4 — Форми супротиву жінок в мусульманських суспільствах: фемінізм та його прояви

Аналізуючи становище жінки на Близькому Сході та Магрибі, назагал, можна сказати, що умови, які сконструйовало суспільство, не завжди є сприятливим для її власного вибору, для розвитку та самореалізації. Подекуди патріархальні засади релігії, які відкрито проголошують жінку нерівною чоловіку, устрої та традиції мусульманського суспільства, які часто протирічать навіть Корану, та жорстока інтерпретація ісламу радикалами, яка ставить жінку в абсолютно субординаційне положення по-відношенню до чоловіка, лишають її без будь-якої можливості діяти самостійно. Крім того, часто діяльності жінки заважають також офіційні режими держав, закони, які вони продукують, що виправдовуючи себе мотивами захистити “слабку стать”, тільки ставлять жінок в ще більше несприятливі умови, лишаючи їм один вибір – сидіти вдома. Однак, попре таке несприятливе становище, жінки – мусульманки та не мусульманки, разом продовжують свою боротьбу за власні права, критикуючи патріархальний устрій світу. Фемінізм в мусульманських суспільствах має таку ж багату історію, як і в Західних, ще з кінця XIX ст., в даному регіоні сформувалося багато жіночих ініціатив, які відстоювали та продовжують відстоюють права та можливості жінки бути включеними у функціонування держави та суспільства. Сьогодні, як на Заході, так і в мусульманському світі, існують багато феміністичних рухів та індивідуальних ініціатив різної спрямованості; жінки боряться за рівність та справедливе суспільство багатьма способами, включаючи феміністичне мистецтво, яке особливо розвинулося в даному регіоні, зважаючи на те, що воно часто єдиним способом за допомогою якого жінка може висловити свої проблеми та переживання у патріархальних тоталітарних режимах.

Починаючи говорити про фемінізм в суспільствах, де іслам займає особливо важливу роль, варто поставити питання, яке часто хвилює багатьох – чи можна бути мусульманкою та феміністкою одночасно? Як теорія так і практика фемінізму в мусульманських суспільствах і не тільки, дає нам зрозуміти, що незалежно від віросповідання, кожна з нас має право боротися за свої права. Дівчата та жінки по всьому світу не відмовляються від практики ісламу та носіння хіджабу, при цьому активно виступають за рівність та справедливе суспільство. Інша справа, яка є справжнім предметом дискусії серед феміністок в мусульманському світі – чи варто використовувати релігію як інструмент боротьби за права, чи краще відмовитися від намагань реінтерпретувати Коран з точки зору фемінізму, знаючи його несприятливе ставлення до гомосексуальності та відверте твердження про те, що жінка є нижчою по своїй природі по відношенню до чоловіка. Відповідь на це питання зазвичай залежить від течії фемінізму, так ліберальний фемінізм, часто, наголошує на важливості використовувати Коран, апелюючи до того, яку важливість він має в мусульманському суспільстві.  Більш радикальні течії, в свою чергу, найчастіше обирають іншу стратегію.

Так чи інакше, фемінізм на Близькому Сході та Магрибі почався саме з намагання довести, що Коран захищає жінку та її права, і що справжній іслам не існує без рівності статей. Сьогодні дана течія називається, за термінологією єгипетської феміністки Марго Бадран, – “Мусульманський холістичний фемінізм”. Він включає в себе багато дискурсів, – тобто іслам та його канони хоч і є основним напрямом даної течії, та, однак, не єдиним. Мусульманський фемінізм, не зважаючи на назву, також приймає в свої ряди і жінок – не-мусульманок, його основна суть – реінтерпретація коранічних джерел крізь призму фемінізму та гендерної рівності. Так, до нього найчастіше приналежать дослідниці, які мають академічний ступень. Однак, сюди входять також багато громадських активісток та активістів, відомі діячки та діячи. Так, наприклад, Малалу Юсуфзай теж можна зарахувати до цієї течії, оскільки вона часто робить акцент на тому, що іслам – релігія миру, яка пропагує рівність. На сьогоднішній день ця течія працює на противагу тим радикальним інтерпретаціям ісламу, які поширюють насилля та гендерні ролі.

На сучасному етапі, така стратегія є найбільш успішною за своїми масштабами, оскільки її активно підтримують світові інституції, такі як ООН та ряд міжнародних неурядових організацій з прав людини. Вона також є  більш прийнятною для багатьох політичних режимів та суспільств в регіоні,  для яких Коран та загалом іслам, є тією важливою віхою, від якої вони не здатні відмовитися.

Історія даної форми супротиву досить велика, вона почалася в Єгипті та поступово розповсюдилась на більшість країн Близького Сходу та Північної Африки під назвою секулярний фемінізм. Прихильниці цієї течії, під час боротьби за незалежність країн регіону, говорили про необхідність відділити релігію від держави, однак оскільки загалом в регіоні секулярізм асоціювався, на той час, із західними практиками, про що і говорили єгипетські Брати Мусульмани, що виникли в 1928 році, це вдалося зробити далеко не у всіх державах. Сьогодні цей рух теж існує, і його прихильниці наголошують на тій формі секулярізму, що буде передбачати важливе місце релігії після того, як вона відділиться від державного апарату.

Також, під час руху за незалежність виникли і інші форми фемінізму – наприклад ісламський, прихильниці якого стверджували, що у “неправильних”  формах трактування ісламу, який ставить жінку в залежність від чоловіка, винен патріархальний Захід. Вони стверджували, що певні норми, які полягали в економічній системі, системі державного управління, що їх за колоніальних часів встановили в мусульманських державах великі імперії, були репресивними щодо жінки і не відповідали цінностям ісламу. Так, активістки цієї течії говорили, що в нових незалежних мусульманських державах потрібно встановити гендерну рівність, що є споконвічною рисою їх релігії.  Після отримання державами незалежності, прихильниці даного підходу сфокусувалися на побудові інклюзивних державних інституцій та родині, яка б не включала гендерні ролі. Нажаль, знову ж таки, жінкам вдалося досягти не багато в цій сфері, оскільки на той час виникали нові консервативні націоналістичні руху, які трактували Коран не сприятливо щодо жінки [ 6 ].

Важливо помітити, що часто жінки-представниці даних рухів, на початку, відмовлялися називати себе феміністками, а замість того, говорили про себе як дослідниць ісламу та вчених, що можна пояснити суспільним несприйняттям даного терміну. Навіть сьогодні, коли слово “фемінізм” стало сприйматися краще, його використовують не часто, особливо в публічний сфері.

Важливою персоною в мусульманському фемінізмі є іранська дослідниця Зіба Мір-Хуссеіні, яка стала авторкою “Феміністичних читань шаріату”, що стали першою віхою в гендерно-чутливому розумінні ісламу. Сама Зіба Мір-Хуссеіні багато говорить про відому Велику Ісламську революцію в Ірані 1979 року і про безумовну підтримку її іранськими жінками, які разом з чоловіками стояли на передових суспільного повстання проти шаха. Після того як ця революція перемогла, – говорить вона, – жінки були виключені з активного керування державою і згодом зрозуміли, що стали громадянками другого класу. Вона стверджує, що це сталося саме через те, що держава інтерпретує шаріат на свій розсуд, так, аби їй було вигідно встановлювати форми влади та ієрархії. Вона також часто згадує Афганістан, говорячи, що Талібан пішов, а суспільство продовжує дивитися на іслам очима цього руху – саме це, говорить вона, є наслідками монополії держави на релігію [ 27].

Важливий текст ісламського фемінізму створила афро-американка Аміна Вада, яка описала теорію гендерної рівності, що базується на Корані.

Перша велика асоціація ісламського фемінізму – “Сестри в Ісламі” з’явилася в 1980х рр. в Малайзії. В її структуру і на сьогоднішній день, входять дослідниці, які аналізують Коран та життя Пророка[1].

Інша важлива організація поряд з “Сестрами в Ісламі” є також “Musawah”, що означає – рівність. “Musawah” є транснаціональною мережею феміністок, яка часто проводить конференції на тему гендерної рівності по всьому регіоні та світі[2]. Вони співпрацюють з національними громадськими організаціями, націленими на демократію, іслам та права людини [ 6 ].

Треба сказати, що хоча подібні рухи з’явилися ще в кінці 19 ст., тільки на початку 21 ст., певні політичні режими, а саме Туреччина та Марокко, почали вносити реальні зміни в свої законодавства. Так, Туреччина внесла зміни в Конституцію 1982 року, в Цивільний кодекс, які наголошували на те, що чоловік та жінка рівні в родині. Однак, зроблено це було скоріше під впливом зовнішніх чинників, таких як ЄС та його політика гендерної рівності, яку повинні впровадити всі потенційні члени.

Важливими реаліями Єгипту було те, що християнки та мусульманки боролися разом за свої права, і як говорить феміністка Сайза Набураві, через репресії держави та небажання змінити Кодекс мусульманина (що в більшій мірі стосується представників та представниць всіх конфесій), стали найбільшими перепонами в боротьбі.

На сьогоднішній день, також існують індивідуальні практики жінок, які боряться проти певних негативних явищ в мусульманському суспільстві. Так наприклад, Нахід Тавбія – перша хірургиня Судану, активно виступає проти поширеною в країні практики жіночого обрізання, пояснюючи такі дії патріархальним мисленням суспільства та встановленою нормалізованою апресією щодо жінок [ 36 ].

Часто жінки в мусульманському світі відчувають потребу одночасно в боротьбі проти негативного впливу Заходу, з його капіталістичною економікою, та проти патріархального суспільства в своїй країні. Цими настроями, якраз, і можуть скористатися політичні ідеологи, які закликають жінок до націоналізму, в якому, як стверджується, жінка стане автоматично рівною чоловіку. Подібне сталося в Ірані в 1979 році, де лідери іранської революції до сьогоднішнього дня продовжують говорити про велику кількість жінок в іранському парламент та про відому всім “феміністичну” практику донька аятоли Хамейні Фаезан Хашемі, яка насправді, під закликами до фемінізму, вела політичну пропаганду ненависті до Заходу. В даному випадку, ми маємо розуміти, що хоч ми можемо знайти певну кількість жінок як в парламентах так і в певних радикальних ісламістських рухах, таких наприклад як “Брати Мусульмани”, це не є і не можу бути показником представництва жінок, оскільки ті жінки, які туди входять, не займають важливих посад і знаходяться під впливом патріархального світогляду даних консервативних інституцій.

Більш позитивні практики боротьби проти західного капіталізму та патріархальних устоїв  в мусульманському суспільстві представляють ліві пост-колоніальні ініціативи в регіоні та поза його межами. Крім того ліві рухи відрізняються тим, що вони не користуються Кораном, аби довести свої права на те, аби бути вільними від патріархального гніту. Що б там не говорили, але “з Мухаммеда не вийде зробити лідируючого фемініста”, – говорить Севінк Карака – турецька анархо-феміністка. “Ми не хочемо служити в армії, ми не хочемо сидіти в парламентах, які приймають рішення йти на війну і витрачають державний бюджет на те, щоб купити більше зброї, ми не хочемо Світового банку і боргів, законів СОТ, яка краде їжу з наших столів, ми хочемо і потребуємо фундаментальних прав, економічних свобод, освіти, роботу і здорову доступну їжу”, – каже вона. Єгипетська ліва феміністка Наваль Ель-Саддаві також говорить, що скільки не розбирати Коран, апресині норми все одно будуть існувати, оскільки вони йдуть саме від традицій та устоїв суспільства та нерівності [ 21 ].

Напевно найуспішніші ліві практики в регіоні вдалося реалізувати курдським жінкам в Роджаві, на півночі Сирії, які створили спеціальні загони з боротьби з ісламістами. Вони організували повсякденний устрій за принципами американського філософа Муррея Букчіна, і на сьогоднішній день, коли центральна влада в Сирії не може контролювати їх діяльність, їм вдається жити в солідарності та сестринстві [ 16 ]. Згідно з ідеєю “Лібертаріанського муніципалізма”, курдські жінки в Роджаві, закликають інших створили вільні, самоврядні громади, засновані на принципах прямої демократії, які потім об’єднаються разом ігноруючи національні кордони, які, на їх думку, з часом стануть все більше безглуздими та непотрібними.

Однак крім Роджави, активні ліві рухи діють по всьому регіону. Так відомо про анархо-феміністичний рух в Тунісі – “Feminism Attack”, що діє з 2011 року. Як говорить його активістка Аіка, вони організувалися, коли зрозуміли, що ліберальний фемінізм не репрезентує всіх туніських жінок. В країні вони діють разом з іншими анархістськими організаціями, такими як “Disobedience and Alerta”, ідеологію якого є веганізм та зелений анархізм  [ 12 ]. До останніх подій, ліві рухи мали також сприятливі умови для розвитку в Туреччині, однак на сьогоднішній день, їх діяльність все більш утискається. Так чи інакше, саме ця країна має багату історію розвитку лівого фемінізму, і на сьогоднішній день там існують багато таких угруповань. Однак, звичайно про діяльність таких рухів на Близькому Сході та Магрибі надзвичайно складно дізнатися, оскільки вони самі змушені приховувати свій активізм, знаючи, що їх діяльність політичними режимами буде сприйнято як “антидержавну”, що означає, що їх активісткам буде загрожувати найвища міра покарання.

Крім соціально-політичних рухів, багато жінок використовують у своїй боротьбі також і мистецтво. Так, серед багатьох мусульманок надзвичайно популярна Мона Гайдар – сирійка, яка зараз проживає в Америці, що нещодавно, на хвилі дискусії про хіджаби та вибори Трампа, зробила відео-кліп, який став дуже популярним серед глядачок та глядачів з усього світу. Мона Гайдар вказує на безглуздість позиції Заходу заборонити носіння хіджабу мусульманкам, що, поряд з іншим, і зображує в своєму відео-кліпі[3].

Також є і інші приклади феміністичного мистецтва, як от відомого алжирського митця Кадера Аттіа, який зробив інсталяцію, зобразивши фігури, накриті з голови до ніг фольгою. Фігури нагадують тіло жінок, що сидять на підлозі, дивлячись всі в одну і ту саму точку – без ідентичності, індивідуальності, без обличь. Художник назвав інсталяцію “Привиди”, підкреслюючи, що така дисципліна і дрес-код знищує особливість кожної людини, кожної жінки, перетворюючи її на привід серед суспільства [ 49 ].

Відомі також роботи Ханни “Хабібі” Хопкін, яка робить поп-арт, в якому піднімає теми мусульманської жінки та стереотипів західних суспільств щодо неї та багато іншого [ 18 ].

Крім того, з 2013 року існує он-лайн проект “Мусліма”, що базується  в Сан-Франциско, в якому за допомогою мистецтва зображуються мусульманські жінки, піднімаються важливі теми, що стосуються буття мусульманкою особливо в західному суспільстві, носіння бурки та хіджабу тощо. Проект націлений не тільки суто на мусульманок, а і на встановлення діалогу між жінками з західних та мусульманських суспільств та на боротьбу зі стереотипами. При ініціативі також діє глобальний фонд, що є також важливим ресурсом матеріальної підтримки жінок в складному становищі[4].

Та мабуть найважливішим мистецтво є для тих жінок, які проживають в найбільш консервативних політичних режимах, таких як Іран та Саудівська Аравія, оскільки воно є важливим і чи не єдиним способом для жінки висловити свої думки та вплинути на практики суспільства. Так в Саудівській Аравії пісня Маджед Аль-Іси “Hwages” (“Стурбованість”) лише за тиждень набрала більш ніж 2 мільйони переглядів на YouTube. Жіноча музична група зробила кліп, в якому вони в різнокольорових бурках роблять те, що в повсякденному житті королівства їм заборонено робити – грати в волейбол, водити машину та багато іншого. “Боже, позбав нас від чоловіків”, – співають її виконавиці на бедуїнському діалекті[5]. Так, дана ініціатива продемонструвала справжню позицію жінки, доля якої повністю залежить від волі чоловіка.

Загалом, якщо говорити про Саудівську Аравію, то треба мати на увазі, що на противагу тому, що часто змальовують ЗМІ, жінки в цій країні надзвичайно активні. З початку 21 ст. там проходило багато жіночих масових протестів, за допуск до водіння машини, освіту тощо, майже всі вони були подавлені владою. Певна лібералізація прийшла під тиском Заходу, коли жінкам дозволили балотуватися в місцеві ради, однак вона не вплинула на загальне становище жінок, і ті стереотипи суспільства, яке досі не здатне сприймати жінок, як потенційних політичних лідерок.

Великий протест в Саудівській Аравії проходив в 2011 році, так Маналь аль-Шаріф була заарештована за те, що виклала в мережу відео, де вона веде автомобіль. Протести подекуди відбуваються і сьогодні, однак майже ніколи жінкам не вдається добитися своїх прав. Причиною цього крім ваххабістських устоїв в  суспільстві є також відсутність солідарності між жінками з різних верств населення – багаті завжди так чи інакше можуть реалізувати себе, в той час як бідніші жінки мають тільки єдиний вибір – сидіти вдома і виконувати традиційні жіночі ролі.

Трохи вже зачіпався випадок з Іраном, жінки якого завжди були активні в суспільстві в боротьбі за свої права. Однак, те, що часто самі іранські лідери заперечують будь-які форми нерівності у суспільстві часто ускладнює ситуацію, роблячи долю іранської жінки ще складнішою. В 2007 році в Університеті Колумбії президент Ірану М. Ахмадінеджат заявив, що в Ісламській республіці немає гомосексуалів, і що іранські жінки одні з найвільніших в світі. Однак, показники говорять, що відсоток репрезентації жінок в політиці та на ринку праці після революції зменшився [ 34 ]. Ситуація стає все гіршою, так якщо з 1992 році в країні діяв єдиний жіночий журнал “Занан”, який покривав багато тем, крізь призму ісламського фемінізму, то в 2008 році його закрили, відновилася діяльність тільки на один рік у 2014 році, однак сьогодні він є досі заборонений, а його редакторка Шахла Шеркат заарештована [ 19 ].

Тож іранки, теж, часто вдаються до мистецтва та різного роду активізму через соціальні мережі, який би, на перший погляд, не стосувався політики прямо. Так в 2014 році іранська карикатуристка Атена Фаргхадані зобразила іранських парламентарів у вигляді мавп та кіз у відповідь на їх рішення заборонити контроль над народжуваністю та обмежити доступ до контрацепції. Після того як вона зробила мультфільм з даних карикатур, 12 стражів революції насильно забрали її із дому та закрили у в’язниці. В червні 2014 суд вирішив позбавити її волі на 12 років за “поширення пропаганди проти системи” та “образу членів парламенту через малюнки”. Її після того також додатково звинуватили за “нелегальні сексуальні відносини” та “непристойне поводження по відношенню до юристів у в’язниці”.

Масіх Алітеджад – іранська журналістка, яка розпочала кампанію “Моя Скромна Свобода” у травні 2014 року, мета якої полягала у підкресленні безглуздості обов’язкового носіння хіджабів для всіх жінок. В ході даних кампанії, іранські жінки надсилали фотографії на сторінку  соціальної мережи Фейсбук, на яких вони були зображені з непокритою головою. У відповідь на це іранське керівництво почало змальовувати Масіх Алітеджад як жертву наркотиків та насильства, аби підкреслити її маргінальність. Однак, її діяльність була визнана міжнародною спільнотою, на сьогоднішній день вона не живе в Ірані, а натомість активно виступає за права іранських жінок у Лондоні та Брукліні.

В червні 2014 року Гхончех Гхавамі намагалася зайти на волейбольний матч в Тегерані, що не дозволено робити жінкам в країні. Її заарештували на один рік за “розповсюдження пропаганди проти держави”. Через 5 місяців її відпустили і іранська влада була вимушена просити пробачення в неї під тиском міжнародної спільноти. Однак, Гхончех досі не має право виїхати з держави, вона постійно знаходиться під наглядом правоохоронців країни [ 2 ].

Мусульманські жінки активні також по всьому світу, вони є частиною глобального фемінізму, грали важливу роль в протестах проти виборів Трампа в Америці, разом з іншими феміністками. Окреме дослідження можна робити про мусульманок в США, оскільки саме там вони є частиною великого лівого руху, який включає в себе іммігранток та іммігрантів, представників та представниць різних рас та релігій. Голос мусульманок чутний в русі “Black lives matter” та інших ініціативах, які націлені на боротьбу з агресією, свавіллям капіталізму та з ісламофобією на Заході. У випадку діяльності мусульманок в західних суспільствах, хіджаб грає особливу символічну роль, демонструючи різноманіття ідентичностей та свободу кожної та кожного робити власний вибір. Однак, поряд з цим, треба мати на увазі, що хіджаб має різне символічне значення залежно від обставин, історичної епохи тощо. Так, як говорить Лейла Ахмен, авторка книги “Жінки та гендер в ісламі”, ще в 1899 році Касім Амін виступала проти хіджабів в своєму тексті “Визволення жінки”. Якщо раніше в іранському суспільстві хіджаб був показником інтелігенції, оскільки був притаманний жінкам з великих міст, то після того, як він перекочував до сіл, він став символом консерватизму. На сучасному етапі, коли він є обов’язковим в країні, і за відмову від нього загрожує арешт – він став асоціюватися з апресивною владою та об’єктивізацією жінки в Ірані.  Тож, ставлення до носіння хіджабу різниться, залежно від індивідуального досвіду жінки, її бачення себе та багатьох інших факторів. На сьогоднішній день, феміністки погоджуються, що одяг повинен бути власною справою кожної жінки, і дибати про хіджаб не повинні існувати в феміністичному дискурсі, оскільки вони є чимось незначним, порівняно з іншими проблемами, з якими зіштовхується мусульманська жінка, та штучно продукованим [ 53 ].

Тож, на Близькому Сході та Магрибі, так само як і за межами даного регіону, мусульманські та не мусульманські жінки, разом активно боряться з свавіллям патріархальної влади, навіть тоді, коли умови задля цього є несприятливими. Так, в Ірані, Саудівській Аравії, Тунісі та інших країнах, жінки ризикують своїм життям, аби побороти жорсткі гендерні норми і зробити суспільство більш справедливим та сприятливим для самостійного вибору кожної та кожного. Тож, по всьому світу існують ліберальні організації та ліві рухи, які націлені на покращення становища мусульманської жінки як в регіоні, так і поза його межами. Крім соціально політичних ініціатив, існують також окремі феміністичні ініціативи, мистецькі групи, з яких тільки маленька частина була згадана в даній роботі. Тож, жінки на Близькому Сході та Магрибі, незалежно від віросповідання, є свідомими у своїй боротьбі, і замість того, аби збільшувати стереотипи про їх спосіб життя, феміністки з інших суспільств, повинні прислухуватися до них, аби мати змогу боротися разом проти апресії патріархального устрою, яка в тій чи іншій мірі присутня у всіх без виключеннях державах та суспільствах.

[1] http://www.sistersinislam.org.my/  – сайт організації “Сестри в Ісламі”

[2] http://www.musawah.org/  – сайт організації “Musawah”

[3] Відеокліп Мони Гайдар – [електронний ресурс]: http://www.monahaydar.com/

[4] Сайт проекту “Мусліма”: http://muslima.globalfundforwomen.org/content/aboutmuslima

[5] Відеокліп “Hwages” – (електронне джерело) http://observers.france24.com/en/20170102-god-rid-us-men-feminist-song-shocking-saudi-arabia

Авторка: Марія Демішева
Ілюстрація: Gonçalo Silva/Demotix