Повномасштабне вторгнення Росії змінило життя мільйонів українських жінок. Багатьом з нас довелося неодноразово переїхати, обрати новий кар’єрний шлях, та переосмислити власні цінності. Наша ГО “Феміністична Майстерня” записала 11 епізодів подкасту “Феміністки про війну” де українські феміністки з різних сфер обговорили важливі для нашого суспільства теми. Що є зараз важливим для українських феміністок, як вони знаходять баланс у житті під час війни і які їхні надії щодо майбутнього? Ми зібрали головні тези спікерок з 11 епізодів подкасту у цій статті.
Випуск “Як повномасштабне вторгнення РФ змінило фемактивізм в Україні?”
Ранок 24 лютого 2022 року став точкою неповернення для всіх українців, але кожен зустрів цей день по різному. Для українських феміністок кінець лютого – це завжди насичена пора, оскільки ми готуємось до 8 березня – Міжнародного Жіночого Дня. Феміністична спільнота в Україні традиційно використовує цю нагоду для організації маршів, акцій протесту та соціальних кампаній для порушення питань про сучасні проблеми гендерної нерівності та заохочення населення підтримати ратифікацію Стамбульської конвенції. Феміністки завжди були на передовій боротьби за права людей в Україні, тому вони одними з перших відчули, скільки прогресу, зробленого за період 2014-2022, можна втратити через повномасштабне вторгнення. Дарина Мізіна, менеджерка діджитал-активізму Amnesty International в Україні, каже, що навіть роки роботи з гендерно зумовленим насильством не змогли підготувати її до тих звірств і масових зґвалтувань, які чинила російська армія на Київщині. Юристка Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» Вікторія Карпа додає, що, працювати у перші дні повномасштабної війни було емоційно виснажливо, оскільки вона в першу чергу переживала за безпеку своєї родини. Однак, коли вона доєдналася до першого робочого вебінару через тиждень після початку вторгнення, то це навпаки принесло їй полегшення, бо зрозуміла, що хоча російська армія змогла прийти та зруйнувати нормальний потік життя, вони ніколи не зможуть забрати наші знання і досвід.
Випуск ” СТЕНДАПЕРКИ ПРО ВІЙНУ ТА ФЕМІНІЗМ: Зухвала, Кочеруга та Гіль”
Багатьох інших феміністок початок повномасштабного вторгнення 24 лютого підштовхнув до рішення доєднатися до лав ЗСУ або почати волонтерити на потреби армії. Думками щодо ролі гендеру в прийнятті рішення стати на захист країни поділилися Анна Іванцик, Анастасія Вінславська та Дар’я (прізвище не повідомляється з міркувань безпеки), які зараз служать у Збройних Силах України на бойових позиціях. Вони вважають, що з 2014 року армія значно модернізувалась, але гендерно зумовлені проблеми все ще залишаються. Однією з найгостріших проблем є те, що стандартна уніформа шиється за мірками чоловічих тіл, тому уніформа, яку жінки-військовослужбовці отримують від уряду, їм зазвичай незручна. На щастя, є громадські організації, які забезпечують жінок на фронті зручною формою та різними засобами жіночої гігієни, одна з них – «Землячки». Попри перешкоди, з якими вони стикаються в армії, Анна, Анастасія та Дар’я не шкодують про своє рішення піти добровольцями, оскільки вважають, що «готовність воювати та захищати свою країну не залежить від статі». Після 24 лютого багато феміністок також почали займатися волонтерством або перемикнули свою професійну увагу на теми, пов’язані з війною. Ірина Земляна, яка раніше брала інтерв’ю з іноземними експертами щодо шансів України на вступ до НАТО, почала керувати рекрутинговим центром для іноземців, які мали бажання приїхати та вступити до Збройних сил України. Інша журналістка Ірина Сампан поділилася, що в перші дні вторгнення хотіла зайнятися чимось більш практичним, ніж написання статей, тому доставляла з ЄС в Україну потрібні для фронту автомобілі. Українські феміністки вважають захист своєї країни зараз феміністичною цінністю, бо: “Україна є захисницею. Україна захищає своє населення, свої кордони, все, на що посягнула росія. А це верховенство права, загалом права і свободи людини.”, Вікторія Карпа.
Випуск “Я, моя мама та моя бабця мали власні історії війни — художниця Алевтина Кахідзе”
З початком вторгнення харківське жіноче об’єднання «Сфера» теж зіткнулося з великими змінами у їхній звичайній роботі, як розповіла їхня програмна директорка Анна Шаригіна. Найбільшою перешкодою для продовження їхньої роботи було саме розташування ГО, адже Харків зазнавав потужних бомбардувань з перших днів вторгнення. Марта Чумало, співзасновниця громадського центру «Жіночі перспективи» у Львові, ділиться тим, що на їхню організацію теж лягло багато нових зобов’язань через локацію, оскільки Львів став хабом для багатьох внутрішньо переміщених жінок і дітей з самого початку вторгнення. Щоб допомогти внутрішньо переміщеним особам, ГО «Жіночі перспективи» створили декілька притулків. Філософія цих притулків полягає в тому, щоб не забирати у жінок автономію над власним життям, тому притулок забезпечує їх проживанням і продуктами, але жінки самі вирішують, що, наприклад, готувати. «Жіночі перспективи» також допомагають цим жінкам знайти роботу та надають консультації постраждалим від сексуального насильства під час війни. Марта Гавришко, яка є дослідницею гендерних питань у Меморіальному центрі Голокосту, розповіла, що з початком війни змінилася рутина і їхньої організації: вони почали надавати гуманітарну допомогу тим, хто її потребував, а також евакуйовувати мирних жителів із гарячих точок бойових дій. Вона додала, що зараз проводить більше досліджень і презентацій щодо поточного російського вторгнення, щоб освітлити те, як війна створила додаткову небезпеку українським жінкам і культурній спадщині України. Дослідження, яке зараз проводить соціологиня Олена Стрельник, також пов’язані з проблемами репрезентації жінок та ЛГБТ людей в українських медіа під час російського вторгнення.
Попри війну, культурно-розважальна сфера України продовжує функціонувати та розвиватися. У наших подкастах ми мали можливість дати платформу феміністкам, які займаються стендапом, поезією та мистецтвом. Стендаперки Ірина Гіль, Настя Зухвала та Анна Кочегура кажуть, що стендап для них завжди був способом змістити чоловічий досвід як універсальний. Усім трьом довелося призупинити свою кар’єру в перші тижні вторгнення через недоречність жартів та евакуацію з Києва. Проте згодом вони або повернулися до столиці та відновили виступи, але тепер у бомбосховищах з міркувань безпеки, або залишилися в евакуації та виступали онлайн. Мотивацією повернутися до стендапу була можливість передавати частину доходу від своїх виступів на потреби української армії. Повномасштабна війна суттєво змінила їхні трудові будні: більшість їхніх виступів зараз включають тему війни, адже це те, через що проходять зараз і стендаперки, і їхні глядачі. Одна зі стендаперок, Настя, ділиться, що жарти тепер для неї є інструментом для вираження гніву та хвилювань. 3 поетки – Мано Глонті, Анна Грувер і Дарина Гладун також поділилися як війна вплинула на їхню здатність творити. Мано каже, що поезія стала для неї способом виплеснути свої емоції від морально важких новин, але вірші написані під час війни здаються їй не закінченими, і вона не впевнена, чи напише знову щось, чим буде задоволена. Водночас вона вважає, що поезія – це мистецтво для найважчих часів, оскільки вона об’єднує людей і дає змогу виразити свої переживання. Вірші, які написала під час війни Дарина також про емоції: «Я почала писати, аби зберегти зв’язок з собою. Переконати себе в тому, що ти існуєш, ти важлива, і твій досвід має право на існування». Що стосується Анни, то після початку вторгнення вона написала цілу серію віршів під назвою «Я просто хочу поділитися моментами», щоб висловити свої думки про те, що мистецтво ніколи не може бути поза політикою. Художниця Алевтина Кахідзе також вважає, що мистецтво дуже потрібне у такий важкий час, як війна, адже воно допомагає зберегти наші спогади: «Спогади дуже важливі, оскільки вони допомагають будувати майбутнє. Ми не зможемо побудувати нічого нового, не знаючи свого минулого». Під час війни вона почала висвітлювати зв’язок поколінь у своїй творчості, надихнувшись історією своєї родини: її бабуся пережила Другу світову війну, її мама жила у російській окупації з 2014 року до її смерті у 2019 році, а сама Алевтина провела перші дні повномасштабного вторгнення ховаючись у підвалі, «Я, моя мама та моя бабуся – у кожної з нас були свої історії про те, як ми пережили війну». Результатом цих рефлексій про покоління жінок, які пережили війну стала виставка, яку Алевтина щойно провела в Парижі.
Також феміністки поділилися досвідом перебування за кордоном під час повномасштабної війни в Україні та яку різницю вони зараз бачать між західним та українським фемінізмом. Драматургині Анастасія Косодій, Лєна Лагушонкова та дослідниця театр Оксана Дудко зараз перебувають за кордоном, де продовжують свою театральну діяльність. Жінки вважають, що говорити про Україну за кордоном – це їхній обов’язок, і вони повинні це робити, інакше знайдуться неукраїнці, які будуть говорити замість них і поширювати неправдиву інформацію. Однак вони також хочуть, щоб їх сприймали насамперед як професіоналок своєї справи, а не просто як біженок, які потребують допомоги. Жінки поділилися як емоційно важко їм даються розповіді своїх історій евакуації серед західної публіки, які не сильно розуміють і не хочуть розуміти наш контекст. Оксана, яка проживає в Канаді, також порушує питання про те, що більшість іноземців втомилися слухати про війну в Україні, і стає все менше людей, які продовжують стежити за новинами, тому завдання українців за кордоном – знайти способи продовжувати розмови про війну. Музикантка Анна Хвиль теж не може знайти правильних слів для розповідей про війну за кордоном, не перетворюючи це на легку тему. У розмові вона поділилася своїм розчаруванням у тому, що західні феміністські спільноти все ще дотримуються пацифістських ідей та відмовляються чути українських феміністок про те, чому нам потрібна зброя. Вона вважає, що «наше право на спротив — базове феміністичне право захищати себе. Коли нападник використовує насилля, тобі не лишається вибору — ти маєш захищати себе силою». Стендаперки Ірина Гіль, Настя Зухвала та Анна Кочегура також розповіли, що вони відчувають відчуження від західного фемінізму через його пацифістські наративи, і поділилися тим, як мілітаризація та націоналізм формують їхній власний, саме український, фемінізм. Дослідниці Марта Гавришко, Марта Чумало та Олена Стрельник обговорили, як вони хотіли б, щоб західні ЗМІ не наголошували так сильно на віктимізації українських жінок, а натомість більше освічували силу та стійкість жінок, які служать у ЗСУ, волонтерять, доглядають за дітьми в евакуації чи беруть будь-яку іншу активну роль у суспільстві під час війни, як роблять більшість українських жінок.
Випуск “Нюдси, блог, терапія, фемінізм: секс-освіта під час повномасштабної війни”
Що стосується бачення майбутнього, то багато феміністок сповнені надії та досить оптимістично дивляться вперед. Анна Іванцик, Анастасія Вінславська та Дар’я, які нині служать в Збройних силах України, кажуть, що ЗСУ воюють, аби мирне населення могло продовжувати жити мирним життям, але водночас вважають, що кожен в Україні має пройти шлях військової та медичної підготовок. Феміністки думають, що попри всі трагедії, які принесло в Україну російське вторгнення, війна також може бути прискорювачем позитивних змін у суспільстві, і як один із прикладів наводять ратифікацію Стамбульської конвенції, яка відбулася у червні 2022 року. Активістки Яна Пекун, Вікторія Карпа та Дарина Мізіна зазначили, що ратифікація Конвенції була одним із найяскравіших святкових моментів війни. Хоча жінки погоджуються, що частково ратифікація відбулася для того, щоб задовольнити вимоги для отримання статусу кандидатства в ЄС, вони все ж таки думають, що ратифікація конвенції – це заслуга українських феміністок, які боролися за неї 11 років. Не дивлячись на радість від ратифікації, спікерки не вважають, що боротьба закінчена, і усвідомлюють, скільки ще потрібно зробити українській феміністичній спільноті в майбутньому, щоб забезпечити належну реалізацію цього закону. Проте сам акт ратифікації вони вже бачать як перемогу демократичної України над глибоко патріархальною росією: «Ратифікувавши Стамбулку, Україна відійшла на тисячі км від патріархальної насильницької росії», – прокоментувала юристка Вікторія Карпа. Поетки Мано Глонті, Анна Грувер і Дарина Гладун висловлюють деякі переживання щодо майбутнього, адже радикалізація суспільства може негативно вплинути на життя жінок. Вони хвилюються, що в майбутньому країни, які зараз багато допомагають Україні, як-от США та Польща, можуть негативно вплинути на політику України щодо прав жінок, оскільки вони мають власні катастрофічні закони про заборону абортів, наприклад. Проте вони також впевнені, що феміністична спільнота України сильна і зможе протистояти зовнішньому тиску. Активістки Ната, Брі та Женя Дзекун поділяють ті саме занепокоєння, кажучи, що зараз багато українців дивляться на такі країни, як США, Польща та Туреччина, як на приклад для наслідування, тому що вони підтримують нас у боротьбі з російською агресією, але важливо усвідомлювати, що ці країни є теж не ідеальними, і ми повинні будувати власну демократію. Вони додають, що українські ЗМІ роблять велику роботу, висвітлюючи внесок жінок і ЛГБТ людей у майбутню перемогу України, тож вони сподіваються, що це сприятиме толерантності та рівності серед населення. Думки українських феміністок добре підсумовує Ірина Сампан: «боротися треба, боротися будем, не зважаючи на булінг, погрози, не зважаючи ні на що. Правда, головне — це перемогти русню. І тоді спокійно будувати нормальне, здорове суспільство.».
Як живуть українські феміністки під час війни? Так само як і інші українці та українки, бо на першому місці для будь-якої людини – страх за своє життя, життя своїх близьких і майбутнє своєї країни. Проте українські феміністки доводять, що зуміли взяти під контроль свої емоції та спрямувати свій гнів і страх на те, що вміють найкраще: допомогу незахищеним верствам населення України, активність та просування української культури на міжнародній арені. Зараз феміністки зосереджуються на тому, як вони можуть використати свої навички та знання, щоб допомогти Україні протистояти російській агресії та водночас продовжують працювати для того, щоб українське суспільство і далі рухалося в напрямку рівності для всіх. Українська феміністична спільнота сподівається на більшу солідарність і співпрацю з феміністками з усього світу та будують плани як розв’язувати суспільні проблеми, пов’язані із повномасштабною війною. Ви можете підтримати українських феміністок, дізнавшись більше про них та роботу, яку вони роблять у своїх організаціях тут:
«Я не можу відкладати свій активізм»: феміністки про війну
«Ми колись ходили на акції?!»: як змінився низовий фемактивізм в Україні через вторгнення росії
Без акценту на віктимності: виклики українських правозахисниць і науковиць під час війни
«Готовність воювати не залежить від статі»: як жінкам служиться у ЗСУ?
Нюдси, блог, терапія, фемінізм: секс-освіта під час повномасштабної війни
Пам’ятати й говорити правду: діяльність українських мисткинь під час повномасштабної війни
Буча, Донецьк, Харків: українські поетки про втрачений дім та буття жінкою у війну
«Українська суб’єктність дуже примарна в Європі»: про театр та боротьбу за наративи у світі
«На передовій я спершу мушу довести, що я тут не прикраса»: журналістки про війну
Авторка: Вікторія Швагер
