманітарну допомогу жінкам, жінкам із дітьми, квір-людям, тому почали трохи займатися культурними проєктами. 

У нас відкривається «Простір речей» у Львові, де люди зможуть приносити свої речі, обмінюватися. Ми з Іванкою, нашою членкинею, удвох працюємо над зіном про активісток та квір-людей, які щось роблять чи не роблять під час війни. 

Ще будуть лекції, ще буде багато чого, але в майбутньому. У таких справах я відчуваю, що відпочиваю, бо гуманітарка, особливо в людей, які до ескалації не займалися нею, — дуже велике навантаження. Особливо, бо я не могла брати на себе менше, я могла тільки робити, робити, робити і не зупинятися.

Ната: Що я вирішила зробити останнім часом — роздати залишки зінів за донати для матері моєї подруги, яка все ще залишається в Миколаєві. Попри те що там постійні обстріли, вона з перших днів волонтерить, допомагає військовим і цивільним, які евакуюються з Херсону й області. Загалом такий мод розслаблений, який мені цілком ок. 

Але я провела три місяці у Львові, багато сортувала і розсилала гуманітарку Я дуже сильно заї*алася за цей час і більше не хочу цим займатися.

«Волонтерство — справа, якій немає кінця»

Ната: От ви обидві сказали, що вам у якийсь момент здавалося, що ви недостатньо волонтерите або недостатньо робите, і це нагадало мені слова моєї терапевтки, теж після ескалації, коли, здається, ми з нею вперше зустрілися. З тих, з ким вона спілкується, більш-менш ОК військовим, бо вони знають, чим вони займаються, у них є чітка ціль і так далі. 

ОК більш-менш людям, які евакуювалися, або просто продовжують жити своє життя, працювати, щоб підтримати економіку тощо. Але сама жесть — волонтери і волонтерки. Зазвичай, це саме волонтерки, бо вони капець як вигорають. 

Я трохи послухала перший випуск цього подкасту, і там почула, мовляв, жінки й чоловіки страждають однаково в цій війні. І я kinda розумію сентимент цього вислову, що основна проблема й біль у нас спільний. Але я думаю, що знову ж таки на жінок лягає подвійне навантаження багато в чому. 

Багато жінок із різних причин не можуть воювати, але все ще хочуть працювати на нашу спільну перемогу, займаються волонтерством, а волонтерство — це справа, якій немає кінця.

Женя: Я свою позицію формулюю так. Дуже класно, що ти дала відсилку на попередній подкаст, бо я, коли його дивилася, теж для себе проблематизувала цю думку, оскільки впевнена й емоційно, і раціонально, що під час війни більше за всіх страждають жінки, діти, квір-люди. Як мінімум через те, що дуже багато роботи покладається на жінок.

 Наприклад, у волонтерстві жінок представлено дуже багато. В армії, до речі, теж, але зазвичай кажуть «От наші волонтерИ, наші захисникИ». І ти думаєш «ОК, ладно». В основному публічна видимість є у великих фондів. Я маю на увазі волонтерів, як Сергій Притула. Всі такі: «Вау, так, оце він волонтер! От він крутий!». А хто там ще є, вже не дуже хвилює. 

Тобто, є чоловік, у якого вже й до цього був великий кредит довіри і великий соціальний капітал. І він просто продовжує займатися тим, що йому важливо зараз. Це дуже класно, що він цим займається, він молодець.

Але повністю зникає й робиться невидимою праця низових активісток, яких дуже багато, які все роблять на низових засадах. Але так якось усе працює.

Ще думала про те, що жінки дуже потерпають від війни як мінімум тому, що вся хатня праця на них, як і завжди була. І вона залишається: навіть якщо іде війна, ти не можеш зупинитися — перестати ходити на роботу, прибирати, піклуватися про своїх дітей. Зазвичай це роблять жінки, вони більше часу приділяють дітям. 

Навіть якщо ти виїжджаєш за кордон, то їдеш із дитиною і відповідаєш не лише за своє життя, але й за життя дитини. А якщо в тебе більше дітей, якщо ти їдеш зі своєю мамою, або з мамою чоловіка тощо? Посилюється необхідність, щоби жінки витрачали більше своїх сил. Вони й до цього витрачали майже всі свої сили. Але зараз наче потрібно із себе ще чогось більше підняти й витратити на свою родину й на себе… Якщо потім взагалі є можливість щось витрачати на себе.

Брі: Тут ще важливо говорити про економічний аспект, що жінки, які виїжджають, наприклад, з дітьми, часто втрачають робот в Україні. Й не мають ресурсів на те, щоби виживати десь за кордоном. З роботою дуже складно що там, що тут — і це теж падає на плечі жінок. І літні люди…

Це я знаю по собі — ми перший час не могли поїхати, бо в мене бабуся в Києві і треба було про неї піклуватися. Це не відкласти.

Ната: Загалом просто запитання навіть ставлять таким чином. Мовляв: «Хто страждає більше від війни? Жінки чи чоловіки? Чи ще якісь групи людей?». Порівнювати це — не зовсім правильно, тому що всі страждають по-своєму, — така в мене думка. 

Важливо не позначати якісь проблеми «не на часі». Скільки жінок долучилися до ЗСУ за цих п’ять із чимось місяців? Сім тисяч, здається. І я знаю купу історій про дівчат, або квір-людей, які не можуть цього зробити, хоч і намагаються. 

Не можуть через різні причини: вони не чоловіки, наприклад, чи у них білоруське громадянство тощо. Таке враження, ніби бути жінкою в армії — складніше, ніж бути чоловіком в армії, тому що треба прориватися часто через більші проблеми з бюрократією, побутовий сексизм, відсутність жіночої форми в української армії (але вже, наче, має з’явитися).

Чи станеться консервативний переворот?

Ната: Одна з речей, якої я найбільше боюсь… Тобто мені навіть складно уявляти, коли й за яких умов ця війна закінчиться… 

Але в мене десь на задній стороні свідомості є страх, що станеться якийсь консервативний поворот. Не знаю, репродуктивні права людей обмежать, усім роздадуть зброю… І прийдеться емігрувати не через ракетні обстріли чи перспективу окупації, а через те, що умови в Україні стане ще складнішими для життя. 

У мене немає відчуття, що це станеться. Може, це якийсь стереотип, ніби війна несе за собою такі  зміни. Я бачила одну петицію про скасування права на аборти в Україні, щоб, мовляв, відновлювати популяцію. Але принаймні з того, що я помітила, вона ніякого особливо позитивного відгуку не отримала.

Брі: Я думаю багато, що взагалі буде після. Розумію, що мені вже хочеться відбудовувати все, я вже не можу. Мені здається, ми більш прогресивно почали рухатися, швидше. Не знаю, може це моя суб’єктивна думка, але, по-перше, я бачу, як багато людей, які роками спали, бо були зайо*ані від минулого активізму, зараз прокидаються, чимось цікавляться, також можуть свій вплив додавати. 

Мені дуже приємно бачити людей, яких я не бачила купу років, і те, як ми всі зараз об’єдналися. Є прогрес, у тому числі й у суспільстві… Зараз багато читаю твіттер, а раніше не читала. Більшість із того, що я читаю, мені подобається, стало ліпше, бо раніше я не хотіла гортати стрічку.

Женя: Так, я з вами обома згодна. Ще думала про те, який історичний поворот —  ми почали приймати закони через опитування в «Дії». Начебто такого ніколи не було, але от маєте, тепер будем так жити. Я насправді була шокована… Ще окей, і для мене було зрозумілим, що більшість людей можуть підтримувати вільний доступ до зброї. Але було неочевидним, що це отак можна прийняти й реалізувати через рік.

У мене теж є думки, що прийдеться емігрувати не через росію під боком, а через те, що мені тут буде небезпечно. Мені реально страшно жити в суспільстві, де є вільний дозвіл носити зброю. Або раптом заборонять аборти? Це буде просто жах і все. Я не зможу так жити.

Брі: Я хотіла б додати, що якщо є щось, за що я переживаю в контексті заборони абортів тощо, то це те, що зараз українці дуже різко почали любити США, Туреччину, Польщу… Так, це країни, які нам допомагають зброєю й усім, але люди не цікавляться тим, що, наприклад, Ердоган робить. 

Ніхто не цікавиться, що зараз відбувається в США з правами жінок. Там дуже жорстко заборонили аборти в більшості штатів. Я не дуже компетентна про це говорити. Але в нас одна з активісток «FemSolution» наразі живе в США. Й вона також учасниця протестів. 

Складно це дається, бо переслідують активісток. Взагалі говорити про це стало складно, вони іноді навіть займаються активізмом анонімно, — це те, що, мабуть, ми проходили й проходимо ці роки. В них великий відкат назад, що з абортами, що з деякими іншими законопроєктами. Це реальна проблема: консервативні рухи закріпилися саме там. 

Більшість людей, з якими я спілкувалась, навіть активісти, усе ж дивляться на США, Польщу, Туреччину, як на реально класні держави, але ж це не так.

Ната: Трохи може й добре, що в нас такий ворог, як росія, тому що це допомагає спростити цю систему цінностей. Я не велика фанатка риторичного прийому в суперечках про те, що «гомофобія = «рускій мір». Я не згодна з цим. Але те, що гомофобія — одна з важливих частин «рускава міра» — правда. І ніби у нас тепер є ця «зірка, яка нас веде» у світле майбутнє. 

Щонайменше українське суспільство має бути інклюзивним, несексистським, негомофобним і так далі… Це те, проти чого ми боремося. Можливо, якраз цей наратив дає мені відчуття, що консервативний поворот не станеться.

Женя: Я побачила декількох людей у центрі Львова в прикольній футболці, на якій було написано «… russians». Все, як ми любимо. Мені сподобався дизайн, почала шукати, що це взагалі за футболка. Знайшла, що це бренд нетолерантного одягу, консервативний тощо. 

Написала адміну, пишу: «А ваша нетолерантність проявляється тільки до росіян чи й до ЛГБТ-людей з України? Бо я б хотіла купити, але непевна у вашій етичній позиції». І мені адмін відповів: «До всіх… (це прекрасне слово, яким люблять називати ЛГБТ-спільноту)». Коротше, до всіх «геїв, лєсбух і всіх інших, проти цього всього бруду». 

Я пишу: «Тобто, і проти тих самих геїв і лесбійок, які зараз захищають Україну на фронті?» І він нічого не відповів. Прочитав, може, йому стало соромно. Я сподіваюсь, він подумає над цією ситуацією.

Ната: Так, я насправді думаю, що дуже кльово, що в нас є військовий підрозділ, який самоідентифікується на основі того, що там квір-люди. Це хороший крок до того, щоби підвищувати видимість і щоб потім нацики не могли сказати: «Це ми взагалі-то вам відвоювали країну».

Брі: Проте знаєш, є така проблема… Може, це тільки для мене проблема, але деякі спільноти, які постять щось, говорять про ЛГБТ-військових, вони часто прибирають згадки про те, що там є ліві ЛГБТ-військові. Це, звісно, питання для мене. 

Я знаю, чому так відбувається, але блін, якщо ми вже говоримо про ідентичність людини, то я не розумію, чому це прибирається в текстах. Людина пише: «Я — лівий». А вони такі: «Нє, ти — ЛГБТ, цього достатньо, це все, що ми скажемо». Думаю, що лівим буде не так легко, коли все закінчиться.

Женя: Моя близька подруга зараз у ЗСУ, вона відкрито казала про свою позицію лівачки, феміністки. І зазнала не тільки домагань у великій кількості, їй ще й погрожували за це. 

Той, хто їй погрожував, сказав: «Після війни з такими як ти ми будемо першими розбиратися». 

Насправді зараз, завдяки тому, що під час повномасштабної війни є більший конект між різними групами, наприклад, «Білкіс» з FemSolution почали співпрацювати, з колективами солідарності, з «Феммайстернею», і ще з декількома іншими. 

Те, що ми зараз більше комунікуємо, і виходимо в такий open space, дає мені особисто якусь надію, що ми взагалі дуже класні, умнічки, дуже сильні й справляємося з усім… І далі теж зможемо це робити.

Брі: Не знаю, мені б дуже хотілося звернутися до людей, які послухають це, щоби вони підтримували не тільки великі організації, але й малі, такі, як «FemSolution» з «Білкіс». Це дуже важливо для нас. 

Бо кошти ідуть на дуже великі фонди й часто вони не розподіляються по маленьких грантах, маленькі спільноти не отримують допомоги. Саме для цього працюють і волонтерять дівчата і в «Білкіс», й у «FemSolution». І роблять багато для того, щоб допомогти жінкам, дітям, людям із ментальними розладами, а це дуже важлива робота. На жаль, у нас мало грошей, на жаль, ресурси вичерпуються. Тому було б добре, якби люди не забували донатити до маленьких організацій.

Ната: Так, я можу теж сказати, що коли мені пишуть якісь товариші та товаришки з-за кордону й питають про організації, яким треба задонатити, я завжди називаю три організації: «Білкіс», «FemSolution» і «Lviv Vegan Kitchen». Це організації, у яких люди роблять просто космічні обсяги роботи, все засноване жінками та квір-людьми і тримається на них. І просто великий респект вам за це.

Женя: Дякуємо тобі дуже, Ната, що посилаєшся на нас.

Дякуємо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.