«Феміністки про війну» — серія неформальних розмов феміністок.

У цьому матеріалі ви можете ознайомитися із розмовою у текстовому форматі. Переглянути запис можна на нашому YouTube

Як приймають жінок в ЗСУ? Що робити з упередженим ставленням та як потрапити на бойові виїзди? Яким військові бачать тил та заради чого вони воюють?

Говоримо у шостому епізоді подкасту «Феміністки про війну». Гості:

Анна Іванцик — військова 24 ОМБр імені короля Данила, бойова медикиня, громадська активістка, мама
Анастасія Вінславська — військова, парамедикиня, активістка
Дар’я — військова, фемактивістка

«24 числа для мене не стояло питання, що я буду робити»­

Дар’я: Мені 22 і це мої перші пів року в армії. До цього займалася журналістикою, фем- та ЛГБТ-активізмом. Я працювала переважно кореспонденткою новин, піарницею Kharkiv Pride, долучалася до організації Тижня жіночої солідарності у Харкові. 

Якраз у лютому ми готувалися до березневих днів жіночої солідарності зі «Сферою», як почалася повномасштабна війна. На другий день я зібрала речі й пішла до найближчого місця збору, відтоді служу в логістиці. Тут починається моя історія про сексизм, тому що першого дня нас розділили на медиків, водіїв, механіків, людей, які вже мають досвід, та жінок.

Анна Іванцик: Мене звати Аня, так сталося, що 24 лютого о 6 ранку я будила свою колежанку телефоном з криками «Давай вставай! Війна!». Я не мала взагалі ніякого військового досвіду, але мала досвід парамедикині, бойової медикині. Навчалася цього з початку 14-го року, брала участь так само в ролі інструкторки. Тому 24 числа для мене не стояло питання, що я буду робити. Я це дуже давно обдумувала.

Перед 24 лютого якраз були Дні Криму. У мене знайомий захворів і попросив піти на інтерв’ю замість нього. І я, коли вийшла з цього інтерв’ю, де згадувала анексію Криму 14-го року, йому телефоную і кажу: «Максим, тобі не здається, що щось так жареним пахне, походу війна буде». Це було буквально за добу-дві до повномасштабного вторгнення.

24 лютого я прийшла у військкомат, мені сказали «У вас немає військового квитка, у вас немає досвіду, ідіть у тероборону». Приходжу в тероборону, там двері зачинені. Я думаю «Нє-нє-нє», вже подружаньку свою розбудила, вже в обід ми з нею разом пішли. Вона в мене з досвідом була і з військовим квитком, а я без. І нам сказали: «Приходьте завтра, щось порішаєм». 25 лютого відповідно дали мені військовий квиток. Ми разом спочатку поїхали в 24 бригаду імені короля Данила. Зразу йшли на посаду бойових медиків, тому що це єдине, що ми знаємо і вміємо робити, і до сьогоднішнього дня виконуємо це завдання.

Я зараз перебуваю у своїй бригаді з лютого-місяця, пройшла гарячі точки Луганська разом зі своїми хлопцями. До початку повномасштабного вторгнення працювала в школі на інклюзії, займалася активізмом, вихованням сина… Можна сказати, жила життям не звичайної пересічної людини, а тим, яке мені подобалося, повністю влаштовувало, було стабільним і цікавим. Хоча я не жалкую, що пішла в Збройні сили України, тому що такого досвіду і насиченого життя в мене ще не було. 

Анастасія Вінславська: Я — та подруга, якій Аня о 6 ранку подзвонила і каже: «Вставай! Х*лі ти спиш, війна почалася!». Я підриваюсь на рівні ноги: «Що? Де?». Страшно було, справді страшно. У мене був досвід — як волонтерка їздила на евакуацію поранених 17-го року в Asap rescue, це недалеко від Горлівки, поблизу Донецька. Але одне діло, коли ти знаєш, що робити — в тебе є бронежилет, каска, ти знаєш, що є укриття, що ти можеш, куди йти й що робити. А коли ти вдома і в тебе на руках діти, кицька, неходяча бабуся, починає вити ця страшна сирена перший раз — вже не навчальна тривога, а дійсно тривога — у тебе паніка і нерозуміння, що взагалі робити.

У мене навіть рюкзак парамедика повністю складений. Ти знаєш, що є укриття, але, приходиш, а воно зачинене. Речі ніби склала, але найнеобхідніші — ні, бо вони постійно потрібні — зубна щітка, білизна. І чогось бракує. Починаєш шукати їжу — так і нема запасу великого. Біжиш у магазин, а там купа стоїть таких, як і ти, також нічого не розуміють. Бо люди ніби готувалися, але неможливо бути готовим до того, що у нас почалося. Я зі Львова, там насправді нічого незвичайного, страшного не було… Кілька прильотів, люди загинули, але це не порівняти з тим, що пережили в Харкові, Маріуполі, Бучі, Ірпені.

Загалом я також готувалася: з 2014-го року проходила курси тактичної підготовки, медицини. У 2018-му поступила вчитися в Медичну академію. Вирішила, що замало просто курсів, потрібні медичні знання, якась основа, міцна база, на яку можу опиратися, щоб надавати допомогу. Зараз я би мала бути на четвертому курсі, влітку отримати диплом. Але пішла 24-го з Анею у військкомат, ми отримали повістки і поїхали, вже не думали про дипломи. Є знання, є якась можливість допомогти людям, когось врятувати — треба це використовувати.

Ми от із чим зіткнулися: 25-го вже були в частині й там постійно — практично через день — були відправки. І постійно для нас були відмовки: «жінок ще не відпускаємо, ви там непотрібні, там дуже небезпечно, краще посидіть на місці». І ми кожен день:

— Може завтра нас відправлять?

— Ні, відбій, не їдете.

— Може завтра?

— Ні, відбій, ви не їдете.

Так нас маринували не знаю, скільки….

Анна Іванцик: До 9 березня!

Анастасія Вінславська: Два тижні нас маринували, поки ми не перевелись в інший батальйон. Там була моя знайома, ми попросилися, щоб нас відправили — аж тоді це сталося. Якби не перевелися, то, напевно, досі б сиділи в частині й плац замітали. 

Якщо ти жінка у військовій частині — ти замітаєш плац.

Упереджене ставлення — не тільки про армію, воно про суспільство

Анна Іванцик: Навіть ставлення до жінок… Наприклад, в першому батальйоні — зараз з ними пересікаюся — дуже негарно говорять про жінку — «вам тут не місце, ви тут ниєте, ви тут тягар для чоловіків, ми тут всі такі мужики виконуємо бойові завдання, а ви нам тут тільки заважаєте». Але в тому батальйоні, де я зараз, — мені дуже комфортно. Деколи є там всякі «шуточки-прибауточки», але то таке, мінімальне. Просто я з таким характером, що собі не дам у кашу наплювати. Я ще можу наплювати, що від мене люди плачуть, ходять ротному жаліються, що я знущаюсь. Взагалі ставлення до жінки в армії, воно цікаве — залежить від колективу, в який ти потрапиш, мені здається, і від того, як ти себе в ньому поставиш: «Оце — можна, а це — не можна, і при мені краще такого не робити…»

Анастасія Вінславська: Я вже не кажу про армію, але якщо розбирати саме зону бойових дій, — там нема можливості робити особливі умови для жінок. Якщо є душ, це за щастя. Якщо є казарма, де переночувати, — теж добре.  І тому, якщо жінка ставить себе таким чином, то й ставлення до неї буде, що вона слабка, з нею проблеми, проблемно її влаштувати і зробити для неї умови… Але якщо вона так, як і всі, не вимагає до себе особливого ставлення, то до неї в основному ставляться добре. 

Однаково чоловіки стараються оберігати жінок. Нікуди не дінешся, всіх жінок стараються берегти. Психологічно для чоловіків дуже важко бачити, коли з жінками щось стається чи вони гинуть. 

Але загалом найбільше сексистського ставлення до жінок, які вимагають чогось особливого. Це з мого досвіду те, що я бачу, що пережила. 

Дар’я: До речі, про ставлення різних людей — жінок, чоловіків — до умов, я помітила таку штуку: коли жінка просить чогось більшого чи висловлює обурення умовами, то чоловіки кажуть «А, ну це жінка, зрозуміло». Коли таку саму риторику обирає чоловік, вони просто «Це якийсь дурачок», нема такого сексизму. Я помітила, що щоб отримати нормальне ставлення від чоловіків, жінці треба зробити в десять разів більше, ніж чоловікові. Бо постійно стикаєшся з якимось «снісхождєнієм» чи щось таке, і тому доводиться… Я знаю жінок, які реально ледь не пісок хавали, якось доживали до того, що їх сприймали на рівних.

Анна Іванцик: Упередження в основному в мене від чоловіків, бо в нас втрати є і коли приходять нові люди, дивляться на мене, що я жінка і тут сиджу, то очі розплющують «та що вона тут?..». Мої хлопці одразу: «Чуєш, ти тільки прийшов, а вона вже тут сидить з лютого місяця, і виконує такі бойові завдання, що тобі не снилося навіть, ти не був на таких». Це упереджене ставлення, воно ж не тільки про армію — воно взагалі про наше суспільство. Вони ж всі багаж свій несуть з суспільства, а не з армії. Ми змінюємо це ставлення. 

Хочу сказати, що дуже багато людей сприймають фемінізм як рівні права й рівні обов’язки. Але, наприклад, копати окопи для мене дуже тяжко. Я кажу: «Давайте я на спостережнику постою, подивлюся, поки ви будете копати». Прекрасно розумію, що година моєї роботи з лопатою і година роботи чоловіка з лопатою — це зовсім різні окопи.

Анастасія Вінславська: Ми біологічно не створені для того, щоби виконувати важку фізичну роботу, так? У нас не такий рівень тестостерону, не такі великі м’язи, не такий великий скелет — ти з цим нічого не зробиш. Хоч би як ти не доводила, що ти рівна, по фізичних якостях ми не можемо зрівнятися з чоловіками — це об’єктивна реальність.

Але з кожного по можливостях: жінки можуть виконувати ту роботу, яку, наприклад, чоловіки не можуть виконувати. Якщо я в медицині більше шарю, ніж чоловік, то я її роблю, а він її не робить. Його ставлять на те, що він може зробити. Тому я не бачу великої проблеми. Проблема дійсно в головах людей, просто треба викорінювати це. Яким чином? Щоби більше жінок було в армії. Не просто їх затягнули, так, як зараз говориться навіть не про мобілізацію, а про постановку жінок на облік. Все ж це має бути не добровільно/недобровільно. Так, як і чоловіків не всіх беруть, жінок не повинні всіх брати.

Я бачила безліч чоловіків, які й фізично ніби окей, і з головою все в порядку, але морально-психологічний стан їхній такий, що вони не готові воювати й толку з них ніякого. Ти їм дай зброю, посади в окоп — вони будуть труситися і воювати не будуть, ти з тим нічого не зробиш. Так само жінки: ясно що, якщо їх просто в окоп посадити — толку з них ніякого. Але якщо це, наприклад, медична спеціалізація, тобто вони десь у госпіталі працюють, десь в тилу чи в логістиці… Я просто наводжу приклади. 

Хто хоче — той може любе. Саме фізичних чи психологічних протипоказань для жінок немає. Якщо тільки вона готова, дійсно цього хоче і готова, я не бачу ніяких проблем.

Анна Іванцик: Я теж думала, що у мене фізо — нуль. Якби мене мій вчитель фізкультури бачив у деяких моїх ситуаціях, він просто плескав би в долоні.

Анастасія Вінславська: Коли прилітає, то ноги аж завертаються одна за одну (сміється).

Потреби жінок у ЗСУ і співпраця з волонтерами

Дар’я: У мене був несмішний прикол, тому що насправді все дуже сумно. Був чат з волонтерами і від нашого підрозділу пішов такий величенький список потреб. Пані волонтерка пише: «Ви що, приберіть з середини списку жіночі труси, це як — у військовому підрозділі в списку потреб жіночі труси! Ви що! Як я цей список буду поважним людям відправляти?! Приберіть. Або зробіть інший, окремий». А їй пишуть: «А що, українські бійчині настільки суворі, що їм не потрібна білизна?».

Ця волонтерка пасанула і все, ми припинили з нею спілкування. Навіть люди, які працюють з постачанням потреб на підрозділи з 14-го року, іноді не мають уявлення про «жінку в армії» і пишуть такі речі. Тому образ жінки в них не перетинається з військовою службою. 

Анастасія Вінславська: Буквально пару тижнів тому бачила, що відома волонтерка Діана Макарова, якщо не помиляюся, писала про те, що жінкам треба труси: «Напишіть мені в приват, де ви служите і ми вам відправимо». Я така: «О, нормально». Це нормальна практика — жінки жінкам. Мені ЗСУ-шні труси видавали — вони мені взагалі сподобалися, але там видають тільки одну пару. І що ти з тією однією парою зробиш? Особливо, якщо немає умов нормально попрати і посушити… Треба набагато більше. На боксерки прокладку з крильцями важко одягнути, погодьтеся, це не варіант.

Анна Іванцик: А знаєш ще прикол? Дивись, якщо є 300-ті, вони їдуть, рюкзаки лишаються — і робиш розпаковочку: там завжди є чисті труси. 

Анастасія Вінславська: Красава! Я в тобі не сумнівалася. Про розпаковочку щось просто розкажу, тому що Аня соромиться… Попасна для нас насправді дуже болюче місто, дуже багато втрат у цьому місті. Важкими зусиллями ми його утримували — це дало можливість не дати тим виродкам піти на інші міста, так, але це місце насправді дуже важке…

Я у той час була на медпункті, тиловій базі, а Аня була якраз в самій Попасній і вона там дуже багато життів врятувала. Багато хлопців завдячують своїм життям їй. Я дуже за неї переживала, тому що там не було зв’язку. Кожен раз дзвоню — зв’язку немає, вона десь там подзвонить раз на кілька днів, а решту часу я не знаю жива вона, не жива? Хлопці, якщо приїжджають трьохсоті до мене на медпункт, питаю: «Як там Аня? Ви бачили мою Аню? Що з нею?». Вони такі: «Та нічого з твоєю Аньою не буде. 

Вона наших пацанів посилає, каже їм «Чо ви тута сидите, йдіть воюйте, чо ви поховалися по тих окопах”». І я така: «Фух, з моєю Аньою все добре, бойовий дух сильний, все нормально». Один хлопець приїжджає і каже: «Та що їй буде, її вже там три рази в 200-ті записувати (тобто в мертві)». Каже: «Заходить хлопець на хату, — оце про розпаковку, — у хату прилетіло, там вижити неможливо було. 

Він зайшов забрати тепловізор, нічники, що ще можна було забрати. Бачить, Аня лежить, і думає «Заберу я її, хоч родичі поховають». Він бере її і закидає на плечі, несе, а в якийсь момент Аня приходить до тями й каже: “Постав мене”… Він її так і кинув». Я то слухаю, в мене сльози на очі навертаються, думаю «Бляха, ну якщо та зараза там вижила, то їй вже нічого не страшно».

Вийшла вона якраз 24 квітня, була Пасха, ми побачилися в Бахмуті. Я була в той момент щаслива, що вона вижила і вийшла звідти, тому що там у людей була можливість вийти тільки або 300-тим, або 200-тим. Аня вийшла майже ціла, трішки контузило, але там не було неконтужених, то можна сказати, що ціла.

Готовність воювати не залежить від статі 

Дар’я: Якщо людина (незалежно від статі) — дієздатна і може бути чимось корисною, то чому тільки за фактом статі її відправляють у тил, в частину. А іншу людину протилежної статі, яка, за стереотипами природжений боєць, але погано почувається або легкий 300-й — залишається. Чому ми робимо такий вибір? Я думаю, це застаріла тема і вона дуже невиправдана.

Анастасія Вінславська: Передбачається, що в жінок є діти. Якщо є дитина — це трохи інше. Але я теж не розумію, чому для дитини важливіша мама, ніж батько? Таке питання. Багато жінок, які не мають дітей, теж відправили на ППД (пункт постійної дислокації). Тобто спихнути на те, що вони — мами, не можна. Я думаю, що і для чоловіків це образливо, і вони вважають, що це несправедливо. Тому для мене це така тема, слизька.

І знов же ж про цей перетин кордону, що чоловікам тільки або з інвалідністю, або якщо вони батьки трьох неповнолітніх дітей можна виїхати. А жінки не мають ніяких перепон, хіба якщо вже поставлять їх на військовий облік. Аж тоді, можливо, будуть якісь перепони. Я це не підтримую чи це засуджую. Я не знаю, як аргументувати, чому це так. Чому це в нас так відбувається? Це правильно? Неправильно? У мене, наприклад, немає аргументів з цього приводу, просто сприймаю це як даність. Але якби мені треба було з якимось сексистом дискутувати на цю тему, то я не знаю, як це аргументувати.

Дар’я: Часто жінок, не питаючи про це, просто відправляють вже з гарячих точок, не дивлячись на те, чи готові вони там брати участь. Якась така дурна звичка у суспільства, військового в тому числі з’являється. Мовляв, жінок ми зараз збережемо, тому що вони не вивезуть. Але я знаю жінок, які вивезли набагато більше фізично, ніж деякі хлопці.

Анна Іванцик: Просто по людях починаєш бачити, хто готовий і розуміє, куди прийшов і що має робити, а не навпаки — не розуміє, що буде відбуватися. Насправді для мене це про те, як людина справляється зі своїм страхом: є ті, хто впадає в ступор, істерику, а є ті, хто бере себе в руки і починає працювати, виконувати це як роботу.

Насправді на Попасній мені було… Я розуміла, що це війна, я на війні, але не розуміла масштабів і того, що мене очікує. Саме на Попасній до мене прийшло розуміння, що треба примиритися зі смертю, що в будь-яку хвилину ти можеш померти. І коли ти для себе вирішила це примирення зі смертю, то воно якось легше. Але потім мені дуже складно виїжджати з сектора, вертатися до своєї сім’ї, дитини, друзів, і потім назад заїжджати. Коли я вже була на іншій позиції, то реально два дні сиділа й мені було дуже страшно. Я тихенько сиділа й два дні пішло на те, щоб побороти свій страх і почати виконувати те, що я роблю до сьогодні від 24 лютого. Тому зараз я стараюся не виїжджати.

Психологічна підтримка військових: якою є зараз та якою має стати 

Анастасія Вінславська: Коли люди повертаються в цивільні умови до нормального життя, то за якийсь час звикають, якщо все не ускладнено ПТСР. Але тим, які приїхали тільки у відпустку або на кілька днів додому, не можна позбуватися цього відчуття. Бо, як Аня каже, складно повертатися потім до того всього на фронт. Ти в цивільних умовах проходиш якесь лікування, адаптацію, звикаєш до того, що нібито безпечно, тут все ОК. Аж тут знову потрапляєш в ці умови… 

Це те саме, що тебе витягнули з крижаної води, ти зігрівся — і тебе знов в крижану воду кидають. Відчуття геть не прикольне. Я не те, що не раджу їздити додому, просто ненадовго. У людини весь період адаптації починається спочатку. Це недобре є для психіки. Особливо тому, що теж психіка — штука дуже ніжна.

Якщо людина на якийсь час потрапляє в стресову ситуацію, то вона просто бадьориться. Якщо вона в стресі знаходиться тижнями, місяцями і роками, як наші люди… Наприклад, 24-та бригада, в якій зараз Аня служить, а я до того служила, — вони зайшли в сектор у 2021-му в травні-місяці. Якраз в лютому мала бути ротація, вони мали поїхати. Ясно що їх ніхто не поміняв, тому що почалася війна, і деякі люди вже понад рік в зоні бойових дій. І це ненормально, це не ОК.

Наскільки морально-психологічний стан страждає — складно описати словами. Психологічна допомога та психотерапевти після війни будуть актуальні і я не говорю, що тільки для військових, взагалі для всіх. Тих, хто переживав окупацію, бомбардування, зґвалтування. Буде величезна потреба у психотерапевтах і психіатрах, тому що ця травма надовго. Але зараз наше завдання — перемогти, все решта потім будемо вирішувати.

Якщо говорити про армію нашого майбутнього, я думаю, що має бути якомога краще поставлена психологічна допомога. Дуже багато проблем можна було б уникнути, якби були дійсно толкові — не просто люди, які провчилися п’ять років і отримали диплом, але не мають ніякого уявлення, як працювати, — а дійсно толкові психологи. Можна було б уникнути самогубств, депресій і так далі.

Дар’я: Дуже складно знайти класного спеціаліста, тому що психотерапевти та психотерапевтки, які розуміються на військовій специфіці, можуть не розуміти такі вузько направлені теми, на кшталт представників ЛГБТ-спільноти, як себе в армії почувають жінки, тому що вони звикли працювати саме з військовослужбовцями, а це в нашій армії частіше чоловіки. Коли я знайшла собі психотерапевтку, яка відповідає моїм запитам як особистості, то зрозуміла, що вона не зовсім викупає військову повістку. Відповідно, є два стільці: або людина розуміє, що таке війна, або людина розуміє, що таке, наприклад, бути жінкою, у тому числі на війні.

Це також про підготовку психологів та психологинь: по-перше, необхідно контролювати наявність сертифікатів у фахівців, які працюють з військовими. По-друге, розширити саме спеціалізацію психологів, щоб вони були більш універсальними. Я не знаю, чи розповсюджені зараз саме військові психологи, закріплені за частинами, мені здається, що ні.

Анна Іванцик: Наприклад, в нашому батальйоні є психолог. Ти розумієш, що він просто закінчив факультет психології, але нічого не розуміє у військовій тематиці. Якщо взяти наші виші, то вони навіть не відкрили спеціальностей, куди би набирали людей і навчали. Є нестача спеціалістів саме для того, щоб підготувати людей, які будуть працювати потім, після війни. Та і під час війни, зараз, із військовослужбовцями і їхніми сім’ями.

Це велика прогалина в нашій державі, тому що ми маємо час зараз це готувати і з цим працювати, але чомусь нема дій на державному рівні. Я ще пам’ятаю у 14-му році, коли психологи, які щось прочитали, навчилися і починали свою практику на волонтерських засадах. На волонтерських засадах далеко не заїдеш. Людина вигорає, вона не має матеріального забезпечення, не може постійно на цьому працювати. Я по собі можу сказати, що вже трохи замахалася. Пів року пройшло, я вже досить таки замахалася, хочеться десь лягти і поспати. Але розумію, що треба ще протриматися, є ресурс, значить, ще ї*ашимо.

Навіть на посаду бойового медика зараз проходили навчання і я просила людей «йдіть, будь ласка, повчіться хоч трошки». Ніхто не горить бажанням, тому що навіть психологічно дивитися на поранення — дуже складно. Я мала уявлення, які поранення можуть бути, але коли ти з цим стикаєшся наживо — це дуже складно. 

Найскладніше для мене — переживати смерті. Коли ти з хлопцем на одній позиції, їсте з одної тарілки, п’єте з одної чашки, і на наступний день його не стало, то дуже важко прийняти саме смерть, втрату людини. Я завжди говорила, що 200-й їде додому до мами, а ви 300-ті  тут ще трошки полежите, ми вас потім вивеземо. Для мене було важливо саме, щоб тіло забрати з поля бою і воно поїхало додому, до мами. Є деякі люди, яких я досі… Хоча знаю, що їх вже немає і не було можливості вивезти, але однаково не можу прийняти смерті цих людей… Це теж зсередини тебе під’їдає, чому так сталося.

До кого я можу звернутися поговорити? До психолога, який просто психолог? Не знаю, він буде шокований. Психолог, який є в нас у роті, нас послухав-послухав, і в нього стали дуже великі очі, не очікував, що буде чути такі речі.

Анастасія Вінславська: Просто психолог не розуміє бійця, тому що боєць пережив одне, психолог має свій цивільний досвід. Але є класна ініціатива — психолог навчає людей, які мали бойовий досвід, і потім вони стають самі психологами, психотерапевтами, тренерами для інших бійців. Цей боєць вже не скаже тобі «що ти там знаєш, ти того не пережив», тому що перед ним такий самий солдат колишній, який це пропустив через себе, поставив на цьому гриф «архів» і сховав десь в ящичок. Тобто він вже це все пережив і має досвід, що можна поставити на цьому крапку і жити далі. Це дуже важливо.

Було б дуже класно, якби в нас зараз таке розвинулося для людей, які після поранень, комісовані, тобто не повернуться в стрій. Або ветеранів, яких не мобілізують. Щоб вони займалися такими речами й допомагали виходити зі складних психологічних ситуацій людям, які зараз служать. Але знову ж, зараз у нас люди, які служать, вже зараз на позиціях, з ким їм говорити? Тільки з найближчим побратимом. 

Але там є така проблема, що коли люди починають одне одного слухати, то перебивають — кожен хоче висловитись про себе. А от якраз головне завдання психолога (я маю психологічну освіту, правда, не беруся за це), як нас вчили на першому курсі, — слухати, і ставити правильні запитання. Не давати порад, не давати дорожню карту, що треба зробити, а ставити правильні запитання, щоб людина сама говорила. Коли ти висловлюєшся і структуруєш думки, в себе в голові їх озвучуєш, — ці думки й ідеї в тебе в голові складаються так, як би мало бути. І людина має дійти до правильного рішення, головне — вислуховувати.

Порівняно з 14-м роком вже й армія більш модернізована: збільшена кількість військовослужбовців(-иць), ліпше забезпечення, більше досвіду, але в ситуаціях з набором і зі службою жінок — ситуація дуже не позитивна, хоч в нас і служить тридцять п’ять тисяч жінок. Чоловіка просто за замовчуванням розглядають як солдата і все. Тільки якщо він показує, що він долбойоб, то його розглядають як долбойоба. А тобі навпаки — треба довести, що ти нормальна, і тоді до тебе будуть ставитися адекватно.

От, наприклад, форма ЗСУ — пікселька. Не знаю, як в кого, але в мене немаленька дупа. І проблема в тому, що крій штанів мені геть не підходить. Якщо вони по довжині й по талії підходять, то по дупі ні. Броніки під груди не підходять…

Анна Іванцик: На початку війни я бігала з корсаром і чомусь думала, що він важить 8 кілограмів, а він важить дванадцять. Зараз насправді в мене плитоноска, але я в піхоті, тут не використовують плитоноски. Має бути саме бронежилет. Наприклад, візьмімо мене як бойового медика. Якщо хлопці бігають з автоматами, то ти бігаєш плюс з рюкзаком, і цей рюкзак в мене важить 10-13 кг. Це я маю на собі рюкзак, броню, каску і автомат — просто нереально з цим бігати. Велика проблема із забезпеченням — для жінки складно знайти комфортні військові речі. Є гарна ініціатива — «Землячки», туди можна звернутися, щоб отримати це все.

Анастасія Вінславська: До речі, ти отримала?

Анна Іванцик: Ні, ще не отримала, тому що ми поміняли місце дислокації.

Анастасія Вінславська: Мені прийшло — я берці замовляла, броню і каску не брала, бо в мене були. Прийшло багато класних ніштяків, типу прокладки, тампони, гель для душу, мочалки, таблетки від молочниці, пробіотики. Дуже-дуже класно подбали. 

Війна в усі часи була двигуном змін 

Дар’я: Жінки стають на військовий облік із жовтня, думаю, це великий крок до систематизації і зміни ставлення до жінки в армії. Ми юридично наближаємося до цього як частина населення. Ще десять років і ситуація зміниться на ліпше. 

Анастасія Вінславська: З початком війноньки ви мусили помітити, наскільки пішли вперед зміни. Стамбульська конвенція! Я вже навіть не знаю, скільки років за неї говорилося-писалося —  і дивіться, її прийняли! Зброя короткоствольна буде легалізована для самозахисту, що там ще… Легалізація медичної марихуани — це прекрасно, ми нарешті доходимо до того, що в медичних цілях легалізують. За якийсь час, думаю, і в рекреаційних цілях буде у нас продаватися.

Війна — це погано, але вона в усі часи була двигуном змін, дуже швидких, проривних. Якби не ця штука, ми ще довго ходили б, марші водили… Але поки нема потужного «чарівного пєндєля» — нічого не працює. Зараз почалися позитивні зміни. Я не ідеалізую досвід Ізраїлю загалом, але мені все ж імпонує загальний призов населення. Якщо ми хочемо поруч з йо*нутим сусідом вижити, ми повинні всі сили кидати.

Хто не служить зараз, має час підготуватися 

Дар’я: Я дуже шкодую, що не почала готуватися у військовому плані раніше, тому що війна в країні почалася, коли я була підлітком. Мені було 14 років, я інтегрувалася і навчилася з цим жити, продовжувала своє життя дитини, яка виросла під час війни. 

Вторгнення у лютому було дуже очікуваним — я психологічно була готова, а фізично і теоретично, практично — ні. Це мій прокол, тому що треба було займатися цим всім набагато раніше. Я дуже сподіваюся, що люди, які зараз ще не служать, розуміють, що якщо не служать зараз, то це значить, що у них просто є час підготуватися. Я думаю, і з психологами, і з законами щодо жінок — ми маємо нагадувати про це, тому що люди схильні забувати страшні речі. І про війну, на жаль, забувають доволі часто. Тобто звикають до неї, привчаються, вміти з цим жити і все таке.

Мені здається, що війна — це те, з чим варто не вчитися жити, а боротися. І що скоріше ти вкладешся в це максимально ефективно, то скоріше це закінчиться для всіх, скоріш за все.

Анастасія Вінславська: Про те, що люди звикають: пам’ятаю 2014 рік, якраз після Іловайська. Розпочалася тактична підготовка, у Львові перші рази приходило по 80 людей. Чотири інструктори по двадцять учасників ганяли між точками: в одних тактика, в інших — розвідка, у третіх — такмед і так далі. Пройшло два-три місяці, і люди звикли. За 8 років взагалі всі розслабилися, навіть я, чесно скажу. Продовжувала їздити на схід як волонтерка, але військову підготовку підзакинула, мені здавалося, що вона в принципі вже не потрібна.

Я бачила себе в медицині, що буду працювати або на швидкій, або в лікарні. Мала підготовку, щось нагадувала собі, але 24 лютого зрозуміла, що неготова радше психологічно. Одне діло тренуватися, а друге — застосовувати свої знання та вміння. І все ж не так легко зрозуміти, що це дійсність: ти можеш піти, тебе можуть вбити. І це не гра, її не поставиш на сейв, нема рестарту…

«Воюється за те, щоб наше життя продовжувалося»

Анна Іванцик: Я думаю, що в такому сні останні пів року перебуваю. Прокинуся, і все буде, як раніше. Насправді не буде так, як раніше, тому що раніше ти будував плани на майбутнє, щось досягав, навчався, удосконалювався. Наприклад, я по крайній освіті — вчитель початкових класів, за рік до війни закінчила навчання, змінила сферу діяльності. Займалася активізмом у Львові — правозахисним, проти скандальних забудов. Дуже насичене життя було. 

Я не можу сказати, що розривалася, просто приділяла свій час і для суспільства, і для сім’ї, і робота стабільна була. Я робила те, що мені подобалось, удосконалювалася, відвідувала курси, їздила весь час. Були якісь мрії, плани… Зараз немає ні мрій, ні планів, просто хочеться, щоб це закінчилося.

Деколи думаю «Добре, ось завтра воно закінчиться, а далі що? Що будеш робити далі?». Вернутися назад на свою роботу? Вже не планую, напевно. Чомусь мені здається, що це буде складно. Я зараз на іншій роботі виконую своє завдання, а от що буду робити далі — не знаю, складно це сформулювати й придумати. Але є одна мрія, яку хочу здійснити, — поїхати до моря на місяць!

Дар’я: Коли я відчувала, що провалююся у ностальгію, думала «О, зараз почнуться соплі, як я хочу назад у мирний час», мені допомагала думка, що зараз просто трошечки змінилися правила гри. Ми в Sims 3 граємо за іншу родину, все нормально. Там ми були журналістами, тепер ми трохи іншими речами займаємося

Це реально з цієї ями мене витягувало, мозок мультизадачний — змінив особистість, змінив навіть характер. Реально вивіз, реально мозок — молодець. У 14 років, коли це почалося, я мешкала в Луганській області. Тоді взагалі не думала що за вісім років сама буду служити. Я з Сєвєродонецька, жила там до 17 років, а потім переїхала навчатися в інше місто.

Анастасія Вінславська: Дуже співчуваю, що твоє місто окуповане зараз, але я сподіваюся, що ми все звільнимо. Не всіх можна повернути, але принаймні Україна повернеться в ці міста, і люди, які там ще залишились, які мають проукраїнські погляди, не всі виїхали… Переважає думка, що всі нормальні виїхали, а хто не виїхав, значить запроданець і чекав «русский мир». Це неправда. Я знаю багато людей, які залишилися і зараз так само можуть здавати позиції орків і ми по них успішно роз*уярюємо їхні склади й казарми. Але я тобі щиро співчуваю.

 Дар’я: Ну ми у 2014 були в окупації близько місяця. Сподіваюся, не дуже запізнимося цього разу. Думаю, ще побуду дома, все буде нормально. Є мотивація ставати ліпшою, ставати сильнішою. 

Анна Іванцик: А люди повернуться, навіть ті, які виїхали за кордон. Хочу сказати про тих, які за кордоном. Багато хто в суспільстві засуджує, що «от, ти поїхала, тобі там добре за кордоном переживати за Україну». Насправді я не засуджую тих людей, особливо з маленькими дітьми або просто дітьми, тому що діти не мають жити під час війни, не мають цього бачити.

 У мене дитина у Львові. Якось син пішов з братом в кіно й почалася тривога, були прильоти. Брат дзвонить, каже «Маркіян дуже сильний пережив стрес, панічна атака була дуже сильна». Хоча це тилове місто… Там немає таких обстрілів, як в інших містах. Тому ці люди, які зараз живуть в інших містах за кордоном, маю надію, що повернуться. А міста, які були зруйновані, мусимо відбудувати й зробити ще ліпшими.

Анастасія Вінславська: Багато хлопців і дівчат пишуть, що вони не воюють за те, щоби всі в тилу сиділи й плакали, впадали там в істерику і в депресію. Воюється за те, щоб наше життя продовжувалося, щоб народжувалися діти, будувалися будинки, розвивалося громадянське суспільство. Навіть якщо ми зараз не маємо права на якісь протести, можна робити флешмоби в соцмережах, висловлювати свою думку, що нам не подобається. Ми її доносимо через незадоволення, або через підтримку. Це також дуже важливо.

Ми — громадянське суспільство, і оці інститути демократичні повинні триматися. Ми не повинні казати, що війна, нема права критикувати нічого. Я тільки не люблю зрадойо*ства, — от єдине, що не люблю. Адекватна конструктивна критика має бути, як і нормальне життя. Ясно, що не таке, як було до війни, але щоб людям максимально психологічно не було складно все це переживати. Настільки, наскільки це можливо, щоб люди мали запас міцності, знань.

Я дуже хотіла б, щоб більше людей проходило курси. Раніше намагалися влаштовувати і з тактики, і з такмеду. Але пропозиція була, а попиту не було… Люди звикли: «Та нащо мені це, мені не потрібно, все ж нормально», «Русня десь далеко там, на окупованих територіях, є ЗСУ, які нас боронять, а я тут сиджу собі в тилу і в мене все добре, для чого напружуватися, для чого тратити свій час і ресурси якісь на вивчення цього всього?» — і насправді таких дуже багато. Вони, думаю, зараз пожаліли, що не готувалися.

Надіюся, ми обміняємося контактами, будемо на зв’язку. Рада була, Аня, тебе бачити, я не чекала, сюрприз приємний дуже. Сподіваюся, після переможеньки нашої ми ще зустрінемося і відсвяткуємо, тоді ще поділимося досвідом: позитивним, негативним, всяким різним. Але це вже буде після перемоги, яка неодмінно скоро настане.