«Феміністки про війну» — серія неформальних розмов феміністок.

У цьому матеріалі ви можете ознайомитися із розмовою у текстовому форматі. Переглянути запис можна на нашому YouTube

 

Як війну проживають мисткині? Як трансформувалося (або ні) їхнє мистецтво? Чому важливо працювати з пам’яттю? Чи трансформується фемінізм під час війни? Зараз час української правди про Україну? 

Говоримо у восьмому епізоді подкасту «Феміністки про війну». Гості:
Анна Хвиль — композиторка, музикантка і кураторка.
Алевтина Кахідзе — художниця, садівниця та кураторка.
Оксана Казміна — художниця 

 

Анна Хвиль: Привіт, розпочнемо нашу розмову. Я — Анна Хвиль, композиторка, музикантка і кураторка. Зі мною Алевтина Кахідзе — художниця.

Алевтина Кахідзе: Можеш додати про мене, що я вивчаю рослини і деколи роблю кураторські проєкти — це все.

Анна Хвиль: І Оксана Казміна, художниця…

Оксана Казміна: Я лишень додам, що також режисерка фільмів.

З чого все почалося

Анна Хвиль: Де саме ви були на початку повномасштабного вторгнення у лютому?

Можу почати з себе. Я рік тому переїхала в Гаагу, Нідерланди. Тут працюю в консерваторії, вивчаю саунд-арт та електронну музику.

Проєкт, над яким я тоді почала працювати — саунд-інсталяція для Слов’янська, пов’язана з темою комеморації і звуку, взаємодії звуку і пам’яті. А також про музику у ритуалах колективної пам’яті спільнот і на державному рівні. Це тема, з якою я рік тому приїхала сюди працювати, і в лютому я була тут, в Гаазі.

Я живу недалеко від Міжнародного кримінального суду — буквально п’ять хвилин на велосипеді. Була не в Україні, а тут.

Оксана Казміна: Я теж була не в Україні. За рік до 24 лютого почала навчатися у США. Відвідувала Київ на зимових канікулах і всередині січня повернулася в штати.

Алевтина Кахідзе: США дотичні й до моєї історії: я рік займалася побудовою меморіалу на могилі матері в моєму селі. У 2019 році вона померла на блокпості між окупованою Росією і контрольованою Україною територіями. Я зробила меморіал восени, перед поїздкою до США. Але встигла повернутися. У лютому була в своєму селі — Музичах.

Собака моя, Буковські, розбудила нас. Ми вийшли з чоловіком на ґанок і бачили Гостомель. З 24-го лютого я була в своєму селі, в своєму будинку, й не лишала його до 18 квітня.

18 квітня я поїхала. Одразу в Венецію на Бієнале говорити, що робити з мистецтвом і російською культурою. Трішки була в Європі, змогла зробити декілька робіт, заробити грошей, тому що в Україні зараз дуже мало фінансів виділяють на культуру.

Тиждень тому я повернулася. Учора з чоловіком ми мали їхати бульваром Шевченка. Нам пощастило, бо мали їхати саме в той час… [ідеться про вибухи в центрі Києва].

Я хотіла бути на суді щодо Майдану (я малюю ці суди), але засідання скасували. Його планували на десяту на лівому березі, в Дарницькому суді. Учора був важкий день, я нічого не могла робити.

Мистецтво пам’ятати (про війну)

Анна Хвиль: Тут, у середовищі Західної Європи, інколи не відчуваю, як говорити про війну, щоб це не було просто приводом для small talk. Багатьом цікаво, та частина питань зовсім не мають емпатії.

Зараз ця тема знову важлива — пам’ятати, як це було. Я зрозуміла що ми не пам’ятаємо Другої Світової. Багато країн намагалися бути друзями з нацистською Німеччиною до кінця. Потім у нас виникла картинка, що всі тільки те й робили, що боролися з нацизмом. Франція, США тоді приєдналися в останній момент, вони не хотіли цього робити. Фактично Польща першою повстала проти нацизму, хоч не було багато шансів перемогти.

У Західній Європі теж існує хибне уявлення, що Україна отримує дуже багато допомоги, і хороше — завдяки їй. Проте лише українці помирають і борються, ніхто не допоміг своєю армією… Це коротко про моє сприйняття своєї роботи «до» і «після».

Зараз хочеться сфокусуватися на тому, щоб запам’ятати, як це було. Спершу було неочевидно, чи ми маємо право боротися проти того, проти чого боремося. Чи маємо право боротися так, як ми боремося.

Алевтина Кахідзе: Мені подобається тема пам’ятання, яку ти зачепила. Нещодавно я робила виставку в Парижі про генерацію жінок. Згадувала свою бабцю, маму, і, власне, себе — ми втрьох дізналися, що таке війна.

Я намалювала свою бабцю поруч з Бойсом, вони обоє народилися 1921-го року. Вона пішла воювати, і він пішов воювати, але по різні боки. Вона була пораненою, і він був поранений. І вони вдвох мали якось дати раду у собі з досвідом, який отримали.

Я згадувала, що в Бойса була робота, яка стосувалася всіх (не знаю, чи правильно вжити тут слово «ветеранів») у минулому нацистських військових, які залишилися зі своїми ранами, як і Бойс. Він не просто носить капелюх, це через поранення.

У Бойса є робота «Покажи свою рану». Він ходив, показував свою рану й говорив, говорив… Я написала великий текст про Бойса і свою бабцю. Вона не розповідала про свої рани, але кожного 9 травня хвалилася, яка вона була крута і все було круто. Я пам’ятаю, як вона одягала медалі.

Потім у неї був інсульт. Я її доглядала, тягала на крісло, щоб вона все потрібне робила. Це важка робота, яку насправді роблять наші українські жінки в Італії.

Коли в тебе інсульт і ти забуваєш, а потім пам’ять повертається, то це спогади із далекого минулого. Те, що було вчора, сьогодні, пів години тому — не втримується у пам’яті.

Тож бабуся почала мені навалювати все, що вона знала про війну. Це були жахи — все, що писала Алексієвич, але це говорила людина перед тобою. Як командир зґвалтував дитину однієї із її колежанок…

Бабця в мене була дуже крута, вона працювала в зв’язку. Вчилася налагоджувати порушений зв’язок, тобто знала й фізику, щоб робити це. Вона розповідала, що жінки завжди вони були останні помитися, а чоловіки перші. І всі були такі брудні… Вона розповідала про війну те, що ніколи не згадувала дев’ятого травня. Коли позбулася всіх соціальних систем контролю, почала свідчити мені, онучці.

Потім мама. 2014-го вона залишилася в місті, яке було окуповане в квітні, потім звільнене українською армією (тоді вона називалася нацгвардією, а не ЗСУ). Було українським десь з 16 серпня до 20 вересня, потім наші військові пішли. Тож до її смерті в січні 2019 вона перебувала під окупацією.

Кожного дня ми говорили. Це була щира розмова, я маю великий текст із малюнками про п’ять років її життя в окупації. Ніколи моя мама не засвідчила б журналісту те, що говорила мені.

Я третя у цій генерації жінок. Пересиділа з 24 лютого до квітня в підвалі в своїх Музичах, вела щоденник і трішки малювала. Трішки… Кожного дня я створювала малюнки, вони розпорошилися по виданнях, якихось колекціях. Ми всі: бабця, мама і я — мали свої історії війни.

Думаю, що художники(-ці) — це саме ті, хто текстом чи малюнками має змогу продовжити пам’ять. Усе вивітрюється якимось чином. Я читаю текст, який створила з мамою, і ніби знову відкриваю його. Якісь деталі навіть не можу розпізнати. Те саме зі мною з 24 лютого: коли світло зникло, скільки його не було? Щоденник допоміг зафіксувати.

Ця пам’ять дуже важлива, бо вона допомагає будувати майбутнє. Без знання минулого ми не можемо будувати. Уява формується картинками пам’яті. Людина не може вигадувати з нічого, ми не настільки круті.

Оксана Казміна: Цього семестру я спеціально обрала курс «Колективна пам’ять та колективна травма». Думаю, пам’ять — не якась універсальна величина. Пам’ять завжди про щось конкретне.

Її видобувають із минулого, щоб зробити щось сьогодні, використати зараз. Тому це важливо, але й небезпечно, часто стає інструментом маніпуляції. Наприклад, згадувати подію поза контекстом… У великій розгалуженій системі все має бути в контексті.

Як із твоєю бабусею, Алевтино. Вона забула одне, щоб згадати інше, чи дозволити собі це «інше» говорити. Не знаю, як це відбувається.

У моїй родині все навпаки — колективна амнезія весь цей час. Батько — росіянин, його родичі були у КДБ. Він не був комуністом, був проти, але ми цього не згадували. Я так і не дізналася, чому він не був в партії, наприклад. А мама навпаки — з релігійної західноукраїнської родини. Вона теж не була в партії, очевидно. Але і її батьки не ділилися досвідом війни, бо мамин брат служив у німецькій армії.

Я тільки зараз починаю розуміти, хто я. Прямо дивитися на історію своєї сім’ї в контексті історії України.

Для мене все пов’язано із матеріальною смертю і артефактом пам’яті — тілом. Через смерть у моїй сім’ї я багато чого не дізналася і вже не зможу. Ці смерті сталися не через війну, а раніше, але багато втрачено.

Є розрив, раніше було постійне намагання його заповнити. А зараз раптом все набуло великого сенсу. У мене почало виходити заповнювати прогалини, вивчаючи історію України і росії.

Я була у США. На відміну від Європи, де ти, Аню, розповідаєш, війна — привід для small talk, і людям цікаво, що відбувається, звідки ти тощо. Відповідати боляче, але от в моєму середовищі була мовчанка. Дивно, всюди з’явились українські прапори, але не було розмов.

Мій університет вважають дуже успішним, дорогим і класним. Він позиціює себе мультикультурним, бо є багато студентів з різних країн, у тому числі Ірану, Афганістану.

І це була ізоляція. У певний момент я перестала ходити на пари і взагалі виходити. Зрозуміла, що втрачаю відчуття часу і розуміння історії. Історія перестала існувати як послідовність подій. Все стало однією масою.

Подумати про свою ідентичність я вирішила, копаючи могилу на дитмайданчику. Я намагалася думати про те, яка земля, як це — копати, не концептуалізуючи процес, це просто фізична дія.

Коли я її викопала, нічого туди не вклала, нікого не поховала. Я зрозуміла, що не існує пустих могил і після смерті нічого не закінчується, бо це стає пам’яттю. І щоб вона була, потрібно діяти, мають бути ритуали і процедури.

Я намагаюся зрозуміти, що я для цього роблю, де я? Можу писати тексти, мабуть, чи приїхати назад.

Мистецькі проєкти під час повномасштабної війни

Анна Хвиль: Я нещодавно зробила мікс для радіо з музикою, написаною в українській еміграції 50 — 90-х. Декілька композиторів, наприклад, Богдан Веселовський, мали в заповіті прохання «Перепоховайте мене в Україні». Він помер у Монреалі.

Ми знаємо, що Шевченка перепоховували, Веселовський заповідав… Люди хочуть, щоб їх тіла були поховані в місці, до якого вони відчувають символічний зв’язок. Ніби мають плани на «після смерті».

Зараз, живучи за кордоном, я теж відчуваю ізоляцію. Часто, коли з кимось говорю, маю пояснювати контекст, це ніколи не якась вільна розмова, як з вами.

І мені ця думка теж прийшла: якби мене ховали, я хотіла б, щоб перепоховали в Україні. Це не беззмістовні речі.

Алевтина Кахідзе: Повертаючись до історії з мамою: коли стало зрозуміло, що вона померла на блокпості з того боку (так званої «ДНР»), я все зробила, щоб забрати її тіло. Його привезли в Музичі під Києвом.

Я дістала план свого дому (у «ДНР»), це було дуже складно. І з залізобетонних плит зробила зменшену точну копію мого будинку.

Вертикальні плити із мармуру показували, де кімнати й двері. На них я залишила слова — ім’я моєї мами й фразу «Тепер ти тут і дім твій тут, який тебе тримав». Це про те, що я не змогла приїхати і поховати її там, де вона, напевно, хотіла б — біля свого будинку. Вона ж тому не від’їжджала. Я «перемістила» цей будинок на кладовище, така ідея мого меморіалу.

Я економлю свої сили. Коли відчуваю, що не буде діла, просто мовчу. Може, це ще одна історія непроговорення, проте маю можливість із цим працювати в мистецтві.

Моя остання робота — відповіді на одне й те ж політичне запитання з різних позицій у Парижі на сцені Centre Pompidou. Я обрала «туриста», «медіатора», «борця» та «садівника». Всі відповіді безперечно різні. Завжди у Західній Європі цей small talk, а тут я мала 45 хвилин на сцені.

Було дуже багато смішних відповідей. Я хотіла, навіть дозволила собі іронію, посміятися над собою. Я вважаю, що це свобода. Ти точно не жертва, а суб’єктна людина, коли смієшся над собою. Я все це намагалася робити, щоби посміятися разом, але тиша була просто шалена.

Було запитання «Чи є хороші росіяни?». Як турист я сказала «Так, звісно є. Але як їх розпізнати? Якби ми мали щось типу ковід-тесту… Хоча і ковід-тест буває false-negative, false-positive». Я думала, що це дуже смішно, але ніхто не сміявся. Це смішно, адже в нас дійсно немає інституції, яка би відрізняла поганих і хороших.

Це була stage scripted play, повністю зрежисований перформанс. Я взяла питання-блокбастери: чи є гарні росіяни, що робити з російською культурою, чому українці не здаються, що робити з державою, яка поводиться як терористка, маючи ядерну зброю.

Їх було чотирнадцять, а відповіді я записала з чотирьох позицій. Працювала з квітня аж до вересня. Вивчила все. Ми грали з Олексієм Анановим на сцені. Я була захищена, знала, що відповідати.

Наприклад, «Чи винні росіяни?». Із позиції борця я відповідала “So, ours russophobia is not strong enough… (To suit russians).  But I am not a judge, I am a fighter…”

Садівник говорив дивне. На це запитання він відповів «Коли слимаки нападають на мій салат, я не відрізняю одного від іншого, а просто кажу — слимаки з’їли мій салат, нема нічого на обід…».

Анна Хвиль: Оксано, ти вже трохи розповідала про цей випадок з копанням. Можливо, хочеш щось сказати ще про свої художні проєкти? Як вплинув початок повномасштабної війни?

Оксана Казміна: Я хотіла продовжити тему, яку зачепила Алевтина — [європейці] не сміялися, оця тиша у відповідь… Я часто працювала з нею у США.

Ця тиша була у відповідь на будь-що: мої спроби пожартувати, щирі проєкти. Згодом я зрозуміла, коли запитувала їх, що це страх. Тиша — це страх.

Вони справді не розуміють, що відбувається. А зрозуміти — щось недоступне тут і зараз для моїх однокурсників, наприклад, в університеті, які платять кредити за навчання і шукають роботу абощо.

У певний момент почала запитувати себе, що є ціллю, як з цією тишею працювати, щоб люди почали відповідати. Може, ліпше зосередитись, як Протяг каже, — «Тепер на нашому таймлайні filmmaker-ок не фільми, а реальність». Freefilmers просто перейшли на волонтерство.

Один проєкт народився з цієї тиші. Це був request to educate: я отримала кілька запитів навчити про те, що таке Україна. Приходити в клас чи на культурний ярмарок, де будуть різні країни, умови — family friendly і no politics.

Я почала робити серію лекцій-перформансів «Сучасна історія України». Саме завдяки цій претензійній назві й формату лекції я дозволяла собі примітивні речі. Наприклад: «Подивіться, це країна, це її кордони, це її сусіди. Про неї часто говорять “Окраїна” чи “на Україні”» — намагалася це пояснювати.

Я користувалась картами Google з Street View висоти пташиного польоту, коли карти — просто карти чи лінії. Ми могли наблизитись і побачити, хто там живе. Паралельно я вмикала відео та звукозаписи прогулянок з друзями і подругами закинутими місцями. Багато записів із Запоріжжя, Маріуполя — частково й повністю зруйнованих міст. У цьому проєкті я думаю про географію та історію. А ще про те, чи потрібно й можливо когось навчати.

Алевтина Кахідзе: Я знайшла для себе відповідь щодо цієї тиші, не знаю, наскільки вона правильна. Якщо у людей є досвід війни, вона працює.

Я була в Косово, це моя найулюбленіша країна. Перед поїздкою взяла коментар у Дмитра Кулеби. Спитала, що я маю говорити (Україна не визнає Косово), тому що їхала на Бієнале, й знала, що буду там понад два тижні.

Коли я приїхала, всі мене обіймали: і прем’єр-міністр, і його жінка, просто всі. Усі обіймалися й питали «Можна тебе обійняти?» Звідти я поїхала в Швецію, Стокгольм. Того самого вечора довелося пояснювати, чому «Слава Україні» — не нацистський вислів.

Анна Хвиль: Коли почалася повномасштабна війна, я певний час ні з ким не спілкувалася. Потім поїхала спеціально в Берлін, щоб поговорити з кимось з України, в мене тут майже нікого з українців. Потім люди, з якими почала частіше спілкуватися — були з країн, де тривають війни.

Я згадала про одногрупника, з яким ми зовсім трохи перетиналися. Він сирієць, і якось у нас був small talk. Він каже «Я приїхав сюди якраз до початку ще одного загострення». І я прокоментувала, як я знаю, люди зараз коментують щодо мене й кажуть “You must be happy to be here in this time”. І це явно “Not exactly what makes me happy”.

Я схожим чином йому сказала тоді. Щодо Сирії мовчанка пов’язана з тим, що багато ризиків неправильно прореагувати, знаєте? Сказати щось, що поставить роль, в якій ти не хочеш бути. Ти не знаєш, як говорити, і це настільки ризиковано, що ти не береш цей ризик про це говорити. Просто мовчиш і навіть не смієшся, бо, може, сміятися — це погано. Добре, вони з себе сміються… Чи можеш ти з них сміятися?

«Війна — це про минуле, а не про майбутнє»: фемінізм під час війни

Алевтина Кахідзе: На сцені в Парижі було запитання «Чи не є гендерною дискримінацією, що чоловіки в Україні не можуть виїхати?».

Я розклала відповідь на чотири позиції. Турист каже, що говорити про гендерну рівність під час війни — дивно, бо війна — дуже архаїчна річ. А гендерна рівність — це про майбутнє.

Медіатор сказав «Он як цікаво — прийшла війна і певні чоловіки висунули жінкам претензії, що вони недостатньо боролися за гендерну рівність».

А борчиня сказала… Я говорила зі своєю подругою Лесею, яка зараз воює. І там переповіла нашу розмову. Вона каже «Алевтино, скоро буде покращення, буде форма для жінок в наших Збройних Силах, буде гендерна рівність! От-от!».

Мій чоловік казав: «Алевтино, тримай бонус. Ти зараз маєш цю свободу їхати чи не їхати. Все життя я бачив, як тебе утискали».

Садівник, звісно, казав «У моєму саду рослини неймовірно й різнобічно проявляють variety of gender identification. Будь-як себе показують. Люди можуть навчитися від них. Жодної гендерної дискримінації в українських садах немає».

Війна — дуже архаїчна річ. Звісно, ми можемо дозволити собі говорити про гендерну дискримінацію або рівність. Але маємо пам’ятати, що ми в умовах війни, а це про минуле. Це не про майбутнє.

Оксана Казміна: Мені теж здається, що війна — архаїчна. Це патріархальне, капіталістичне явище. Вписувати туди фемінізм означає інструменталізувати його під потреби цих процесів.

Для мене фемінізм не лише про гендерну рівність, але і про бідність, класовість, капіталізм і колоніалізм. Багато людей в Україні й поза нею просто зараз роблять важливу роботу.

Анна Хвиль: Якщо говорити про феміністичну діяльність, для мене було великим розчаруванням, що умовна міжнародна (що часто означає західна) феміністична спільнота залишається на дуже теоретичному баченні ненасильницького спротиву…

Можливо, ви читали маніфест щодо ситуації російської агресії проти України, який вийшов десь на початку літа. Там не було, по-моєму, жодної української феміністки. Феміністки вимагали перестати надавати Україні зброю, бо існує загальна думка, що зброя завжди погіршує ситуацію жінок. Про яку зброю ми говоримо — автомати чи ППО?

Як ППО може нашкодити жінкам в Україні? Як воно вплине на домашнє насилля? Ми з групою написали маніфест, чому феміністки в Україні виступають за надання зброї. Це наше право на спротив — базове феміністичне право захищати себе. Коли нападник використовує насилля, тобі не лишається вибору — ти маєш захищати себе силою.

Оксана Казміна: Це дуже важлива річ щодо теоретичного фемінізму — він втратив практичне застосування. Війна показала, наскільки неоліберальні практики захопили всі, навіть радикальні теорії. Ми це й з лівими побачили, і з квірами, багато де.

Якщо говорити про фемінізм як про практику дій і жестів, то дуже важлива робота — пояснювати, чому cancel Russia чи Russian culture — не дискримінація. І чому «Дайте нам зброю» — не агресія і не насильство з нашого боку.

Алевтина Кахідзе: У мене є малюнок, де стоять дві війни: одна — загарбницька, а інша — визвольна. Для нас ця війна — визвольна. Потерпають і жінки, і чоловіки під час захисту й визволення.

Щодо загарбницької війни — ми не бачимо російських жінок у російській армії, їх нема. На нас ідуть чоловіки. В українській армії жінок дуже багато. У нас гинуть як чоловіки, так і жінки.

Треба розуміти, що кенселінг російської культури — не дискримінація. Говорячи про війну як патріархальну річ, варто означувати, що це за війна: визвольна чи загарбницька?

Дуже важливо тримати зв’язок із тим, що вважаєш правдою

Алевтина Кахідзе: Після 2019 року я збагнула одну річ: моя бабуся, про яку я вже згадувала, говорила українською в Донецькій області. Мама ніколи не говорила українською і я ні. Я вивчила українську. Мій брат, коли окупація відбулася в Жданівці, приїхав у червні 14-го, він тут.

Він розумний, інакше потрапив би під мобілізацію страшну, яка йде у так званій «ДНР». Коли з посади йшов Порошенко, пам’ятаєте мовний закон? Брат приїхав злий і ображений. Йому настільки було лячно, що хтось змушуватиме говорити українською — він її не знав. Розумів, звісно, але ніколи не практикував.

Я тоді йому сказала: «Слухай, а ти не думав, чому мама ніколи не говорила українською? Коли вона перейшла на російську?» Не думаю, що бабуся говорила до своєї дитини іншою мовою, вона іншої не знала. Вони завжди жили разом, нікуди не виїжджали зі Жданівки. Це шалена історія.

Анна Хвиль: Дуже важливо тримати зв’язок із тим, що вважаєш правдою. У світі постправди часом здається, що її не існує. Є твоя думка, є інша…

Із початку повномасштабного вторгнення стало ясно (можливо, для когось з Донецька й Луганська це було зрозуміло раніше, для мене зараз) — правда є, і якщо ти її відчуваєш, ти маєш право діяти відповідно до свого досвіду. Це дає впевненість говорити про речі, навіть якщо знаєш, що вони не викличуть оплески. Важливо сказати: російські біженці — взагалі не біженці. Це ніби «нот найс», але ти це кажеш.

Оксана Казміна: Одна із хороших речей, які відбуваються (чи не єдина) — я точно знаю, що правильно в цій ситуації. У мене немає жодних сумнівів і це надає сили. Я на фейсбуці залишила лише одну людину з російських підписників. Це фотограф Артьом Чернов. Він публікує фотографії з пунктів, де солдатів приймають в армію.

Цікаво, як люди коментують, про що вони говорять. Вони реально не розуміють, що відбувається, відчувають небезпеку — хтось тікає, хтось іде в армію. Дискусія залишається на рівні «бедные», вони не агентні.

Із росіянами щось роблять, кудись тягнуть, в них немає своєї правди чи варіанту подій. Чи усвідомлення, що вони і є цими подіями, вони їх творять і можуть змінювати, впливати. Це було моїм відкриттям. Фотограф сказав, щоб не судили людей, які сідають в автобуси і їдуть в Україну воювати, бо вони дурні й не вибирали… І ми ж не знаємо, чи автомат в руках саме цього чоловіка вистрілить чи ні, як можна зараз про нього говорити, що він поганий.

Коментар був «В Україні все лише починається, як би ви не страждали зараз, як би погано не було, у вас все починається. А от нас треба пожаліти, нам вже кранти». Звісно, я їх не жалію, і не думаю, що треба.

Маємо право говорити, тому що ми вистояли

Алевтина Кахідзе: Якщо є можливість, треба мріяти. Я зробила декілька робіт (вже нема часу про них говорити), де я мрію. Мені складно зараз говорити, що таке наша перемога. Але мріяти про час, коли ми просто будуємо, а не захищаємо — потрібно, я вірю в це.

Багато думаю, чи має бути армія контрактною. Коли вона не контрактна, то є різні люди — письменники, жінки, менеджери… І дуже патріархальні чи (не знаю, чи можна сказати це слово) войовничі. Мені здається, армія з різних людей має менше небезпеки перетворитися на «дуже праву річ». Контекст армії дуже близький до дикої природи. Війна — це про інстинкти, виживання.

Ми маємо все пам’ятати, збирати і мріяти. Усі симптоми страшної ситуації монтувати, щоб згадувати.

Як ти, Анно, кажеш, «бути істеричкою», говорити будь-що, навіть тут, в Україні. Не боятися, як ти, Оксано, кажеш, бути зі своєю правдою. Із тим, що відчуваєш правильним. А там життя покаже, як буде.

Маємо право говорити, тому що ми вистояли. Я не хочу виживати в цій країні, щоб потім ще стулити пельку й не говорити, що я відчуваю і хочу.

Оксана Казміна: Офіційна історія просто зараз записується на носії. Відбуваються процеси героїзації. Наприклад, «Бабель» щотижня робить невеликі текстові меморіали, згадуючи людей, які загинули.

Там багато людей, які займаються різною діяльністю, не лише військові. Багато жінок і чоловіків. Уже немає уявлення, що герой — тільки людина зі зброєю, переважно чоловік. Чи якщо жінка, то вона лише робітниця, хоча й у праці можна бути героїнею.

Важливо тримати руку на пульсі і стежити за процесами комеморації і героїзації. Зараз, наприклад, є дискусія — архітектурна фірма «Балбек» пропонує проєкт меморіалу Ірпінського мосту. Треба стежити, щоб це не було інструменталізовано, щоб історію не писали за тими самими лекалами якась архітектурна фірма чи Інститут пам’яті, який вчить, як треба все пам’ятати.

Анна Хвиль: Провина теж змушує мовчати, про себе можу сказати. Оскільки я не постійно перебуваю в Україні, моя ситуація безпечніша, ніж у багатьох людей.

Я по кілька разів тестую свої думки, що в цілому непогана практика — думати, що говориш. Навіть якщо не говориш те, що вважаєш правдою.

Тішить, що багато людей мають свою думку. Ти втомлена і вони тебе активізують. Хтось починає говорити, ти відповідаєш — енергія генерується у процесі.

Алевтина Кахідзе: Я б хотіла подякувати. Мені треба вибиратися з міста у своє село. Була щаслива слухати вас.

Оксана Казміна: Так, дякую

Анна Хвиль: Дякую, дуже приємно було поговорити.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.