— Вам треба худнути й тоді все буде добре! — широко всміхаючись сказала мені у 2012 році лікарка. У вітчизняній медицині чомусь вважається, що більшість проблем зі здоров’ям жінки повязана з надмірною з точки зору лікаря вагою.
До 26 років жодному лікарю не спало на думку, що мої стрибки ваги можуть бути пов’язані з поганим засвоєнням інсуліну. Мені розписували якісь надскладні дієти, рекомендували «змиритися з цим, бо ви ж лімфатик, ви й не будете тростиночкою». (Читати: 7 фраз з прихованим фет-шеймінгом, яким місце на смітнику) Власне, моя вага мене аж ніяк не обходила й не хвилювала аж до 11 класу. Напередодні випуску виявилося (дякую за поради!), що треба худнути не заради аби чого, а щоб пристойно виглядати в сукні. Чомусь навіть не дивно, що від суконь мене досі воротить.
Далі було цікавіше. Навчання в університеті, коли між лекціями й роботою не було часу навіть продихнути. Десь на четвертому курсі мені стало зрозуміло, що я, моя сутність, існує окремо, а тіло — окремо. Виявилося, що я не знаю, яку їжу я взагалі люблю. Мені рік довелося вмовляти себе пити хоча б літр води в день. Це так дивно — за день просто не відчувати спрагу. Дві склянки чаю — й все. Саме тоді почалися проблеми зі сном. Не дивно, що тілу таке не надто й сподобалося. Тільки через роки мені попалася на очі стаття про те, що організм може відчуття спраги «підміняти» відчуття голоду.
Жити в тілі, що тобі не підкорюється — тяжко. Жити в такому тілі й відчувати на собі презирство як лікарів, так і оточуючих — вдвічі тяжче. Через незнання того, що зі мною відбувається, у мене збився режим сну. Сон вночі став омріяним гостем мого тіла. Страшно сказати, з 16 до 26 років максимальна «гойдалка» моєї ваги склала 27 кілограмів. Лякав сам факт того, що я не контролюю моє тіло. В 2012 прозвучало те саме «Треба худнути». Ну, щоб було добре. Найцікавіше, що лікарка бачила мій стан крові, але нічого не сказала, навіть не натякнула, що треба звернутися до ендокринолога. Від тиску ззовні у мене виникло майже маніакальне бажання схуднути і проблеми зі сном лише збільшилися, з’явилась тривожність, яка мені в принципі не дуже притаманна.
Бажання розбити дзеркало, щоб себе не бачити? Так. Небажання щось робити, окрім плакати? Так. Кожен шматок їжі здавався мені підозрілим, таким, що раз — й перетвориться на велетенську купу жиру на тілі й доконає мене. Розуміючи патологічність мого стану, лише через три роки після його початку мені спало на думку звернутися до психіатра. Візит до нього мене аж ніяк не приголомшив, діагноз – «невротичний розлад». (Читати: 5 речей, які ти маєш знати про харчові розлади).
Лікар, не дослухавши моїх скарг, шльопнув печаткою й виписав ліків. Тільки потім мені стало відомо, що деякі антидепресанти можуть викликати стрибки цукру й ускладнювати стан тих, у кого вони вже є. Помітивши, що при незмінному раціоні вага раптово почала рости, стало страшно. Невже знову голодування?
Візит до ендокринолога став кінцевою точкою в моїй сумній історії дистанційованості тіла від свідомості. Лікарка одразу запідозрила високий цукор. Зависокий, але ще не діабет. Дві маленькі коробочки ліків змінили моє життя за півтора місяці. Спочатку відновився сон. Потім від млявості не лишилося й сліду. П’ятиразове харчування стало для мене одкровенням. На перших етапах лікування проявлялися побічні дії. Ти просто спиш по 12 годин й з твоєї голови тікають смуток й огида до себе. Обмін речовин прискорився й став таким, як має бути. Потім сон нормалізувався й найкращим способом перебувати у гармонії з собою стала колумністика.
Зараз мій індекс маси тіла по відношенню до зросту знаходиться в рамках норми. Тепер вистачає сил на зарядку, розтяжку й тягання заліза. Але найголовніше те, що я вчуся не ігнорувати потреби свого тіла. Я постійно ношу з собою пляшку води. Уважно прислухаюсь, що я хочу з’їсти. Виявилося, що м’ясо мені не до смаку й без його засилля у раціоні я почуваю себе краще. Тепер моє тіло не ворог, а союзник. Я не боюся міток, які лишились як нагадування про стрибки ваги. З розтяжок на стегнах я зроблю татуювання — квіти. Хай вони розквітають, як й моя повага до власного тіла.
Авторка: Ксенія Чубук Ілюстрації: https://dribbble.com/zwartekoffie[getsocial app=”sharing_bar”]
