Екофемінізм — це поєднаний напрям феміністичного та екологічного рухів, який стверджує, що ставлення до природи часто схоже на ставлення до жінок у патріархальних суспільствах.

Забруднення, виснаження природних ресурсів і кліматичні зміни — це форми насильства над природою, які відображають ті самі моделі пригнічення й контролю, які здійснюються над жінками.

Основні принципи екофемінізму: людина і природа — одне ціле, перехід від культури домінування до культури турботи про природу та одна одну, інтерсекційність, соціальна справедливість. 

Вперше поняття «екофемінізм» запропонувала Франсуаза д’Обонн у своїй книзі «Фемінізм або смерть», що вийшла друком у 1974 році.



У ній французька авторка описує, як патріархальна система

  • знецінює та зводить до ролі ресурсів як природу, так і жіночу сексуальність/тіло; 
  • і як в обох випадках робить це через насильство, контроль та експлуатацію.

Франсуаза д’Обонн плідно писала феміністичні есеї, була членкою Жіночого визвольного руху, співзаснувала рух «Гомосексуальний фронт за революційні дії» та ініціативну групу «Енвайронменталізм-Фемінізм». Однак через свої радикальність та войовничий стиль спілкування репутація активістки була далеко не найкращою, що неабияк ускладнювало поширення її ідей.

Проте Франсуаза Д’Обонн не була саме зачинателькою екофеміністичного руху. Представниці корінних народів країн Глобального Півдня та деколоніальні феміністки десятиліттями говорили про зв’язок гендеру та планети. 

Традиційно саме жінки були на чолі екологічних рухів чи ініціатив, особливо на місцевому рівні. У світі широко відомі Вангарі Мута Маатаї (Кенія), Вандана Шива (Індія), Джульєта Паредес Карвахаль (Болівія), Ґрета Тунберґ (Швеція), Рейчал Карсон (США), рух Чіпко тощо. 

Можна почути твердження, що в останні два десятиліття екологічний рух фемінізувався, а тобто кількість жінок та їхнє лідерство в ньому зросло. Проте варто взяти до уваги те, що й медіа в той самий час більше почали висвітлювати жіночий активізм, який раніше часто залишався непомітним.

Жінки та дівчата непропорційно до чоловіків потерпають від екологічної та кліматичної кризи. Насамперед тому, що вони часто належать до найбідніших верств населення, чий добробут значною мірою залежить від доступу до природних ресурсів.

У сільських місцевостях саме на жінок і дівчат зазвичай покладається обов’язок забезпечити родину їжею, водою та дровами. Наприклад, під час посухи та нерегулярних дощів сільські жінки вимушені працювати більше, долати довші дистанції та\чи більше приділяти часу на догляд за літніми членами сім’ї, які особливо вразливі до спеки і не тільки.

До того ж:

  • жінки складають 80% усіх кліматичних біженок;
  • жінки та діти в 14 разів частіше гинуть внаслідок стихійних лих, ніж чоловіки;
  • 68% досліджень підтверджують, що жінки більш вразливі до проблем зі здоров’ям через наслідки зміни клімату, ніж чоловіки;
  • у деяких регіонах під час екологічних катастроф гендерно зумовлене насильство зростає на 30%.

Згідно зі звітом Інституту дослідження жіночої політики (2003; США)

  • жінки частіше, ніж чоловіки, доєднуються до екологічних ініціатив та фінансово їх підтримують;
  • жінки більш позитивно ставляться до екоактивістів/-ок, ніж чоловіки;
  • жінки менш схильні, ніж чоловіки, підтримувати рішення зі скорочення витрат на сферу охорони довкілля.

Водночас жінки менш представлені на високих посадах та менш залучені до процесів прийняття рішення з питань охорони довкілля. Наприклад, у 2023 році кількість переговорниць на Кліматичному саміті ООН становила 34%, і лише 2% делегацій забезпечили належний гендерний баланс серед своїх представників/-ць.

Хоча згідно з дослідженнями (Mavisakalyan and Tarverdi, 2018), країни з більшою кількістю жінок на керівних посадах в політиці, як правило, мають амбітнішу й прогресивнішу кліматичну політику. 

Як і будь-яка теорія, екофемінізм не уникнув критики. У своїх ранніх формах він часто ґрунтувався на ідеї «природної» жіночності, яка приписувала жінкам вроджену близькість до природи, турботи та материнства.

Це викликало обґрунтовану критику, зокрема з боку квір-феміністок і транс-спільноти, адже такі уявлення спиралися на біологічний есенціалізм і виключали різноманіття гендерних ідентичностей.

Сучасний екофемінізм усе більше відходить від цієї вузької оптики і рухається в бік інтерсекційного, квірного, деколоніального підходу. Він не романтизує «жіночу природу», а досліджує структури пригнічення й намагається сформувати альтернативи, основані на співпраці та взаємній турботі.

 Книги, щоб зрозуміти екофемінізм 

  • Вандана Шива та Марія Міс: Ecofeminism
  • Керолін Мерчант: The Death of Nature: Women, Ecology, and the Scientific Revolution
  • Вал Пламвуд: Feminism and the Mastery of Nature
  • Карен Дж. Воррен: Ecofeminist Philosophy: A Western Perspective on What It Is and Why It Matters
  • Їнестра Кінг: Reweaving the World: The Emergence of Ecofeminism
  • Катріона Санділандс: Queer Ecologies
  • Аріель Салле: Ecofeminism as Politics: Nature, Marx and the Postmodern
  • Грета Горд: Critical Ecofeminism