«Феміністки про війну» — серія неформальних розмов феміністок.

У цьому матеріалі ви можете ознайомитися із розмовою у текстовому форматі. Переглянути запис можна на нашому YouTube

Як трансформується поезія під час великої війни та втрати дому? Як це — бути біженкою? Де межа феміністичності у поезії? Та що загрожує фемруху більше: радикалізація Європи та США чи російське вторгнення?

Говоримо у дев’ятому епізоді подкасту «Феміністки про війну». Гості:
Мано Глонті — поетка,  артменеджерка, робить аналогові колажі
Анна Грувер — письменниця, вивчає юдаїку
Дарина Гладун — поетка, науковиця, перфомерка

Мано: Усім привіт. Нумо знайомитись, розкажемо трошки людям про себе, хто ми й чому ми тут сьогодні зібралися. 

Дарина: Привіт, я — Дарина, я поетка і науковиця, і я з Бучі.

Анна: Я — Анна, і я поетка, письменниця, я вивчаю юдаїку, я народилася в Донецьку. 

Мано: Мене звуть Мано. Я думаю, що я поетка і я артменеджерка одного бренду українського, який робить вишиванки.

Пропоную коротко розповісти нашу історію з початку повномасштабного вторгнення.

Буча, Донецьк та Харків: втрачений дім

Дарина: Я до початку повномасштабного вторгнення щасливо жила тихим життям вчительки в Бучі, періодично їздила в Інститут літератури НАН України, де я молодша наукова співробітниця. І дні мої були… Ну, тобто в мене був один маршрут, яким я йду на роботу в школу й інший маршрут, яким я йду з роботи. 

Я могла їх змінювати, але це були якісь…Це усе, чим було цікаве це життя: воно було дуже влаштованим. Я довго, як пташечка, зносила все там, все акуратненько влаштовувала, мені все подобалось.

Після початку повномасштабного вторгнення  я встигла побувати, пожити, я не знаю, в семи, мабуть, країнах. Зараз я в Сполучених Штатах Америки. Я жила в Польщі, жила в Німеччині, у Норвегії якийсь час. Я постійно переїжджаю.

Моя квартира пошкоджена в Бучі. Її треба відновлювати. У стіні така тріщина, що туди можна руку всунути. Мені це все відбудовувати треба. А на що? Нам обіцяли поставити вікна. Зняли прекрасний сюжет як у моєму будинку ставлять вікна. Десь у квітні, можливо, травні. Але вгадайте що? У мене вікна як були побиті, так і залишилися. Тому, типу на все потрібні гроші… 

І я шукаю стипендії. І відповідно, я мала стипендію в Німеччині — я поїхала в Німеччину, я мала стипендію в Польщі — я поїхала в Польщу, мені дали стипендію в США… Якщо мені дадуть стипендію в Австралії, Океанії чи Новій Зеландії — я неспинна. 

Мано: Ти сказала, що ти поетка і наукова співробітниця, але з того, що я про тебе знаю, я тебе сприймала як художницю, перформерку. Я бачила твої перфоманси… 

Дарина: Ну, спершу я художниця, і потім поетка. Просто текст — це мій основний медіум, я з ним працюю.

У мене була одна резиденція в Норвегії, куди я поїхала як мисткиня, як перформерка. Я там шарф сплела. Ще в мене були дві резиденції, куди я поїхала як науковиця, літературознавиця. І конкретно ця — письменницька.

Анна: Зі мною війна почалася задовго до повномасштабного вторгнення. Це такі дуже різні рівні. І напевно, можна їх навіть уявляти як періоди, тобто, такі величезні камені війни. 

Вже 9-й рік як я не маю дому. 9-й рік, як я намагаюся усвідомити свою бездомність… У певні миті нам здавалося, що ми вже все про себе знаємо, все знаємо про свій дім, про свою бездомність, але це не так. Повномасштабне вторгнення підтвердило вчергове, що це зовсім не так. 

Повномасштабне вторгнення я зустріла в Харкові з родиною. Там була майже вся моя родина. Зараз ми всі в Києві. 

Знову вдруге прийшли до мого дому, прийшли до мого дому знову ж таки на Сході. Для моїх батьків це був дійсно дім… І я відчуваю себе зараз парадоксально бездомною вдома, бо Україна — це мій дім.  Я навчаюсь в Польщі на індивідуальній програмі (це називається ips), тобто я маю змогу бути в Україні фізично і навчатися. Я відчуваю, що фізично я можу знаходитися зараз лише тут.

Мано: Я з Харкова, але я приїхала в Київ 4 роки назад. Знайшла роботу, яка мені дуже сильно подобається… Але батьки залишались в Харкові. Повномасштабну я зустріла в Києві… 

Я от була з тих наївних людей, які відчували щось в просторі, але не хотіли вірити, що може початися. Якось в мене навіть не було ніякого рюкзачка, нічого… І коли все почалося, я помітила що в мене був такий теж дуже наївний і неправильний погляд, тобто я відчула якісь прилив енергії, що все буде нормально. Думала: «Так, я буду в Києві, я от зараз зберу в рюкзак щось, підемо в метро, там все перечекаємо». В той момент я не усвідомлювала скільки всього воно понесе за собою…Така у мене була реакція.

А потім колеги мене забрали в Трускавець, звідти я поїхала у Львів. Важко було новини читати й сприймати всю цю інфу. Переживала за батьків. Також в мене сестра молодша, брат. Усі вони були в Харкові. Спочатку вони не збирались звідти виїжджати, потім почали думати, що робити… 

Зрештою виїхали в Рівне, я з’їздила до них в Рівне. Тоді батьки вирішили, що сестра і мама поїдуть в Чехію, бо в нас там були знайомі. Я тоді зраділа що, слава Богу, мене ніхто не вмовляє їхати з ними. Потім, на жаль, це питання все-таки наздогнало мене — з боку батька і брата. Мовляв, може ти все-таки поїдеш та їх підтримаєш? І я тоді виїхала в Чехію до них на якийсь час.

Про відчуття закордоном

Мано: І тут я якраз хотіла сказати про це своє відчуття, коли ти знаходишся там, закордоном, і коли ти тут, в Україні. Бо в мене як вийшло? Я туди поїхала, і там я якраз взяла участь в проєкті дівчат, які знімали жінок в контексті війни. І знаєте, я багато бачила таких проєктів. Наприклад, виставу «Вона-війна» Кості Васюкова з Харкова. Беруть різні архетипи жінок, які рефлексують свій досвід війни. І цікаво, що в цьому фільмі я, виходить, — біженка…

У ньому я розказую, що от я зараз там, в Празі, і я дуже хочу назад. Але насправді вийшло, що моя історія не про це, тому що я повернулась. 

Уся моя родина виїхала за кордон. Я — грузинка, рідні мають грузинське громадянство. І вони не розуміли, навіщо я їду сюди, в Київ, якщо моя родина там. Мені здалося, що коли ти за кордоном, ти відчуваєш, ніби ти вже втратила дім, в якомусь сенсі, мову, в якомусь сенсі, своє оточення, звичне життя… І ти боїшся, що це тобі не вернеться.

Коли я повернулася сюди, я це все маю: я говорю українською, в мене тут моє оточення, мої люди, не звичне життя, але принаймні схоже. При цьому я боюсь, що в мене це заберуть…

Як змінилася поезія під час великої війни?

Мано: Я написала кілька текстів під час повномасштабки, але жоден з них я не вважаю якимось досконалим, якісним поетичним твором… Це більше про емоції. От коли мене прям жорстко накривало, і я відчувала, що мені це треба кудись вилити, то це був один зі способів.

Як не дивно, я більше роблю колажі аналогові. Мені було важко підбирати слова. Візуалка більше допомогла мені виражати всі ці переживання… 

Зазвичай, це якесь відчуття в просторі, ти вловлюєш якийсь стан, і в цьому стані ти якби починаєш відчувати якусь метафору, якийсь образ, воно приходить — і ти пишеш. З початку повномасштабки я не можу увійти в цей стан, дозволити собі відчути, що в просторі мене оточує. І в мене взагалі з’явились сумніви, чи зможу я колись щось написати. 

Мені цікаво, як відбувався у вас цей момент? Тобто як зазвичай ви пишете? І чи змінилось це зараз? 

Дарина: У мене, наприклад, дуже змінився творчий процес в тому плані. Раніше я писала в стіл. У мене досі є тексти, яким кілька років, їх ніхто не бачив… Але почалася велика війна… Я одна за кордоном…Спершу я поїхала в Кольбушову в Польщі, потім до мого перекладача польського… Потім у Краків… І в Кракові я написала свій перший вірш після початку повномасштабного вторгнення…. 

Там було холодно, мені було самотньо, я сиділа одна в цій холодній квартирі. З собою у мене були два светри — і я мусила постійно все прати, бо не було навіть змінних речей ніяких. І от в таких станах я почала писати для того, щоб кукуха недалеко відлетіла, так би мовити… 

Почала писати, аби зберегти зв’язок з собою. Переконати себе в тому, що ти існуєш, ти важлива, і твій досвід має право на існування 

І що твоя безпека — це ок, попри все. І що ти цільна. От на це в мене пішло дуже багато часу. І я це робила зокрема і через поезію. Мої тексти стали способом комунікації. Якщо до початку повномасштабного вторгнення я робила свої тексти як перформанси: хто зрозумів, той зрозумів, хто не зрозумів — ну, буває… Але почалося повномасштабне вторгнення, і я перестала триматися за художність, за образ. Я себе просто відпустила.  Мені було максимально важливо, щоб моя думка була дуже однозначно сприйнята всіма, хто читає цей текст. 

Якщо це «ворог», то він не просто ворог. Це російський солдат. Завжди є вказівка на те, що це з росії, це от в росію поїде, це там… От оце стало дуже важливо, і стало важливо комунікувати. Я коли зараз перечитую свої тексти написані в березні, то не можу сказати, що я ними задоволена. Але мені за них і не соромно. Бо в тих умовах, які були, я написала те, що написала. Я на це дивлюся як-от ніби на щоденник, на документ. На щось, художність чого я почну міряти не завтра і не післязавтра….

Для мене ці вірші функцію свою виконали на 200%. Моя мама почала читати мої твори, в нас сталося дуже багато дуже потужних розмов про наші досвіди. Стосунки з мамою в мене налагодилися, тому що я почала писати речі, які вона почала читати, і на які вона почала рефлексувати й ділитися. 

І це просто в цих умовах… Я вважаю, що це найцінніше, що зробила моя поезія, і, кращого вона для мене не робила ніколи…Я прочитаю вірш, який ми написали спільно з Лесиком Панасюком, він називається «Назвати кожного на ім’я»

1. триста безіменних
   надходять
   несуть за спинами в руках свої імена
   кістка до кістки
   м’яз до м’яза
   складаємо пам’ять про них у наші вірші

2. порятовані смертю від життя
   назвіться
   зяють дірками їхні роти

3.   надворі не смерть кістками біліє між листям дерев
   приглядаєшся
   таки смерть
   надворі не смерть розквітає на гіллі дерев
   приглядаєшся
   таки смерть
   надворі не смерть виспівує птахом між білим гіллям між білим квітом дерев
   приглядаєшся
   таки смерть

4. смерте
   що порятувала від життя стількох людей
   назви кожного на ім’я
   зяє діркою її рот

5. не кості землі
   не кров неба
   не голоси війни
   ми
   нічиї

6. і про кого тоді вся наша пам’ять
   про всіх
   а слова наші ні про кого
   про всіх

   кістки наші м’язи і кров ні про кого
   про всіх
   випадає волосся ламаються нігті западають щоки в роти
   нічиї

7. кістка до кістки
   кров до крові
   смерть до смерті
   поезія
   ні для кого для всіх
   чіпляється до крові кісток до води у крані до піску на скроні до пальців до носа до щелепи до кожного черепа реп’яхом
   до подолів довгих спідниць і штанів просить донести її до кращих часів бодай у роті котрогось із трьохста безіменних
   приглядаюсь
   таки справді війна
   ні для кого
   для всіх

Анна: Я б сказала, що, напевно, війна багатьох повернула до поезії, так дуже умовно кажучи, традиційної, з традиційними наративами. Навіть з силабікою якоюсь традиційною дуже, з якимись такими настільки знайомими ритмами, що вже коли читаєш текст нібито написаний сьогодні, здається, що він був написаний про Другу світову. 

Я була в Харкові до початку березня. Потім в середині березня я вже була в Дніпрі. Алекс Авербух проводив через Zoom подію, де ми читали українською, перекладачі читали івритом. І я якось так дуже дивно почувалася… Дніпро — 4 години приблизно від Харкова. Це недалеко… І свист ракети над головою я теж добре пам’ятаю. 

Коли я вперше приїхала до Дніпра, я вперше почула сирену. А потім, того ж вечора, мені зателефонувала моя подруга зі Львова. І в мене було відчуття такої врівноваженої усвідомленості того, що так само як війна мала свої різні рівні до того моменту, так само ми маємо різні реальності цієї війни, різні переживання.

Я розуміла: в Харкові одна реальність війни, в Дніпрі зараз друга реальність війни, у Львові геть інакша, але це теж війна. 

Тобто, я сиджу в Дніпрі, і я не можу звикнути до того, що я не чую постійно вибухи, а чую сирену, яка мене, навпаки, заспокоює, бо це сигнал того, що ти в безпеці. Це сигнал того, що про небезпеку тебе попереджають, це важливо. І це були такі різні реальності… Але навіть в Дніпрі я не могла писати. Я написала один вірш. Мені здається зараз, що він був як крик…

А коли я приїхала до Львова, в мене була якась валізка з собою. Там були дуже негарні речі, які ти не любиш насправді. Таке відчуття, що ти начебто брудна постійно, хоча насправді на тобі не має цього бруду. 

Але я пам’ятаю, що йду я з хлопцем, з якими спілкувалася лише десь там в інтернеті… Ми з ним вперше бачимось… Я йду, на мені така куртка, в якій я провела весь час у сховищі у Харкові. Відчуваю, що ця куртка, вона саме звідти, і ти сама звідти. А стоїть такий хлопець, в гарному пальті, на тлі львівського пейзажу. І ти так йдеш і думаєш: «Я теж маю пальто». 

І власне у Львові, я відчула, що я можу… можу говорити. Але я зрозуміла, що можу говорити зовсім інакше, ніж робила це раніше. У мене з’явилася певного роду злість, злість інтелектуальна: через те, що я зрозуміла, що мене зараз росіяни позбавляють змоги мислити ширше, ніж коротке повідомлення. Мислити ширше, ніж поверхневі метафори, мислити ширше, ніж поезія, яка тхне як зі шухляди, не знаю, бабусі, тобто мислити якось глибше… Хоча для нас ця поезія може… Навіть якщо вона поверхнева… 

Я плакала насправді над дуже графоманськими, відверто кажучи, віршами, бо вони б’ють. Я розумію, як це працює: вони б’ють мені саме туди, куди потрібно… І я пам’ятаю цей перший момент, коли я сіла і впродовж двох годин писала… Я почала цикл, який має назву «Я просто хочу поділитися моментами» (I just want to share a moment).

Він так називається, тому що мені напередодні повномасштабного вторгнення один європеєць з Німеччини надіслав фотографії Московської опери, не підписавши її… Я її впізнала. Я йому кажу: «Moscow?». А він мені каже: «Так, that’s your opera».

І я питаю, чи розуміє людина, що зараз відбувається? Що зараз Росія стоїть на порозі моєї країни, і мене вдруге намагається позбавити дому… Ця назва звідти, з нашого листування. Бо він мені у відповідь сказав: «Я просто хочу поділитися моментом». Мовляв, музика — це ж так класно, навіть у Москві. 

І я почала писати документальний, абсолютно документальний цикл, в якому я свідчу про те, що відбувається… Це текст з того самого циклу «Я просто хочу поділитися моментом».

Звертаюся до тебе, фешн індастрі з забрудненими руками, запиленими манжетами,

в Європі я купила ці важкі черевики,
ці важкі коричневі черевики,
зашнуровані зручні черевики,

навесні 2019 залишила e-mail на касі
й цьогоріч в сховищі під час бомбардування міста отримувала сповіщення про знижки:
Bright Gifts to Celebrate Her, —
вони падали мені на пошту, коли вдавалося спіймати зв’язок біля виїзду з паркінгу.

Я просто хочу поділитися моментом: // I just want to share a moment:
тепер йду в них повз

сукні: прозорі легкі сукні на каркасах манекенів
зблідлі нажахані сукні туляться до стіни, їхні кольори
вицвітають під жалом сонця, молитви воєнного міста,
фанерними дошками закрита частина вітрин, але це
незахищене скло ніхто не заклеює навхрест, чому ми? нас
за що? просто сукні: пелюстки на тонких стеблинах
підставок, блідо-зелена

Coming Soon!

— майже привид тканини,
майже її витертий слід за склом, що розчиняється в повітрі
війни, каркас манекену має жіночий силует,
начебто не має жіночого обличчя, але все ж таки,
але все ж таки має обличчя жінок:

зґвалтованих, закатованих, скалічених, мертвих.

Тут тепер один сезон — війна, і живі в уніформі війни
не звертають уваги на світ
імітації краси,
Limited Edition!

імітації мистецтва,
імітації квіткового запаху у флаконі парфумів зі штучних привілеїв,
подвійне скло, Кришталева ніч, пам’ять про Ріфеншталь, ко-ко-ко, Шанель.

Сила звільниться зі скла, з порожньої оболонки симулякру краси,
розірве шар поліетилену, коли вибухатимуть лише квіти, і з рожевої води
у флаконах парфумерних магазинів проростуть гортензії, мох,
вербена, тюльпани, тютюн,

ми підемо по вулицях,
ми,

незламні

ми, оголеність

ми, нерв
поезія

і ні, нам не потрібна квота, а право на рівність.

Мано: У мене є один текст, який я назвала документальною поезією. І це було теж написано в період після початку повномасштабного вторгнення. 

Я написала текст, в якому немає жодного мого слова. Я дивилась новини на суспільному, читала різні репортажі й просто виписувала собі фрази, які мені резонували… Спочатку зібрала якийсь матеріал, і потім, коли я відчула, що так, от зараз я хочу написати текст, — я відкрила всі ці свої записи й з того зібрала текст.

Коли ми говоримо на тему війни, і виходить, що це те, що резонує всім, і нас реально розуміють і відчувають. Для мене це було теж усвідомленням… Я зрозуміла, що поезія треба людям, от серйозно. Я не знаю як ви, але я жила оце все своє життя, всі свої 27 років і думала кому та поезія треба…

Люди не можуть ходити на вистави, люди загалом нічого не можуть, крім як дивитись новини… Але вони читають поезію… І я тоді усвідомила і написала: «Виходить, поезія — це мистецтво для найважчих часів…»

А то груша чи абрикоса?
Це троє поранених
Знаходимося під обстрілами
З перших днів як почалася війна 

О сьомій ранку коли прокидаємося
Ідемо готувати котів
Сподіваємося на Батьківщину 

Переносимо… дуже багато
Аби відчувати себе чистими внутрішньо

Нещодавно була повітряна тривога
Вона кричала мені:
«Життя є життя!
Життя продовжується» 

(Так радію за молодь
що може собі це дозволити) 

Вона кричала мені:
Є цінності вічні
Є майбутнє нашої країни – прекрасний звук
Ось це я хочу залишити 

А то груша чи абрикоса?
Це – троє поранених 

Постою до темряви
І повернуся додому 

Бачиш по очах?
Мене впізнають.

Про феміністичність текстів

Мано: Для ідентифікації себе поеткою або поетом, чи потрібно мати для цього поетичну збірку, на вашу думку? Так? Ні? Чому?

І що потрібно для того, аби визначити, що так, ця людина — поетка, суб’єктивно, по-вашому. І з цього витікає інше питання: що потрібно для того, аби ідентифікувати себе як феміністку?

Дарина: З поеткою, як і з феміністкою, у мене так: якщо в тебе є сили і якщо ти вважаєш, що ти поетка — ти можеш сказати: «Я — поетка». Я думаю, що для цього навіть не обов’язково писати щось.

Якби до мене підійшла людина і сказала: «Я поетка», і ця людина не написала б жодного тексту — я б все одно їй повірила. 

Я — феміністка, я не належу до жодних рухів, тобто я собі працюю з феморганізаціями, але я функціоную окремо. Фемінізм — це те, в чому я живу і що я практикую. 

Мано: А в текстах? У тебе є феміністичні тексти? 

Дарина: Дуже складно насправді. Мені здається з того, що я пишу останні три роки, там немає, мабуть, чогось не феміністичного… 

Це складне питання, я ніколи не ставила за мету писати активістську поезію, і тому я не намагаюся її в щось всунути. Разом з тим я пишу про свій досвід. В мене є багато текстів зараз про жіночий досвід моєї прабабусі, яка в Другу світову тікала за 3000 км вагітна моєю бабусею. І так почався для неї 1941-й рік. Вона померла у 2011 році і я її ще пам’ятаю… 

Пишу про бабусині досвіди життя в Радянському Союзі, і те, що вона була змушена переїжджати для того, щоб отримати документи й бути більш мобільною, забезпечувати себе і допомагати своїм родичам. Про мамині досвіди, і ось цей колапс радянського… Про оці ось жіночі досвіди.

Я зрозуміла, що про них мені не те, щоб легше писати, але ось ця жіноча соціалізація — матеріал просто неймовірний і тому я про них пишу. І, мабуть, можна говорити, що це феміністичні тексти. 

У мене є текст про російського солдата, де він вставляє менструальну чашу собі в піхву… Я не знаю, що вони робили в наших квартирах, правда. Ну, типу, вони покрали білизну. Це просто геть жесть…

І це те, про що я кажу. І я розумію, що це не феміністичний текст, але, коли мене запитують, то в мене оця травма, вона така: «Російські солдати перерили твої шухляди з тампонами й двома менструальними чашами. Як тобі таке, Дарино?». І я така: «Угу». Тому це більше травма, але це те, про що я думаю, коли в мене запитують про феміністичні тексти. Я зразу така: «А цей текст…», а потім така: «Ні, це ж нефеміністичний…»

Мано: Мені здається, я якась дуже тиха в тому, щоб якось себе називати. Я, наприклад, пишу поезію, але я вважаю себе трохи поетичною невдахою, тому що я ніде не публікувалась… Мені сподобалось, як Дарина сказала, що типу можна сказати: «Я поетка». І все. 

Дарина: Ну бо ніхто не буде перепитувати. 

Мано: Вважаю, що я в якихось штуках доволі тихо щось про себе говорю, тобто якщо я кажу, що я поетка, то я кажу це дуже тихо. От. І так само феміністка. 

Я, як Дарина, не належу до якихось організацій, але при тому я вважаю, що я феміністка. І це проявляється навіть в моєму особистому життєвому досвіді… Коли я маю виборювати собі право бути такою як я хочу — це фемінізм. На жаль, в мене така родина… Грузинський традиційний патріархальний тато… І я думаю, що в цьому теж проявляється моя позиція, коли я не кажу: «Окей, буде так, як ти скажеш». А коли я все одно показую, що маю на щось право. 

І це, виходить, що в якомусь там моєму особистому маленькому світі і в моєму житті проявляється в якихось моїх вчинках і діях… А більше це може проявлятись, коли я ходжу на акції, ходжу на мітинги — і проявляю свою думку і свою позицію.

Стосовно текстів, я теж ніколи не дивилась на них через цю призму, наскільки вони там феміністичні. Я теж не писала активістську поезію… Хоча в мене був друг, який казав, що поет має бути популярним в той час, коли він живе, тому що він має рефлексувати й висвітлювати події, які відбуваються. У мене дуже мало таких текстів загалом, коли щось відбувається, і я одразу про це якось говорю.

Дарина: Ідентифікувати себе як феміністку, якщо патріархат тобі відмовляє в праві голосу, а ти висловлюєшся… Мене завжди дуже веселили жінки, які кажуть: «Я не феміністка» і виходять на антифеміністичні марші. Я така: «Ви ж розумієте, що те, що ви виходите на марші — це вияв фемінізму».

Це про те, що твій голос важливий, про те, що я кажу що я — поетка. І мені не потрібно нікому нічого доводити, бо, вгадайте що? В мене достатньо авторитетності, щоб просто так вийти й сказати. Це ж не про те, що хтось гірший, ні, це про те, що я як людина я існую, я маю права, і я така ж як і ви. Я — не людина другого сорту, другої статті, тільки, тому що в мене між ногами немає пеніса.

Мано: Я часто чула якісь такі фрази від своїх рідних: «Ну, якби ти була хлопцем… От якби ти була чоловіком, то ти… Але ти, сорі, грузинська дівчинка, тому так…». Коли тобі треба найріднішим людям доводити, що ти маєш на щось право і маєш право голосу, хоч ти й жінка. 

Дарина: Ти маєш право голосу, тому що ти існуєш. Це засади гуманізму. В мене дуже традиційна українська родина, очікування від мене були дуже в рамках патріархального уявлення про те, чого має досягнути жінка. Тому коли я розлучилася, скажу так: я не отримала розуміння від своєї сім’ї. За кожен крок, що не відповідає уявленням моєї родини, про те, якою я маю бути як жінка, за кожен міліметр цього відступу від якогось ідеалу патріархальної жінки, мені доводиться постійно з ними (боротися).

А так минає місяць, і такі пазурчики патріархату…(вилазять) І постійно треба так: «Та я самостійна, та я заробляю». Ше буде і буде, на жаль.

Анна: Якщо навіть ми так про себе не проговорюємо, то феміністичний текст ми все одно пишемо, бо це питання оптики. Навіть якщо це взагалі не стосується жінок саме в тому тексті чи інакшому…

У мене до себе були вимоги більші, ніж до інших. Мені хотілося собі якось трошки довести, що я дійсно феміністка. У мене навіть є певний момент, коли я вже остаточно змогла себе усвідомити: коли я вперше перекладала з польської есей Ірини Кшивітської. 

Це була феміністка початку 20 століття міжвоєнних років. Це було надзвичайно цікаво і надзвичайно важливо. І насправді це був такий потужний голос того часу, який звучав ніби сьогодні. І у мене було таке відчуття, начебто з нами зараз говорить. Відчуття, що можна читати й вслуховуватися в цей текст як в нинішній. 

І потім, під час польських протестів був страйк студенток, який ми могли провести лише онлайн, тобто ми не підключалися в той момент до занять. І деякі викладачі це теж підтримували, але я вважала, що треба це якесь зробити голосніше в Україні. Я зробила добірку перекладів для Kyiv daily сучасних польських поеток. Це була перша тоді публікація під час їхніх протестів.

І там був цей символ — блискавка. І я пам’ятаю, що одна з дуже важливих для мене польських поеток написала в Фейсбуці: що за блискавкою одразу йде грім. Дуже потужно. 

Марія Маркевич зробила DJ-сет з моїми віршами з циклу, який я писала 2018-го року, він має назву «Одна з нас». Це те, що я можу просто без жодних сумнівів назвати феміністичними текстами. Це й усвідомлювалося, і писалося власне як такий текст. І там теж є таке переживання і проживання теж досвіду, до речі, моєї бабусі, моєї прабабусі… 

Є вірш, який мені досі болить. Вірш про долю жінок в шахті. Вважається що шахта, шахтарська справа — не жіноча справа. Там є такий рядочок: «Не жіноча це справа, шахтарська справа, так ще бабця казала, штовхаючи вагонетку».

Ризики та загрози для фемруху

Дарина: Як людина, яка зараз стикається з феміністками у США, скажу, що це не супер приємне спілкування. Оскільки вони мають інакші позиції щодо війни з росією, щодо того, хто її має припинити й все решта… От. Але я загалом побачила динаміку до радикалізації правих.

Це і в Сполучених Штатах, і в Польщі зараз праві дуже сильні. І де б я не їздила, скрізь, ну от так потрошечки то аборти намагаються заборонити… 

У США, ви знаєте, от я живу у Вермонті, і це ліберальний штат. В Нью-Гемпширі, після виборів, найімовірніше, буде заборона абортів. Або так вийде, що я, не громадянка Сполучених Штатів, але на мою вульву уряд Сполучених Штатів накладає якісь свої знову пазурчики… 

Тому мої страхи пов’язані не з феміністичним рухом в Україні. Те, що зараз я бачу серед біженок і те, що я теж підтримую — це якась солідаризація надзвичайна. Ми гуртуємось. Якщо в когось є діти, то ми дивимося за дітьми, коли потрібно. Просто тому, що, ну хто це ще зробить. Хто допоможе іншій жінці, якщо це не зроблю я. 

І ми робимо проєкти для жінок… Я навесні буду робити проєкт для трьох українських жінок-біженок-матерів з перекладом на англійську мову — перекладати теж будуть жінки — про досвіди ось цих жінок.

Страхи пов’язані не з феміністичним рухом, тим паче в Україні. В мене страхи пов’язані з радикалізацією правих і з тим, що вони набирають такої сили, зрівноважити яку буде дуже складно. Особливо враховуючи, що зараз Україна велику підтримку отримує від тих самих Сполучених Штатів, і особливо від Польщі, де аборти вже заборонені. Де праві надзвичайно сильні. 

Багато наших людей живе зараз в Польщі. І коли закінчиться війна, і всі ці люди повернуться — от тоді треба буде дуже сильно пильнувати, щоб в нас не стався цей поворот….

Анна: Що мене окремо лякає в тому всьому… Цю тему дещо трошки зачепила Дарина… Це власне контекст солідаризації, але вона може працювати й навпаки. Тобто якщо нам нав’язуватимуть солідаризацію з росіянками як це (вибачте) робили в католицькій церкві, але нам це будуть робити з боку фемінізму… Якщо усіх боків буде: «Ну ви ж сестри, єднаймося!». Я так коротко просто хочу цю проблему назвати, бо вона однозначно буде і вона буде власне з боку Європи, з боку Америки. 100% що так буде. 

І це будуть типу прогресивні погляди. Мовляв, якщо ти проти цього, то ти, напевно, якийсь ретроград. І потім пояснювати: «Та читали ми вашу Джудіт Батлер, дуже дякую».

Це буде насправді важкувато, тому що нам досі треба доводити власний статус інтелектуальної спроможності. Не давати й внутрішнім цим механізмам створювати внутрішнього ворога, не давати цього зруйнувати. Нам треба якось так об’єднатися проти цього, бо це буде надзвичайно важко, особливо коли закінчиться війна.

Мано: Може і банально це буде, але так хочеться подякувати… Серйозно, от я пишаюсь українськими жінками й феміністками.

От просто банально, починається повномасштабна війна і виникають нові проблеми… Просто навіть підказки й пости в соцмережах про те, що на фоні стресу може початись кровотеча, що робити, як її зупинити, безкоштовні консультації для жінок — все це так було важливо! Було страшно і незрозуміло, і навіть коли в таких дрібницях є підтримка, це допомагає. 

І я думаю, що ми вивеземо, ми впораємося, бо ми розумні і сміливі.