«Феміністки про війну» — серія неформальних розмов феміністок.

У цьому матеріалі ви можете ознайомитися із розмовою у текстовому форматі. Переглянути запис можна на нашому YouTube

Українські науковиці за кордоном: чому це не відпустка? Як дослідниці працюють з темою повномасштабної війни Росії проти України? Як війна уже зараз погіршує ситуацію з домашнім насильством в Україні? Та чому важливо посилювати позицію українського фемінізму у західному дискурсі?

Говоримо у п’ятому епізоді подкасту «Феміністки про війну». Гості:

Марта Гавришко — історикиня, гендерна дослідниця, фемактивістка, членкиня міжнародної дослідницької групи «Сексуальне насильство під час збройних конфліктів».
Олена Стрельник — соціологиня, гендерна дослідниця, фемактивістка, авторка книжки «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології».
Марта Чумало — феміністка, правозахисниця, співзасновниця та психологиня Центру «Жіночі перспективи» у Львові

Олена Стрельник: Вітання всім! Передусім дякуємо Феміністичній майстерні за те, що вона дозволила нам зібратися і поділитися своїм наболілим. Я для початку пропоную нам коротко представитися для наших слухачів і слухачок. Дозвольте, очевидно, я почну. Мене звати Олена Стрельник, до початку повномасштабної війни я була дослідницею. Я соціологиня і фокус моєї експертизи — це переважно гендерні дослідження.

Марта Гавришко: Мене звати Марта Гавришко, я кандидатка історичних наук і займаюся вивченням сексуального і гендерного насильства під час воєн і геноцидів. Я пишу книгу про сексуальне насильство під час Голокосту на території України. Також я є членкиною міжнародної дослідницької групи «Сексуальне насильство під час збройних конфліктів». До війни моєю головною афіляцією була Академія Наук України у Львові. Із січня мене призначили на іншу посаду, про яку поговорю пізніше.

Марта Чумало: Я працюю в Центрі «Жіночі перспективи», називаюся Марта Чумало. Це громадська організація, яка працює вже 24 роки у Львові. Я надаю психотерапевтичні послуги постраждалим і займаюся різними інтервенціями в систему, яка має бути, з моєї точки зору, більш чутливою до потреб і прав жінок в Україні і в світі. 

Повномасштабна війна і нові виклики в роботі

Олена Стрельник: Що змінилося у вашій діяльності з початком повномасштабної війни? Марто Гавришко, ти би хотіла почати?

Марта Гавришко: Дякую, Олено, залюбки. Отож, напередодні війни я приїхала з Мюнхена зі свого чергового наукового стажування. У січні я була призначена директоркою міждисциплінарних досліджень інституту досліджень у меморіальному центрі Голокосту «Бабин Яр». 

Я готувалась до переїзду в Київ для початку цієї роботи: розробляла різні проєкти, консультувалась зі своїми закордонними колегами. Це були надзвичайні проєкти, які мали розвивати студії Голокосту, едукаційні програми із історії Голокосту в Україні… Паралельно я планувала робити багато заходів, пов’язаних із гендерними аспектами досліджень Голокосту та Другої світової війни.

Війна, на жаль, кардинально вплинула на ці плани, тому що наш Центр був змушений повністю перепрофілювати свою роботу. Ми зосередились на гуманітарній роботі: допомога постраждалим, людям, які вразливі під час війни, які потребують медикаментів, продуктів. Також це допомога людям в евакуації із гарячих точок, захист культурних цінностей в Україні. 

Таким чином моя робота також стала пов’язаною із тим, що я намагалася у своїх публічних презентаціях показати: як російська пропаганда, ідеологічна машина війни, інструменталізує історію Голокосту в цій війні для того, аби виправдовувати масові вбивства, які чинять російські військові зараз в Україні. Таким чином велика частина моєї роботи спрямована на те, аби говорити, як страждають єврейські пам’ятки в Україні, наскільки вразливою є культурна спадщина, становище усіх дослідників і дослідниць, у тому числі зі студії Голокосту в Україні.

Готуючись до переїзду в Київ, я зрозуміла, що моїй дитині небезпечно у Львові. У перші дні війни ми вирішили евакуюватися із території України, переїхали спочатку у Польщу, пізніше в Німеччину, де я отримала emergency scholarship, а тепер працюю як юрист fellow у Базельському університеті.

Олена Стрельник: Контекст, особливо для тих науковців та науковиць, які займаються соціально гуманітарними науками, війна — це особливий виклик. Якщо, наприклад, йдеться про технічні науки, то можна передбачити, що проєкти мали змогу продовжувати свою реалізацію. Тут контекст змінився, і фізично неможливо було займатися темами, якими я займалася раніше. 

Переважно я досліджувала неоплачувану репродуктивну працю, становища працівниць-виховательок дитячих садочків тощо. Зараз, у будь-якому випадку, я мушу переформувати свої дослідження на тему війни. Один із проєктів, які ми через початок повномасштабного вторгнення припинили, — дуже цікавий, сподіваюся, що ми його завершимо в цьому році. Це проєкт, присвячений становищу вірянок-феміністок і ЛГБТ-людей в Україні, який реалізувала ГО «Майстерня академічного релігієзнавства», а я їх консультувала. 

Ми з очевидних причин його не змогли завершити вчасно. Я довго була перед викликом, як можна досліджувати тематику війни, враховуючи, що повномасштабна триває пів року і з точки зору науки та зважених висновків ще зарано говорити. Є певні спостереження, але для серйозних розвідок часу замало. Вирішила сконцентруватися на тематиці медійних репрезентацій жінок в контексті війни, тому що це більш-менш солідний емпіричний матеріал, на якому можна зробити висновки.

Для жінки-науковиці це особливий виклик. Я теж переміщена науковиця, виїхала з України десь приблизно через місяць після початку війни. Коли отримала запрошення від Мюнхенського технічного університету на стипендію (зараз таких можливостей доволі багато), дві доби десь плакала, бо насправді ніколи не бачила себе в Західній Академії. Я поплакала і зрозуміла, що мені треба дбати про дітей. 

Виїхала до Німеччини з двома доволі дорослими і все ж таки дітьми. Статус біженки — це великий виклик для наукової роботи, бо вона потребує системності сталості. Яка може бути системність і сталість, якщо ти перші три місяці, зрозуміло, у великому стресі від адаптації, викликів біженства: оформити документи, знайти дитині хорошу школу… Я думаю, ви розумієте, про що йдеться. При цьому, є певні виклики і очікування від мене як науковиці: багато хто запрошує виступити, опублікуватися, але немає можливостей для сталої і безперервної наукової роботи.

Марта Чумало: Я зараз сиділа й згадувала, як наприкінці лютого ми планували феміністичний марш у Львові. У цей період в нашому офісі інтенсивно працювала ініціативна група. Ми планували, як буде виглядати марш, що буде відбуватися, друкували різні матеріали і так далі… Перед повномасштабним вторгненням наша організація мала вже один притулок для постраждалих від домашнього насильства. Ми досить добре працювали на різних цільових напрямках діяльності нашої організації, були дуже добре залучені в процес адвокації ратифікації Стамбульської конвенції.

Зараз ситуація наступна: я залишилася у Львові, мої діти залишилися у Львові — ми не виїжджали, весь час ми перебуваємо тут. Зараз маємо вже сім притулків для жінок, тому що ми бачили, як Львів перетворювався на величезний перевалковий пункт, таке місце осідання жінок з дітьми, які не мали таких привілеїв виїхати за кордон. Або зараз є все більше тих, які повертаються, бо не знайшли себе за кордоном. 

Ми побачили, що ті умови, які створювалися для них, були досить жорсткими: дуже часто це були відкриті простори якихось спортивних залів підвалів, напівпідвалів, де багато людей лежали на матрацах — по 20 людей і більше. Тож ми почали відкривати один за одним притулки, ідея полягала в тому, щоб вони мали більш гуманні умови, ніж загальні, доступні в Львові на той час. Ми запрошували до цих притулків особливо вразливих жінок. Наприклад, у нас є притулок для жінок, які мають більше ніж 3 дитини, тобто, досить великий притулок на 44 місця. У кожній кімнаті є душова, є туалет, загальна кухня — це такі трошки кращі умови.

Загальна філософія наших притулків: ми не годуємо, ми надаємо, якщо є потреба, базові продукти, але людина сама приймає рішення, що їй готувати їсти. Наприклад, в нас є притулок для старших жінок і якщо вони не мають можливості приготувати самостійно, то тоді ми допомагаємо, але така загальна концепція: ми не годуємо, тому що це забирає владу і контроль людини за своїм життям. 

І ми організовуємо все так, щоб людина якомога швидше відновлювала цю владу і контроль, починала приймати рішення, якось планувати своє життя. Ми не просто даємо можливість проживання, в нас є добре налагоджена система супроводу: можливість лікарського (якщо потрібно) супроводу, психотерапевтичного та юридичного супроводу. У нас є кар’єрна радниця, яка відвідує час від часу притулки. 

Тобто ми стараємося, щоб люди відразу починали відновлювати у своєму житті таку спроможність опиратися на свої внутрішні ресурси, ставали самі на ноги і давали собі раду, з такої перспективи ми працюємо зараз. У цілому: як ми працювали, так і працюємо. Значно більше стало обсягу роботи, але ми залучили ще людей, в першу чергу жінок, які є внутрішньо переміщеними особами і завдяки їм ми працюємо також.

«Я дуже боюся, що внески багатьох жінок будуть забутими після війни»

Олена Стрельник: Як правило, в умовах патріархального світогляду в контексті війни жінки часто сприймаються передусім як постраждалі, жертви, чи як ті, кого заведено захищати. Очевидно, що це виклик для дискурсу гендерної рівності. Як вам здається це відбувається зараз? І що можливо зробити, щоб змінити цю ситуацію?

Дозвольте я поділюся спочатку своїми міркуваннями, тому що моя стаття  зараз на цю тему, дотична до презентації в тому числі жіночої агентності. Якщо подивитися на класичні дослідження світового масштабу, дійсно можна віднайти тенденцію, що в описі чи презентаціях війни, як правило, жінок зображають як постраждалих. 

Наприклад, якщо подивитися на зображення жінок-жертв війни, то тут може бути дуже багато різних вимірів, наприклад, українські медіа надають перевагу, як правило, темі сексуального насильства, пов’язаного з війною. Я бачу, що в нас образи жінок-військових теж зараз небездоганні: вони часто міксуються з доволі традиційними конвенційними уявленнями про жіночність — в образах берегині або сексуалізованих, гламуризованих образах жінок у війську.

Поряд із цим я бачу, що все ж таки картина ця є складнішою в Україні, багато дуже гідних прикладів. Наприклад, так званого повсякденного героїзму жінок, які виконують свою роботу,— продавчинь, які працювали в Ірпені під обстрілами, жінок, які працювали чи працюють в евакуаційних поїздах, волонтерок, про різноманітні копінг-стратегії. Наприклад, бачила статтю, що жінка з початком війни перепрофілювалася на зварницю, щоб мати змогу заробити якісь гроші… Для мене особисто все ж таки відкрите питання, чи достатньо буде цих історій для серйозного впливу на гендерний порядок? Мої прогнози тут доволі стримані.

Марта Гавришко: Загалом, я бачу великий контраст між репрезентацією жінок в українських і західних медіа. Якщо в Україні ми бачимо більш різноманітні образи, нехай вони, як ти кажеш, небездоганні. Я погоджуюсь, інколи вони надто сексуалізовані, інколи надто підкреслюється жертовність, інколи надто підкреслюється віктимізація жінок, замість того, щоб підкреслювати агентність. Почасти це зроблено для того, мені видається, аби викликати співчуття до України через те, що переживають вразливі групи, до яких належать жінки, діти, люди похилого віку, сільські жінки, жінки з інвалідністю і так далі. Але у західних ЗМІ, наскільки я бачу, ці образи більш гомогенні й справді зосереджені на віктимності.

І якщо на початку війни було дуже багато сюжетів про біженок українських… Тому що західні журналісти просто чатували на різних пунктах пропуску, наприклад, на польському кордоні, на угорському. Вони брали інтерв’ю в цих часто шокованих жінок, які полишили абсолютно все, були з маленькими дітьми на руках… І для мене це завжди викликало запитання етичності: людина в стресі, а вони могли підійти до дітей, брати інтерв’ю, розпитувати про їхній досвід…Мені здається, не всі були охочі про це говорити.

Західні ЗМІ акцентували на віктимності: жінках-біженках, які втратили рідних, майно, змушені були тікати чи на захід України, чи за кордон, по-друге — жертви сексуального насильства, що великою мірою пов’язано з тим, як на цьому акцентували офіційні особи в Україні. 

Зокрема, ексомбудсвумен Денисова, яка наробила багато шуму навколо цієї теми. Її поведінка породила дискусії і поставила під питання те, чи були ці жертви і скільки їх було? І навіть я відчула це на собі, коли західні журналістки і журналісти, з якими ми говорили про цю проблему в Україні пізніше, коли омбудсвумен звільнили, запитували в мене: то все це фейк, скільки було тих жінок, це була брехня чи не брехня? І так далі…  

Я вважаю, варто підкреслювати агентність тих жінок, які ведуть правозахисну діяльність сьогодні, як Марта Чумало та її колежанки. Це просто титанічна праця, пов’язана з правозахистом, із наданням не лише допомоги правової, це медична, психологічна, якої так потребують ці жінки. 

Також нам варто говорити про тих жінок, про тих вчителів сільських шкіл, які плетуть маскувальні сітки, які варять обіди, випікають булочки для наших захисників, нам варто говорити про тих жінок, які, маючи можливість частіше їздити за кордон, аніж чоловіки, через правовий режим воєнного стану частіше почали їздити й переганяти машини для військових для потреб армії. Які привозять медичні товари з-за кордону, інші потрібні речі. 

Біженки тут у Швейцарії мають цілий нетворк, який пов’язаний із допомогою українцям в Україні. Тобто, вони збирають кошти, вони пересилають білизну, вони купляють все, що можуть аби допомогти аби зміцнити цю обороноздатність і допомогти своїм друзям родичам і так далі. Тобто я вважаю, що ці жінки потребують більшої видимості.

Я дуже боюся, що внески дуже багатьох жінок — правозахисниць тощо, можуть бути забутими після війни. І ці жінки залишиться невизнаними героїнями цієї війни.

Українські ЗМІ дуже багато уваги надають сексуальному насильству. Так, це гаряча тема: журналісти шукають подробиці для того, щоб шокувати публіку, свою авдиторію. Та ми мало говоримо про допомогу, адже в Україні немає системної інституціоналізованої допомоги цим жінкам. І їм ніхто не «повісить медаль» після війни, вони не будуть розглядатися як ті, страждання яких мають бути визнані. 

Нам пора говорити про те, щоб після війни в Україні з’явився пам’ятник жінці, яка була зґвалтована, який уособлюватиме всіх жертв сексуального насильства на території України під час усіх геноцидів і воєн. Адже ми знаємо, що і радянська та інші армії на території України чинили сексуальне насильство і часто використовували його як зброю війни.

Марта Чумало: Я хочу сказати, що я не використовую слово «жертва» до живих жінок. Тому що це також забирає агентність.

Марта Гавришко: Так, «Постраждала».

Марта Чумало: Дякую. Ми бачимо, як в нас, на жаль, жінки і їхній досвід розглядають як ресурс для доведення злочинів російських військових. Дуже рідко я спостерігала коректне ставлення до досвіду жінок зі сторони держави в першу чергу. Ми маємо «полювання», «сафарі» за живими постраждалими, за тими, хто з ними працює, примушування до свідчень, апеляцію до медиків, які мають свідчити про те, що до них звернулася жінка за допомогою. І це, з моєї точки зору, жахлива ситуація, яка дуже ретравматизує жінку. Система робить все, щоб жінка з таким досвідом пішла в тінь, не зверталася за допомогою.

Зараз почали створюватися заклади, які покликані надавати послуги постраждалим від сексуальних злочинів, пов’язаних із конфліктом. Але ці заклади в першу чергу мають на меті (з того, як я це розумію) зареєструвати, задокументувати свідчення, ідентифікувати якнайбільше постраждалих. Це в корені неправильний підхід і забирання агентності. 

Жінки просто залишаються в ізоляції, повній мовчанці й не звертаються за допомогою, дуже потрібною допомогою. А якщо звертаються, то анонімно шукають якісь послуги: по абортах чи інших медичних послугах. Держава має змінити ракурс — це перше, про що я би хотіла сказати. В цілому, ми маємо значне погіршення ситуації з доступом до захисту прав жінок, які постраждали від насильства, в тому числі домашнього, гендерного зумовленого.

Наприклад, у закладах Львівської області, наприклад, кризових кімнатах, притулках, які фінансуються з бюджетів муніципальних, з нового року, ми маємо лише по кілька нових жінок, тобто, троє-двоє жінок за 6-7 місяців. Усі місця зайняті постраждали внутрішньо переміщеними особами, тому що є зараз дуже велика потреба. 

Але, коли ми маємо постраждалу від домашнього насильства, яка залишається без захисту, без послуг — це велика проблема, про яку ми не чуємо, щоби говорилося. Уже кілька місяців спостерігаємо збільшення звернень про домашнє насильство зі сторони внутрішньо переміщених осіб. Люди живуть в стресових умовах, у відкритих приміщеннях по великій кількості… Звичайно, насильство відбувається. Часто жінка соромиться звертатися, бо поліція має опитати свідків, які перебувають поряд, а вони всі знайомі між собою. І якщо двадцять людей поліція має опитати, жінка не хоче звертатися по допомогу.

Почали повертатися чоловіки, котрі були пораненими чи контуженими, і ми вже маємо зростання скарг про домашнє насильство зі сторони цих людей. Тобто, ми будемо мати найближчих пів року значний зріст скарг про насильство щодо жінок і вже зараз слід думати про те, в який спосіб система має стати чутливішою.

«Якщо ми рухаємося від росії, то гендерні питання якраз на часі»

Олена Стрельник: Які ваші особисті прогнози, очікування чи перестороги, як війна вплине на здобутки українського феміністичного руху в Україні?

Марта Гавришко: Через глорифікацію армії сьогодні, на яку ми покладаємо великі надії, я сподіваюсь, це питання не буде затінене. Але воно потенційно може «зійти на другий план». Тому що ми бачимо, що з часом війни, після дослідження «Невидимий батальйон» багато йшлося про дискримінацію в армії, сексизм, недопуск до бойових посад, і в результаті ми маємо зміни, що відбулися за цих вісім років війни, маємо відкриті бойові посади.

Але станом на сьогодні на сьогодні, держава навіть не забезпечує українських жінок-військових формою, бронежилетами відповідної форми, в яких жінкам було би зручно виконувати свій обов’язок захисту Батьківщини. Як показують дослідження інших армій світу — Ізраїлю, Канади, Нової Зеландії і Сполучених Штатів Америки — в армії є проблеми сексуальної дискримінації через патріархатну сутність мілітарних структур, специфічну мілітарну культуру та плекання гегемонної маскулінності. 

Це серйозний виклик для багатьох армій. Тому війна може вплинути на цей дискурс. Ті, хто критикуватиме або надаватиме голос постраждалим від сексуального насильства, можуть бути піддані осуду, остракізму з боку суспільства, де люди відмовлятимуться вірити в те, що герої, вчорашні чи нинішні герої, могли б вчинити подібне. Жінки боятимуться говорити про це, правозахисниці боятимуться вести ці справи, юристки й адвокатки, науковиці будуть боятися озвучувати це…

Я дуже боюся, що ми можемо втратити шанс зробити промоцію full citizenship для ЛГБТ-персон, тих жінок, які сьогодні також виборюють незалежність. Вони мають право на повний доступ до всіх послуг, якими користуються чоловіки і жінки, що перебувають у шлюбі.  Загалом, усі гендерні питання сьогодні вже є дражливими. Коли ми читаємо дискусії під різними постами, видно відгуки: «Це не на часі, тут люди вмирають, тут діти вмирають, люди втрачають кінцівки і т. д. А ви зі своєю ефемерною гендерною рівністю». І нам потрібно проговорити те, що якщо ми рухаємося від росії до демократичного, інклюзивного суспільства, то гендерні питання якраз на часі. 

Голоси українських феміністок мають бути почутими

Марта Чумало: Я думаю, що виклики будуть все більше і більше звучати. Ми бачимо, як Марта каже, в історичному контексті на прикладі багатьох воєн, коли під час війни жінки брали на себе багато різних відповідальностей і функцій, але війна закінчувалася і вони знову заганялися в репродуктивні, я не знаю, клітки, щоб поступитися зайнятими місцями.

Першого листопада вступає в дію Стамбульська конвенція в Україні, я сподіваюся, ми будемо бачити зміни практик і якісний стрибок в доступі жінкам до захисту їхніх прав і послуг, які ця конвенція гарантує. Ми вже думаємо про те, що можемо робити. Наприклад, зараз я перебуваю на нашому щорічному фемен-кемпі. 

Ми вже вшосте проводимо такі заходи для молодих феміністок — дівчат до 23 років, де обговорюємо різні виклики і стратегії, зміцнюємо їх, щоб вони могли бути поряд з нами і брати на себе значну частину опору викликам, про які ми зараз можемо рефлексувати. Я сподіваюся, що те, що відбувається, все ж таки отримає якусь адекватну відповідь і ми будемо мати спроможність опиратися і виходити на марші, заходи солідарності, й міжнародної солідарності… 

Ми зараз маємо гарну репрезентацію за кордоном: сестри, подруги, колеги, реально допомагають. Я часто отримую не тільки листи чи якісь слова підтримки, а й суттєву допомогу, яку залучають українські колеги-феміністки за кордоном. Для того, щоб тут жінки, люди, які у більш вразливому стані, мали легшу ситуацію, щоб наші колеги, які залишилися, мали більше можливостей, відкрити більше місць у притулках чи подумати про те, що зробити, щоб жінкам в Україні було трохи легше у сьогоднішніх обставинах… жінкам і дівчаткам. Тому я думаю, ми ще поборемося.

Олена Стрельник: Те, що Україна отримала статус кандидата на вступ ЄС, — запобіжник, який, я переконана, не дозволить нам допустити отакого backlash, відкату в темі прав людини та гендерної рівності. Я переконана, що петиції про заборону абортів, звичайно, можуть бути підписані, але вони ніколи не стануть основою для політичних рішень в Україні. Ситуація з раптовою ратифікацією Стамбульської конвенції, на яку ми чекали з 2011 року, говорить про те, що все ж політичний вплив антигендерних рухів буде знижуватися, і політична воля буде сформована передусім саме (повторюся) отриманням статусу кандидата на вступ ЄС. В нас і раніше було потужне законодавство, спрямоване до гендерної рівності, а зараз буде ще, так би мовити, «зелена вулиця».

Попри це, будемо відверті, будь-які кризи й війни майже завжди приводять до погіршення становища жінок, особливо вразливих груп на структурному рівні. Ми сьогодні багато говорили про тему домашнього насильства, але загалом gap, розрив між гендерною рівністю де-юре і де-факто однозначно буде поглиблюватися. Рівень економічної активності жінок буде падати передусім через брак дитячих садочків, — не всі відповідають нормам безпеки, в багатьох школах, дитсадках досі проживають внутрішньо переміщені особи. 

Ця проблема не вирішена, в довготривалій перспективі це буде призводити до погіршення, поглиблення гендерного розриву в оплаті праці, поглиблення гендерного розриву в розмірі пенсії, який до війни був 32%, і він буде точно більший. Як наслідок, буде підвищення вразливості жінок до домашнього насильства, тому що ми добре знаємо, що економічна залежність жінки від чоловіка, — це його потужний чинник.

Іще один ризик для фемінізму: ми досягли багато чого, але й опинилися перед простим фактом: мобілізація і військова служба — це його обов’язок, але її право. Раніше феміністок критикували, мовляв, якщо ви за гендерну рівність, чому ви не йдете служити в армію? 

Це, звичайно, тривіальні інтерпретації гендерної рівності, але ми маємо, з огляду на цей факт, комунікувати тему ґендерної рівності й фемінізму в суспільстві, де чоловікам, щонайменше переважній більшості, заборонено залишати країну. І я відразу розумію, що тема мобілізації, перебудови системи безпеки (можливо, це буде ізраїльська система безпеки?) вимагає надзвичайно зважених підходів, бо ми не можемо просто поміняти систему безпеки без урахування, наприклад, інших складників ґендерного порядку.

Іншими словами, якщо обидва з батьків будуть мобілізовані, то хто буде дбати про їхніх дітей? Зараз в українського фемінізму, особливо тих жінок-науковиць, які виїхали за кордон, надзвичайно важлива місія посилення позицій українського фемінізму в дискусіях із західним. 

Ми бачимо величезну прірву концепцій, відірваних від ситуації в Україні, які претендують на монополію в цьому дискурсі. Зараз дуже велика кількість феміністичних принципів під питанням — і емпатія, і чутливість до контексту, і чутливість до привілейованості певних голосів. Чому певні голоси більш озвучені, більш видимі в порівнянні, наприклад, з голосами українських феміністок? Тут, я думаю, в нас велике завдання — сформувати потужну альтернативу на міжнародному рівні на основі принципів феміністичних солідарностей.

Марта Гавришко: З українським голосом почали більше рахуватися і, спілкуючись зі своїми колегами-феміністками, я зрозуміла, що в нас справді є певна різниця підходів. Я мушу в розмовах з ними пояснювати, що потреби українських жінок сьогодні насправді дуже відрізняються від потреб лівих феміністок, особливо інтелектуалок. Потреби українських жінок — це, перш за все, звичайно, потреба в безпеці, але це також потреба у тому, аби західні ЗМІ не інструменталізували їхні історії страждання.

Олена Стрельник: Дорогі, Марто і Марто, було дуже приємно з вами побачитися, обговорити всі ці виклики. Принагідно дякую ще раз Феміністичній майстерні за організацію цієї дискусії.

Марта Гавришко: Низький уклін всім нашим правозахисницям, всім нашим активістам, які залишились на території України, не скористалися цією можливістю виїхати на стажування, на навчання, і так далі, і тут, на місці працюють. Марто, я тобі дуже дякую.

Марта Чумало: Дякую, Марто, рада була зустрітися! Дякую, Олено.