Ще не вмерли українського фемінізму ні слава, ні різноманіття: багатьох феміністок щось об’єднує, але кожна має свої унікальні досвіди та судження. Тому у нашій державі завжди були феміністки жінки, небінарні та квір люди, які всіляко підтримували українську армію, йшли захищати свою землю та відстоювали права жінок у “чоловічому” війську.

Це могло здивувати західних активісток, які класично сповідують пацифізм. Дійсно, війна, як узагальнена ідея, не може здатися хорошим рішенням. Тож думка про її припинення будь-яким шляхом може виглядати цілком логічною. Особливо, коли війна це лише новинний матеріал, наповнений жахливими ілюстраціями людського горя та смертей, який зникає з поля зору так само швидко, як і з’являється у ньому.

Чому ж українські феміністки “забули” про пацифізм та продовжують донатити армії, йти в ТрО та плести маскувальні сітки? 

Ринковий раціоналізм (не) переможе

Покоління 90х виховане на ідеях кінця Історії, які базуються на вірі в економічну невигідність війни. Навіщо воювати, якщо можна торгувати? Ця генерація до останнього моменту сподівалась на перемогу ринкового раціоналізму, розраховувала якщо не на мир, то принаймні на “сучасний тип” війни, гібридні чи заморожені конфлікти. Але все це виявилось ілюзією.

росія спочатку сама залізла у криваве двадцяте століття своїми людожерськими законами і практиками, а потім почала затягувати туди Україну. Ми тепер не можемо це “розбачити”. Ми тепер відчуваємо на собі яким цинічним і холодним може бути наш світ, а значить є і усвідомлення відповідальності перед іншими.

Якої відповідальності? Нові актуальні меседжі, озвучені українськими феміністками потенційно дозволять усім нашим громадянкам і громадянам, а також жителям інших країн, відреагувати на ситуацію адекватно, стати на правильний бік Історії. Наприклад, не дуже приємно сьогодні чути від знайомих без досвіду війни, що російсько-українська війна “така ж як і всі війни”. Це загальна фраза, що дозволяє людям вписати цю нову європейську війну у якийсь стандартний шаблон мислення, щоб не хвилюватися і ніяк не реагувати. Так само як більшість людей не реагують на війни в інших куточках світу.

Але українки із досвідом війни тепер знають як важливо звертати увагу на нюанси, на те що відрізняє кожну війну від інших воєн це ключова умова для встановлення справедливості. Війни не починаються в один момент. Їм передує багатовікова історія, імперіалістичні фантазії та бажання насаджувати свої цінності та переконання. Гасла ж на кшталт “Мир і дружба братських народів” це просто маніпуляції, які російська пропаганда перейняла у спадок від радянської попередниці.

Хто і чому воює

Агресія росії проти України характеризується неймовірною різницею між кількістю ресурсів, мотивацією та мілітаризованістю двох країн. російська федерація, має здатність роками шантажувати Європу нафто-газовим питанням, платити численним політикам за лобіювання її інтересів по всьому світу, впливати на вибори в інших державах. Це щодо ресурсів. Та й “братська дружба” з країнами пострадянського простору швидко набула форм економічної, ресурсної залежності, яку радо підтримували політики “на місцях”. Згадайте, як газ був темою номер один для жартів у всіх Кварталах: і вечірніх, і ранкових.

Щодо мотивації, рф так і не змогла чітко пояснити за всі ці місяці якою є кінцева ціль “спецоперації”. Пропагандисти не придумали ніяких нових казочок, повторюючи старі формули про неонацистів і геїв-інструкторів НАТО.

Очевидно, що росія давно і стрімко мілітаризується, воюючи періодично в різних точках світу в Чечні, Грузії, Україні, Сирії тощо. рф не відмовилась від ядерної зброї, на відміну від України.

Мотивація ж до збройного протистояння з російською армією захисниць і захисників України більш зрозуміла. Це бажання жити на своїй землі вільними людьми зі своїми цінностями, а не стати (не)офіційним “субєктом російської федерації”.

Мілітаризм це не дуже сучасно. Мілітаристська політика “зжирає” гроші, немов чорна діра. Ті гроші, які можуть змінювати країну, надавати соціальні гарантії та якісні послуги, перетворюються на ракети, чия мета зруйнуватися та принести зруйнування.

Перед багаторічним ризиком ескалації агресії Україна збільшувала військові бюджети, зміцнювала військо. Але не забувала й про реформи, розвиток, соціальні гарантії. Бо за кожним рішенням наших політик_инь слідувало громадянське суспільство: журналіст_ки, НГО, діяч_ки культури. Гучними були й феміністські голоси. Поки десь декриміналізовували домашнє насильство, вишукували інагентів серед ЗМІ та вводили заборону “гей-пропаганди”, ми вимагали і на практиці впроваджували європейські цінності рівності, толерантності та свободи. Щось вдавалося, щось викликало спротив, розпалювало суспільні дискусії. Але без цього неможливо уявити соціальні зміни. 

Ці процеси відбувалися навіть у армії, яка традиційно мала безліч гендерних упереджень. В українському війську вагомий відсоток жінок не лише як для пострадянського простору, а й як для західного світу. У 2021 році частка жінок в ЗСУ сягнула 15,6%. Переконані, що сьогодні ще більше жінок боронять країну у війську та ТрО. І це сталося не просто так. Після 2014-го року жінки взяли в руки зброю та почали свою боротьбу:  і проти ворога, і проти стереотипів. Вимагати доводилось базових речей: відповідної форми та забезпечення, умов для служби, протидії насильству, рівного ставлення.

Тож зараз для українок та українців цілковито очевидно хто, з ким і за що воюють. І це значно глобальніше, ніж збереження українського суверенітету, як може здатися на перший погляд. Це війна у центрі Європи. Це війна у 21-му столітті. Це війна з авторитаризмом, імперіалізмом, закостенілим пострадянським консерватизмом, який невпинно зазіхає на все, куди можуть дотягнутися його кігті. 

Фемінізм, пацифізм та війна

Кожна феміністка пригадує своє нормальне життя, свою доброту і бажання допомагати жінкам незалежно від кордонів і стереотипів. Але сьогодні українські феміністки крім активізму в країні, де йде повномасштабна війна, залучені й у міжнародний дискурс про фемінізм і збройні конфлікти. Ми висвітлюємо ситуацію в Україні з феміністичною оптикою, налагоджуємо зв’язки з західними активістками задля спільної боротьби проти імперіалізму та його жахливих наслідків.

У той же час, ми розуміємо, що будуємо міжнародну солідарність у середовищі поза українським воєнним контекстом. І саме українські голоси мають окреслити цей контекст. Цей контекст про те, що саме зараз відбувається і що може відбутися, якщо міжнародна спільнота не солідаризується задля підтримки українського протистояння. Це не лише про танки чи артилерію. Це про права людей. Про цінності. Про щоденну загрозу життю кожно_ї україн_ки.

Тому теперішні “мілітаризовані” феміністки, які захищають право українського народу на самозахист, мусять щоразу розділятися надвоє. Вони виокремлюють у собі дівчинку-пацифістку, яка ненавидить насилля та вбивство, ховаючи її за спиною нової, сильної себе, яка бачить насилля та вбивства щодня.

Це дуже принципово, тому що наші феміністки залишаються фундаментально феміністками, політичними суб’єктами, що будують суспільство майбутнього. Це не розчаровані в усьому люди, які стали цинічними, відмовилися від своїх переконань на користь пасивної позиції про те, що світ завжди буде жорстоким та неідеальним.

Навпаки, установка про те, що світ завжди буде таким, де перемагає груба сила, а війна це природнє явище, бо у країн завжди будуть територіальні та ідеологічні суперечки, про який так люблять говорити прихильники правих ідеологій, – це риторика російських імперців і путіна. Для путіна є лише країни-рабовласниці (США, Китай і росія) і країни раби (всі решта). Якісь “нюанси” національних історій, демократичних процесів чи економічних зв’язків диктатора путіна не дуже цікавлять, бо це якась “утопія” (не феміністична, радше ліберальна), для нього це несерйозно. Справжні справи можна вирішувати тільки з великими хлопцями. Через це і переговори з Україною цей сучасний Гітлер хоче проводити в форматі старомодного “розподілу світового впливу” у присутності президента США, так наче це часи Холодної війни. 

Таким чином, в сенсі історичної науки і політології, український фемінізм винаходить сьогодні нові смисли, важливі для майбутнього Європи і світу. Це не деградація фемінізму, не зречення на користь чогось консервативного і патріархального. Це розвиток, метаморфоза, фаза метелика.

 

Текст: Олександра Канцер