«Феміністки про війну» — серія неформальних розмов феміністок.

У цьому матеріалі ви можете ознайомитися із розмовою у текстовому форматі. Переглянути запис можна на нашому YouTube

Як українські журналістки справлялися зі стресом перших днів війни? Чому для декого роботу в медіа замінив рекрутинг військових чи акції протесту? Як це — бути воєнною кореспонденткою в армії? З яким тиском зіштовхуються журналістки, що активно висловлюються і як феміністки? Та чому, попри все, вони вірять у зміни на краще?

Говоримо у фінальному, одинадцятому епізоді подкасту «Феміністки про війну», який був записаний у грудні 2022. Гості:

Ірина Сампан — журналістка, воєнна кореспондентка, радіоведуча, фемактивістка.
Ірина Земляна — медіатренерка, тренерка з безпеки, активістка.
Яна Радченко — журналістка, редакторка стрічки новин у виданні «ZMINA», ЛГБТ та фемактивістка.

Яна Радченко: Всім привіт. Мене звуть Яна Радченко, я із Запоріжжя взагалі. Зараз живу в Києві, але сьогодні я знов у Запоріжжі, тому що я приїхала на Новорічні свята до родичів.

Я працюю журналісткою і редакторкою стрічки новин у виданні «ZMINA». Вся моя діяльність заснована на правозахисті, на таких темах як ЛГБТ, права ЛГБТ-людей, права національних етнічних спільнот і права жінок, відповідно. 

Ірина Земляна: Привіт! Мене звати Ірина Земляна. Я медіаекспертка і тренерка з безпеки. Також активістка, дуже часто активістка у відстоюванні прав жінок. Я також одна з авторок ідеї флешмобу «Я тобі не дорогенька» — відповіді нашому експрезиденту Петрові Порошенку на фамільярне звертання до журналістки «Дорогенька моя…». Тоді ми з Лізою Кузьменко вирішили зробити футболки «Я тобі не дорогенька».

А так само я та, що, на думку росії, вилила буряковий сік на посла росії у Варшаві під час акції 9 травня, після того я змушена переховуватися.

Ірина Сампан: Мене звати Ірина Сампан. Я воєнкорка, журналістка, радіоведуча. І феміністка, за що останнім часом я страждаю, лікуюсь від депресії за свою позицію. 

8 років я їжджу на війну як військова кореспондентка, я була колишньою головною редакторкою військового радіо «Армія FM» — радіо Міністерства оборони. Потім мала свій проєкт «Східний фланг», який розповідав про те, що Україна робить для вступу в НАТО. І тепер після повномасштабки я їжджу тільки на передову і знімаю там репортажі. От власне і все.

«Не спала, лежала і чекала, коли почнеться війна»: про 24 лютого

Ірина Сампан: Я б дуже хотіла почати, мабуть, з найцікавішого і найбільш болючого — повернутися у 24 лютого. Як взагалі ви зустріли війну? Як дізналися, що почалась війна? Які думки були?

Ірина Земляна: Я, мабуть, була одна з найбільш свідомих того, що буде відбуватися і була одна з найбільш підготовлених.

Так, наприклад, я зібрала тривожний рюкзак за півтора місяця до 24 лютого. До речі, так само отримала не хейт, а можна сказати, трошки наганяй від фейсбуку. Бо опублікувала список речей, що потрібно з собою взяти, як підготуватися, а у Facebook-середовищі почали казати, що я нагнітаю.

Тому 23 лютого я знала через свої джерела, що о 4 ранку почнеться повномасштабний наступ. Я поїхала до себе на лівий берег, забрала свій рюкзак… Додала трохи цивільності до свого рюкзака, бо в мене такий був рюкзак, що можна сидіти декілька тижнів в підвалі: дуже укомплектований. Я додала один светр, одні джинси.

І поїхала на правий берег ночувати, оскільки знала: якщо мости будуть перекриті, то мені буде важко вибратися з лівого берега.

І я не спала, я лежала і чекала, коли почнеться війна. Я почула перший вибух, почекала 5 хвилин, бо подумала, що, можливо, це сміттєва машина. Я називаю це «5 хвилин миру». Розбудила друга, сказала, що почалася війна, вдяглася і через 40 хвилин я вже виїжджала з Києва.

Яна Радченко: Я послухала Ірину і, думаю, що я взагалі була не підготовлена… Я у той день була у Токмаці — місті в Запорізькій області, там тоді жила моя мама. 

Я теж була у гостях. Мала квиток на вечір 24 лютого у Київ, але я ним не скористалася, тому що перекрили залізничне сполучення у нашому місті, вже не працювали вокзали. Я подумала, що напевно, так краще. 

Перші думки були, що, можливо, будуть бомбити великі міста, обласні центри. І тому я навіть не їхала в Запоріжжя. Ми подумали, кому там треба той Токмак, Богом забутий. І вирішили залишитися… Але через два дні у місті почалися бої, його захопили також за два дні. І отак почалося наше життя в окупації.

Ходили на мирні проукраїнські мітинги, жили у цей час у підвалі. На ніч залишатися у квартирі було лячно, тому ми ночували там. Два тижні у нас не було зв’язку, після того, як захопили місто. Ні зв’язку, ні взагалі ніяких комунікацій… 

Тому, коли за два тижні у нас з’явився якийсь мінімальний там зв’язок, одна паличка якась, і ми змогли зателефонувати родичам у Запоріжжя, — вони просто взяли трубку раніше, ніж почалися гудки. Люди два тижні не випускали ні в день, ні вночі, телефон з рук, чекали, поки ми зателефонуємо. У них там взагалі були найгірші думки, мені здається.

Місяць я ще жила в окупації. Дізналися, що під час проукраїнських мітингів з окупантами поруч стояли колаборанти місцеві й переписували, хто ходить на мітинги, а потім цих людей викликали на “розмови” по списку прямо. Тоді ми вирішили, що потрібно виїжджати.

Довго їхали. Це 100 кілометрів до обласного центру. Зазвичай дорога займає годину-півтори, але ми їхали 8, тому що ми проходили фільтрацію… Але все добре, ми добралися і потім вже поїхали в Київ.

Ірина Сампан: Ой, дівчата, а я 24-го числа була в Дубаї, у мене була відпустка. І я погоджуюсь з тобою, Яно, я абсолютно не готувалася до цього…

В мене ж була тоді програма з жовтня по лютий «Східний фланг», і я постійно робила інтерв’ю з західними партнерами з країнами східного фронту НАТО. А це і Латвія, Литва, Естонія, країни Балтії… І американські, і британські експерти… Вся ця розвідка і партнери — всі говорили, що велике вторгнення малоймовірне, не може такого бути. Мовляв, це зовсім нелогічно і нерозумно. Казали: «Ми не думаємо, що Путін на таке піде…». 

І 23 числа о 10:00 ми вилетіли в Дубаї, були там під вечір. А на ранок 24-го ми прокинулися і читаємо новини — почалася війна. А я ж воєнкорка! Як я можу! Війна там, а я тут. Мене починає трусити не через те, що почалася війна, а через те, що мене немає на місці, що я нічого не можу зробити.

Уже нічого не літало, зрозуміло. Літаки не літали, треба було якось інакше добиратися. І треба подумати було, що треба дитину кудись діти (бо я сама виховувала дитину). Тож я вирішила евакуювати дитину разом з подругою в Грузію, а сама повернулась. 

Я брала інтерв’ю у командира грузинського легіону Мамука Мамулашвілі і його сестри. Він казав, що навіть не 100%, що буде війна, а просто 250%, що буде повномасштабка. Казав: «Повірте мені, Путін зробить це, і не тільки на Донбасі, а й скрізь…». А я йому: «Ну Мамука, ну так не може бути… Ну це ж не логічно…». І давай йому ці наративи західні про те, що нічого не буде… І ми так познайомилися, здружилися… Тому в мене була можливість евакуювати сина до його сестри. І вона теж говорила, що війна буде, тому, якщо буде потрібно… От і стало потрібно. 

Мамука сказав десь за три тижні: «Війна буде, а тому добровольці з усього світу, якщо ви хочете допомогти Україні, то приїжджайте». У нього був просто шквал дзвінків, цілодобово. Він не встигав їх брати, відповідати… Це з усього світу. То я йому кажу: «Давай я тобі допоможу». 

Все одно на початку я журналістикою не могла займатися… Зрозуміла, що я не можу написати ні слова, не можу зняти жодного відео, а сидіти в студії тим більше не могла. І я йому почала допомагати рекрутувати бійців з-за кордону. Ми організували рекрутинговий центр, штаб. І допомагали іноземцям дістатися до України.

3 березня я повернулася в Україну. Я і 9 грузинських бійців разом перетинали опівночі польсько-український кордон Дуже багато було історій… І так я оце займалася цим три з половиною місяці. А потім вже перестали до нас їхати іноземці. Ті, хто хотів, приїхав за перші місяці… І, в принципі, вже не було потреби в тому рекрутинговому центрі. Іноземний легіон укомплектувався. Я вирішила повернутися до журналістики. 

Автівки з Європи та акції протесту: перша реакція на війну

Ірина Сампан: Як ваша робота змінилася, можете розказати? Особливо перші місяці. Ви взагалі працювали перші місяці? 

Яна Радченко: Моя змінилася повністю, тому що як журналістка я перший місяць взагалі не працювала. У цих два дні інтенсивних боїв здавалося, що ще 10 секунд — і вже зараз мене не буде. Так ці два дні, дві доби, промайнули.

Зовсім змінилося сприйняття життя, сприйняття своїх якихось цілей… І мені навіть здавалося, що якась частина мозку, можливо, завмерла у той момент і не працювала. Я не уявляла собі, як можна писати взагалі щось. От там помирають люди, там бомблять Маріуполь, бомблять великі міста… А я буду сидіти й щось там писати про гендерну рівність чи про якісь ще свої теми? 

Я сиділа в окупації. Проукраїнські мітинги — це була єдина моя розвага. Але, коли ми виїхали, буквально в перший день у мене попросила взяти інтерв’ю правозахисна організація. А також мені написали зі «ZMINA», попросили написати для них текст про життя в окупації, про евакуацію і так далі.

Я сіла і думаю, як писати взагалі? Словниковий запас якось зменшився за цей місяць. Мені здавалося, я деградувала зовсім. Але потім я поспілкувалася з психологинею, вона сказала, що це норма. 

Мені вдалося написати цей текст. Я його вимучила: 5 днів десь писала. Але зараз це моя улюблена робота, єдина, яку я написала під псевдонімом. Бо там, на окупованій території, залишаються мої рідні. Тому було ризиковано писати ті речі, які я там висвітлювала, не анонімно… 

Потім мене запросили працювати редакторкою стрічки новин і журналісткою в «ZMINA». Так у мене стався перехід від фрилансу, як я працювала до 24 лютого, до фултайму з квітня. 

Ірина Сампан: Мені дуже близьке те, що ти говориш, тому що в той момент дуже важливо було щось робити руками, кудись бігти, про щось домовлятися, про якусь допомогу…

Я возила автівки з Європи, мені треба було рухатись. Так мій організм реагував на потребу виживання. Нехай вибачить мені моя професія за цю паузу… Але я тоді журналістику, мабуть, знецінила. Мені здавалося, що треба робити щось фізично. І допомагати фізично, бо мої тексти зараз не допоможуть конкретним бійцям, конкретному підрозділу, і так далі… 

Можливо, це неправильно. Потім я звісно повернулася до того, що журналістика важлива. Зрозуміла, що взагалі помру, якщо не буду працювати в професії. Я не можу без неї жити, це факт. Але тоді от мозок саме так визначив свій шлях виживання, шлях бути потрібною. 

Іро, як у тебе це було?

Ірина Земляна: Я, перш за все, хочу захистити вас перед вами, і сказати: «Слухайте, в нас почалася велика війна!». Коли аж така трагедія стається, то ми стаємо громадянками. Це нормально, що ви хотіли якнайбільше допомагати. 

Я так само була дуже активна. Ми спочатку з подругою доїхали до її мами у Вінницьку область. І тільки ми туди доїхали за цілий день 24-го, як мені подзвонили з Офісу президента сказати, що я в розстрільних списках. Тобто в цих списках, які росіяни складали, щоб вбити всіх проукраїнських активістів, активісток.

Сказали, що я не в першій черзі, але в другій. Попросили покинути країну, хоча я цього не планувала робити зовсім. Мені так стало страшно… Бо я ж тренерка з безпеки. І ми так само викладаємо лекції про те, що робити в полоні. І я дуже добре знаю, що може бути в полоні з жінками.

І я подумала, якщо, не дай Боже, вони візьмуть Київ, тобто все перейде під їхній контроль, я не зможу навіть покинути країну… Немає куди діватися.

Я сказала тоді своїм, що ні, ми не зупиняємося на ніч, хоч на мене всі дивилися як на ненормальну. Ми просто прийняли душ і поїхали в ніч… 25 лютого ми вже написали декілька текстів з безпеки: про те, як спілкуватися з військовими, про військові загрози. Я практично це писала в нотатках на телефоні.

Моя колежанка Катя Дячук це редагувала і ставила на сайт. Тобто ми розуміли, що треба дати найбільше інформації — тому я дуже швидко все робила…

Так само вже 24 і 25-го мені почали писати журналісти закордонні… Наприклад, один британський журналіст, який зібрав гроші на перші бронежилети в себе в інстаґрамі. Вже нам передавав перші бронежилети… Тобто хтось знайшов мене і передав рацію, я навіть не знаю хто, як він мене знаходив. І от я їхала, думала, як це переправляти через кордон.

Були також акції протесту. Через декілька днів ми побачили, що в обхід санкцій, через польсько-білоруський кордон ідуть в росію підсанкційні товари… І ми з моєю подругою Наталкою Панченко вирішили перекрити польсько-білоруський кордон.

Спочатку поїхали на прикордоння. Я і Наталка, ми стали з українськими прапорами перед двома машинами, бо там були дві колії… Стали, собою закрили цю дорогу. Стоїмо з цими українськими прапорами перед двома фурами: я стала перед російською, Наталка — перед білоруською. Вони починають їхати… І Наталка така до мене повертається і каже: «Не сци, не задавлять». Я така: «Не сцю». І ми стоїмо з виряченими очима, на мене та російська фура їде… 

Але польська поліція їх зупинила… Ми стояли там кількома хвилями… У першій хвилі нас було дуже мало, до 10 людей. Найбільша черга з фур була 55 км. Так Європейська комісія включила перекриття кордону власне з ЄС до Білорусі у 5-й пакет санкцій. 

Ну а далі була акція на 9 травня із послом…

Ми знали, що 9 травня росіяни будуть намагатися покласти квіти до монумента загиблим радянським солдатам. Зрозуміли, що не можемо це так лишити. Домовились, що деякі відчайдухи з нас вдягнуться у все біле, візьмуть по пакетику бурякового соку. І, коли буде посол іти до монумента, ми просто вийдемо з парку й обіллємо себе буряковим соком, впадемо. Це буде як символ того, що всюди, де з’являються росіяни, помирають українці. 

Тоді ж українці з акції одразу його обступили… А я ж подумала, що ми ж маємо виконати нашу місію — облитися цим буряковим соком. Я прямо підійшла до посла з іншими. Ми почали обливати себе цим соком, а з натовпу полетіли ці пакетики прямо в нього. Я стояла так: обличчя до обличчя з цим послом. Я в очі йому казала, що він — фашист. Звичайно, потім Захарова, через декілька хвилин буквально сказала, що ми — нацисти. 

Сталося те, про що я ніколи не могла подумати: я почала отримувати навіть не тисячі погроз, це були десятки тисяч погроз. Мої дані злили в російські телеґрам-канали із закликом мене знищити. Мені писали, наприклад, способи, як мене будуть ґвалтувати — детальні, на декілька сотень знаків. Я такого не читала у своєму житті…  Це були й боти, й звичайні люди. Мені дзвонили кожні 3 хвилини на телефон. Тому телефоном не можна було користуватись зовсім. Я один раз взяла слухавку, де сказали, що: «Я — русский немец, я еду тебя убивать с Берлина».  

Потім Росія завела кримінальну справу на мене і подала у міжнародний розшук до Інтерполу. Тоді я звернулась до польської поліції. Польська поліція перелякалася в смерть, надала мені охорону без процедури. Сказали: «Тебе вб’ють». І попросили покинути Польщу. Я покинула Польщу…

Путін в якомусь своєму звернені сказав: «Що це за Європа така, що там даже цвети к памятнику не дают положить». Тоді я зрозуміла, що я попала. 

«Як можна готуватися до зґвалтування, це ж ненормально»: про небезпеки війни

Ірина Сампан: Я б хотіла поговорити про небезпеку, про небезпеку саме для жінок. Тому що Яна була в окупації, ти, Іро, часто працювала з тим, що буває з жінками в полоні…

Я теж знаю, які методи у росіян, і в ФСБ-шників, і у місцевих так само. Я маю на увазі колаборантів і бойовиків, те, що вони роблять з жінками. Зрозуміло, що ти не можеш бути до цього готова… Ну як ти можеш підготуватись до зґвалтування, так? Як ти можеш підготуватися до того, що людина намагається зламати твою гідність різними способами?

Яна Радченко: Поки ти розповідала, я згадала як минулого року у грудні я читала книжку «Доця» (це, до речі, моя улюблена книжка зараз). Читала й думала, наскільки це дивно читати таке, писати таке, жити у таких умовах у 2010-2020-их роках. (Події роману розгортаються навесні-влітку 2014 року у Донецьку — ред.). Як таке може бути?

Але я не могла собі уявити, що війна — це отак. Я не скажу, що я собі уявляла це якось менш страшно чи більш страшно. Я просто собі уявляла це інакше, зовсім. 

В окупації ми жили вдома, але щоночі ходили в укриття. У місті був повний безлад… Росіян більше ніж людей (сміється). Я маю на увазі, що окупантів було більше, ніж мирного українського населення… Залишатися у квартирі було небезпечно. Бо вони можуть зайти й вчинити будь-що… Я і мама, ми жінки, і ми переживали звичайно. І через це ми ходили в укриття. У нас там була така жіноча компанія, скажімо так.

Ми обговорювали це питання, тому що це укриття під дитячим садочком, і окупанти знали, що там ховаються жінки й діти. І якось ми почули, що вони там ходять біля цієї території… Мої перші думки були, що зараз, напевно, якщо вони зайдуть, то можуть вбити всіх чоловіків, забрати їх, і ґвалтувати цих жінок. Як у книжці «Ніби мене немає» Славенки Дракуліч, якщо ви читали. 

Я так подумала і згадала: у перші дні повномасштабного вторгнення для журналісток проводили психологічний курс. На ньому психологиня казала, як підготуватися до того, що вас зможуть зґвалтувати. Наприклад, там була порада, що треба якось абстрагуватися — уявити, що це не твоє тіло, що це відбувається з кимось іншим. І ці поради були на досвіді інших жінок, яким довелося це дійсно пережити. І я тоді не розуміла, як можна говорити про такі поради, як можна взагалі таку тему розглядати, як підготуватися, перепрошую, до зґвалтування? Ну це ж просто якийсь крінж…

Але, коли я опинилася ось отам у підвалі, коли ми почули, що ходять окупанти. Я згадала за пів секунди ці поради. Мені здається, що я вже була готова до всього на світі в цю хвилину… На щастя, вони не зайшли. Це ненормально, так не має бути. Той страх, який ми там пережили, у ці, не знаю, години-хвилини, я не можу виміряти той час — я нікому не побажаю пережити.

Так само й евакуація. Коли ми виїжджали, мені просто всі казали: вдягни максимально щось стрьомне, не мий голову три тижні, будь взагалі негарною, щоб на тебе ніхто ніколи не подивився. Але це не впливає, зовнішній вигляд не впливає, скільки ти там не купалася. Бо ми говоримо не про адекватних людей, ми говоримо про фашистів. І тут ніякі правила не діють. І я все одно думаю, що підготуватися до цього неможливо — до зґвалтування. І жінки не мають до цього готуватися, ніколи в житті. Ніхто не має бути до цього готовим.

Ірина Земляна: Коли посипались ці погрози, то найбільше було погроз саме як до жінки. Наприклад, дуже довге повідомлення, у якому були детально розписані способи, як мене будуть ґвалтувати, що буде робитися з моїм тілом під час цього… 

І так само, коли оце все сталося з послом… Погрози ці всі… То мене ж не розглядали як журналістку, мене розглядали саме як жінку.

Ірина Сампан: Оскільки ми вже заговорили про жінку, жіноче тіло і те, що в нас в країні стільки зґвалтованих жінок, настільки високий рівень насильства… З війною, звісно, додалося, але й до війни був дуже високий рівень насильства, і домашнього зокрема.

Жінки воюють в армії на рівні з чоловіками, намагаються якось довести, що вони на своєму місці, що вони тут не для краси, не для якихось забавок, не щоб радувати чиєсь око…

І тут, на фоні цього, журналістки «5 каналу» оголошують про календар з оголеними частинами тіла, прикритими лише зброєю чи маскувальними сітками. Кажуть, що збирають гроші на армію. Я особисто виступила проти, тому що це мене образило як жінку, як журналістку, як професіоналку, як воєнкорку, громадянку… Я не знаю, в мене пальців, мабуть, не вистачить… І я висловилася проти цього. Так само мене підтримала наша організація «Жінки в медіа» і багато медійних, юридичних організацій, які захищають права жінок, зокрема, і права людини в цілому.

Боже, що сталося потім… Я ще досі не можу вигребти після того. Почався жахливий булінг і суспільство, фейсбучне, розділилося на дві частини: «за» і «проти». Полетіли коту під хвіст всі аргументи, які можна було навести для тих, хто проти чи для тих, хто за. Ми звернулися до Уповноваженої з гендерних питань, щоб розібратися в цій ситуації. Бо ми вважаємо, на даному етапі, це некоректно, це дискримінаційно. Неприпустимо зараз, в цей момент, видавати жіночі тіла і продавати секс в країні, в якій йде війна, в якій жінки намагаються хоч десь знайти своє місце під сонцем. 

На що мені почали погрожувати, що я зла, тупа, страшна фемка, «недо*обана», у якої проблеми в житті. Також розповідали, як вони будуть мене бити, ґвалтувати й так далі…

Ірина Земляна: Я хочу сказати, що коли я це читала, я тобі написала свою підтримку, бо знаю, як це.  Мені було так прикро, мені прямо зараз плакати захотілось…

Я знаю, наскільки я вигрібаю від росіян, від нашого ворога, як це важко. І мені так було прикро, що це ж роблять українці… 

Ірина Сампан: До мене прийшли дуже багато жінок: і в особисті, і просто під пост. Написали різні жінки-військовослужбовиці, дякували, говорили, що я все правильно роблю, дякували за позицію. Прийшли жінки, які пережили насильство на собі. Так, ми, можливо у меншості. А, можливо, здавалося, що у меншості. 

Бо радикали запустили всі свої боти, чат-боти, почали шукати моїх колишніх, щоб купити у них нюдси мої, яких немає. А потім все одно почали їх фотошопити, почали створювати мої сторінки на онліфанс. До речі, ці наративи підхопили російські ЗМІ. Почали розказувати, що я там «главная пропагандістка», проститутка і так далі. 

Ірина Земляна: Мене ще найбільше вразило, коли генерал Залужний підписав цей календар. Я не знаю, як це коментувати…

Ірина Сампан: Він написав допис, що не лише в красі сила, нібито намагаючись якось абстрагуватися від цього, віддалитись, але він це зробив. 

Ірина Земляна: І я його безмежно поважаю, але от я постійно про це думаю, я не знаю, що сказати. Хочеться це все списати на війну, і я якось наївно хочу думати, що коли в країні добре, то ми б не вдавалися до таких принизливих речей. Я, звичайно, трохи наївна в цьому, бо ми ж з тобою, Іро, писали багато, підписували багато, так само «вічних заяв» з приводу дискримінації жінок у медіа…

Яна Радченко: Ти запитала чому? Як з’явилася ця ідея — створити такий календар? Я не знаю як вона з’явилася. Але, коли людям кажуть відверто: це сексизм, це об’єктивація у вашому календарі. А вони кажуть: «Ну ми ж на ЗСУ збираємо. У нас же класна мета». 

Можливо, вони думають, що мета виправдовує такі засоби. І цей календар створили, щоб його купували, тому що сексизм купують. Мені здається, вони робили це з огляду саме на це, тому що вони знали, що це куплять, що за це будуть гроші… Але те, що ці гроші йдуть на ЗСУ — це не виправдання об’єктивації. 

«Що ця білявка може знати»: як бути жінкою в журналістиці?

Ірина Сампан: Питання до вас: чи має бути саме журналістська етика у поводженні, подачі себе?

Ірина Земляна: Я як медіаекспертка і тренерка з безпеки хочу наголосити про доречність. Звичайно, ніхто ніколи не буде прописувати дрес-код для журналісток чи журналістів, та? Жодна країна, жодне суспільство не може диктувати саме журналісткам як їм виглядати, але я хочу сказати про доречність.

Звичайно, не може бути доречно поїхати на передову: робити там репортаж і записувати інтерв’ю на підборах, так? Це out of context. І я б хотіла просто просити журналісток думати саме про доречність. Як буде ваш герой чи героїня почуватися поряд з вами?

Яна Радченко: Я подумала про те, що суспільство сприймає нас не лише через призму макіяжу, наших мініспідниць, підборів і ще чогось, але іноді і через такі штуки, які від нас не залежать. Наприклад, наш вік, наш колір волосся….

І мені також закидали типу: «Та що ця та білобриса може знати, вона ж білявка, білявки ж такі тупі». Таке справді досі існує, і таке існує навіть щодо журналісток. Це про внутрішню дисципліну, про внутрішнє сприйняття себе, своїх меж. І в першу чергу, звичайно, треба «не дивитися», тому я не люблю очні інтерв’ю…

Я — покоління Z, я люблю телефоном поспілкуватися, щоб ніхто не бачив, у чому я була одягнена, який у мене колір волосся… (Сміється). Я думаю, що треба сприймати те, що журналіст або журналістка каже, що вона питає. Зовнішність дуже оманлива. І я ось на цьому наполягаю.

Ірина Сампан: Та, ти більше говориш про здорове суспільство, знаєш, таке доросле, сформоване… І це моя мрія так само.

Просто чоловіки-колеги не стикаються з таким. Коли я приїжджаю на передову, мені треба вибудувати цю довіру… По-перше, мені треба змити макіяж, нормально бути одягненою, тому що я розумію свою відповідальність і розумію, що зараз посиплються стереотипи… По-друге, мені майже 29, так, але мене все одно сприймають як не дуже дорослу людину. І треба вибудувати цей діалог, треба з ними познайомитися…

Треба їм довести знову ж таки, що я тут по справі, що я не боюся, що зі мною не треба няньчитись, мені не треба якихось особливих умов, мені не треба туалет з унітазом. І це все спочатку, так? А потім вже робота. І це ресурс, це виснажливо. 

У воєнній журналістиці ти працюєш з армією, армією, яка дуже патріархальна: там чоловічі закони, чоловічі правила. І ти маєш їх і приймати, себе відстояти, а це ресурс. І поки ти доведеш, чому ти тут, чому тебе чоловік відпустив і чому він не має права відпускати чи не відпускати, то ти вже нічого не хочеш…

Я дуже хочу, щоб оцей етап «доведення себе» зник, щоб ми одразу приступили до роботи. А от такі штуки як календар, вони не допомагають цьому, це точно.

Ірина Земляна: У нас є 4-3 тренери й одна тренерка — я. І для мене кожен раз є викликом сказати, що я тренерка, така сама, як чоловіки… І те, що вони чоловіки на полігоні, це не означає, що вони знають щось краще, ніж я. Тобто мене завжди сприймають як «дєвочку, що помагає». Це так само завжди виклик для мене, того я тебе дуже розумію. 

Ірина Сампан: Наскільки ваша феміністична позиція вам допомагає чи навпаки створює певні незручності, ще більшу боротьбу? Що буде далі з феміністичним рухом в Україні? Наскільки важко буде будувати профеміністичне суспільство, з урахуванням травм війни? 

Яна Радченко: Гаразд, почну з того, як мені бути жінкою в журналістиці. Враховуючи те, що я працюю в правозахисній організації на правозахисному сайті, у мене такий колектив, в якому апріорі не може бути сексизму, дискримінації. Тому мені у цьому плані дуже пощастило.

Також мене скоріше сприймають не просто як жінку, а за якимось іншими ідентичностями. Наприклад, зараз мене сприймають як внутрішньо переміщену особу, як ЛГБТ-активістку, як феміністку, як журналістку, яка пише про права ромів, чи щось таке, а не просто, як «жінку в медіа».

Якщо я пишу матеріали й беру коментарі у представників державних органів, то там часто чую: «Щяс я с дєвачкай пагаварю». А я не «дєвочка»… Я намагаюся відстоювати свої кордони й одразу казати, що я тут не «дєвочка». Я прийшла не поговорити, а взяти коментар.

Не знаю, як буде у майбутньому. Але впевнена, що дуже вплинуть ці закони, які зараз розробляють для євроінтеграції. Зокрема, закон «Про медіа». Тому що він настільки дуже розгорнутий, дуже розлогий. І в ньому і про мову ворожнечі, і про порушення… Я щиро сподіваюся, що це буде не просто написана гарна штучка, а дійсно буде річ, якою можна практично користуватися. І якщо вона матиме практичне застосування, то вже половина роботи зроблена. Мені так здається. І нам буде працювати, як журналісткам, значно легше.

Ірина Земляна: Я оптимістка! Спочатку ми переможемо, а потім… Я не відчуваю значних перешкод у своїй роботі… Колектив у мене прекрасний, звичайно, про це не може бути мови. Середовище журналістів, в принципі, так само прекрасне… 

Ми вже бачимо зміни в тому як ставляться до жінок. Ми знаємо випадок вибачення Олександра Корнієнка за «корабельную сосну»… Це було з другої спроби вибачення, але друге вибачення вдалося. І воно дійсно було хорошим. Вже з’являються й інші випадки…

Це позитивні зміни. Чи могли ми думати про таке в часи, наприклад, Януковича, який казав: «Коли прийде весна й українські жінки почнуть роздягатися…». Чи могли ми думати тоді про флешмоб як «я тобі не роздягатися», як це було за Порошенка?

Зміни безперечно позитивні. Я впевнена, що попри патріархальність армії, чоловіки воюють за кращу Україну. І чоловіки, і жінки. Але ми говоримо саме про те, аби підтримати рівне (рівноправне) суспільство…. Я оптимістка, хоч, звичайно, мабуть, зміни будуть відбуватися не так швидко. Але ми ж з вами поможемо.

Ірина Сампан: Я, мабуть, так довго працюю з армією, що я не така оптимістка як ти, але я вірю в це.

Звісно, я погоджуюсь з тобою, що ми не могли уявити декілька років тому, що можливі якісь зміни. Але я точно знаю, що треба це робити — треба протестувати, треба помічати всі ці гендерні моменти, виховувати чутливість.

Звісно, це залежить від освіти. У нас було дослідження жінок в медіа, де було опитування: чи стикалися ви з гендерною дискримінацією? І в результаті половина відповіла «так».. І ми не впевнені, чи ці 50% жінок, які відповіли «ні», можуть вирізнити її (гендерну дискримінацію). Тобто нам треба це враховувати.

Звісно, всі ці скандали про календар, обговорення взагалі ролі жіночого тіла точно якось відкладуться… І наступного разу, якщо хтось захоче це зробити, то він подумає все-таки, що, можливо, щось з цим не так.

Тому боротися треба, боротися будем, не зважаючи на булінг, погрози, не зважаючи ні на що. Правда, головне — це перемогти русню. І тоді спокійно будувати нормальне, здорове суспільство. 

Я вам дуже дякую за цю розмову. 

Ірина Земляна: Хочу вас обіймати. Дякую, що ви є, що ви робите те, що ви робите.