У рамках цьогорічного форуму видавців Феміністична Майстерня організувала дискусію на тему «Сексуальність, жорстокість та інші речі, які дорослі не хочуть знати про підлітків». Перекладачка Ірина Загладько, бібліотекарка Тетяна Пилипець та психологиня Мирослава Дивчук, ділилися  думками на тему проблем сучасних українських підлітків.

Сексуальна освіта – потреба, а не західна примха

Статеве дозрівання є складним періодом для самої дитини і справжнім викликом для батьків. Попри те, що 66,1% українських підлітків шукають і знаходять відповіді про секс в Інтернеті [1], вільний доступ до мережі чи інших ресурсів інформації, не полегшують цей вік для підлітків та батьків цих дітей.

«Підлітку важко, він може не розуміти, що з ним відбувається, може мати чимало запитань, може обговорювати цю тему з друзями і мати дуже різні джерела інформації, які не завжди будуть правдивими. Так само важко батькам, адже з ними також ніхто не розмовляв на тему сексуальних стосунків», — окреслює вектор майбутньої дискусії Ірина Загладько.

Проблема відсутності діалогу між батьками та дітьми в українському суспільстві зумовлена відсутністю традиції вільно розмовляти з молодшими на відверті теми. Перекладачка Ірина Загладько вбачає можливе вирішення проблеми у створенні гарячих телефонних ліній та центрів підтримки для батьків, адже допомоги у цій ситуації потребують не лише діти. Однак, чи знаходитимуть батьки час та бажання для самоосвіти, залишається відкритим питанням. «Якийсь відсоток батьків відгукнулися б на таку пропозицію, але більшість продовжать дотримуватися старої концепції виховання підлітків», — переконана Ірина.

Відкриття телефонних інформаційних ліній чи створення окремих центрів підтримки — хороша і потрібна ініціатива, але недостатня для вирішення незручної проблеми суспільного масштабу. На порядку денному освітян  мала б бути пропозиція законопроекту щодо запровадження обов’язкової сексуальної освіти в навчальних закладах системи середньої освіти в України.

Для цього непотрібно винаходити велосипед, достатньо звернутися за вивченням досвіду країн, які давно та успішно запровадили сексуальну освіту у школах.

В Нідерландах, Франції та Німеччині з дітьми різного шкільного віку відверто розмовляють на тему гендерних стереотипів та самооцінки, про різноманіття сексуальної орієнтації і чому потрібно поважати сексуальні вподобання інших людей, засоби контрацепції, аборт, венеричні захворювання, як захиститися від сексуального насильства, відповідальне планування сім’ї тощо. Презервативи доступні в торгівельних автоматах, протизаплідні засоби безкоштовні, або ж їх можна придбати в аптеках без рецепту. В таких країнах, як Швеція та Норвегія, окрім вже звичної сексуальної освіти в школах, на телебаченні також доступні інформативні передачі про статеве дозрівання, як функціонують людські тіла тощо [1].

Відтак, в вище зазначених країнах, значний відсоток молоді використовують контрацепцію на постійній основі, що суттєво дозволило знизити рівень підліткової вагітності та рівень венеричних захворювань. В опитуваннях підлітки відзначають, що перший статевий контакт був свідомим і приємним досвідом [1].

В українських шкільних реаліях відсутній окремий курс сексуальної освіти, натомість «сексуальне виховання» інтегроване до предмету «Основи здоров’я». Замість того, щоб надати підліткам весь спектр необхідної інформації про безпечний секс, культуру сексуальної згоди, як вберегтися від емоційного та психологічного насилля, або ж де шукати підтримки у разі потреби, в українських державних школах про секс часто розповідають в дещо травмуючий спосіб, аби прищепити підліткам страх та провину, якщо вони наважаться здобути сексуальний досвід. Українські підлітки зростають з уявленнями, що лише доросле сімейне життя є перепусткою до бажаної сексуальної активності. Статистичні дані свідчать про те, що такі «превентивні» розмови не сприяють тому, аби вберегти дітей від усіх можливих ризиків, пов’язаних з сексуальними контактами. Варто зауважити, що на уроках «Охорони здоров’я» не підлягають шкільному обговоренню теми гомосексуальності та поваги до ЛГБТ-людей. Відтак, неповнота інформації є причиною небажаної вагітності та упередженого ставлення до проявів будь-якої інакшості. Очевидно, що імплементація окремого курсу сексуальної просвіти в українських школах могла б вирішити низку проблем для підлітків та їх батьків.

Підліткова жорстокість колективна, а не індивідуальна проблема

Проблема підліткової жорстокості, як і попередня тема, недостатньо присутня в широкому суспільному дискурсі. Цькування, залякування, побиття, культура приниження є звичними реаліями українських шкіл. Вчитель_ки, школяр_ки та їх батьки доволі часто опиняються заручниками ситуації знущання над іншою дитиною.

«Я думаю, що жаліти потрібно не тільки дитину-жертву, а перш за все, допомоги потребує дитина-агресор. В обох випадках, питання дитини-жертви і дитини-агресора — це питання нестачі батьківської любові. Фрейд був правий, що людина прагне любові. І якщо діти (жертви та агресори) не доотримують любові від батьків чи серед підлітків,  якщо діти не люблять самі себе, то виникають  проблеми жорстокості, переконана дитяча психологиня Мирослава Дивчук. — Чому саме в такому віці? Тому що дитина починає себе усвідомлювати як особистість, свої соціальні зв’язки, свою роль і свій статус. Причиною агресії є низька самооцінка. Часто агресивність в підлітків є захисним механізмом: «я б’ю тебе, тому що я розумію, що в мені щось гірше, ніж в тобі».

Більшість дітей справді потребують відчуття приналежності до певної групи та згуртованості. Для того, щоб уникнути потреби в протиставленні іншим підліткам, група повинна знайти інші позитивні підстави для згуртованості.

Особиста невпевненість дитини та залежність від оцінки оточуючих справді можуть сприяти тому, що за певних умов вона братиме активну участь у цькуванні. Однак, мені видається тривожною думкою те, що ситуація насильства виникає з дітьми-жертвами від нестачі батьківської любові. Таке твердження небезпечне тим, що перекладає провину з агресора на жертву (віктім блеймінг). Ніколи жорстоке ставлення, психологічне/фізичне насилля не є проблемою окремої дитини-жертви! Однією з помилок в ситуації підліткової жорстокості є стратегія «виправдовувати, пояснюючи» [2]. Є чимало пояснень, чому виникає цькування: потреба віку, тиск закритої системи (школа, в’язниця, армія), групова ієрархія, індивідуальні особливості дітей. Наприклад, пережитий досвід насильства, який призвів до віктимності або агресивності. Діти, обділені любов’ю батьків, а тому самостверджуються за рахунок інших, завжди були, є і будуть, однак, агресивність підлітка не може бути виправданням для жорстокої поведінки.

В ситуації, якщо група склалась, як дисфункціональна, тобто така, в якій виникають конфлікти між окремими індивідами чи між групою та індивідом, варто працювати зі всім шкільним колективом, а не з окремими дітьми. Вирішенням для такої ситуації є не зміна причин, а необхідність зміни поведінки конкретної групи дітей.

Діти-переселенці – новий вид цапів-відбувайлів

Доволі часто доводиться чути, що причини жорстокої поведінки підлітків зумовлені якимись особливостями жертви. Позаяк участь цапа-відбувайла може розділити кожна та кожен, не варто обманюватися хибними уявленнями, що для цього треба бути якоюсь особливо ненормальною.

Якщо за шкільним класом закріпились правила гри у цапа-відбувайла, то для цькування згодиться будь-яка ознака, за якою можна дискримінувати та піддавати знущанням дитину: національність, наявність окулярів, колір волосся, вага тіла, класова приналежність (маркером може виступати бідніший одяг, аніж у решти дітей).

В українських реаліях спостерігаємо наступну ситуацію, пов’язану зі сплеском підліткової агресії в школах: «Можемо говорити про окремий вид жертв – переселенці. Зазвичай, ці діти з неповних сімей: дитина  з мамою. Вчителі перешіптуються щодо відсутності батька дитини і висувають різні припущення.  В цьому випадку підліткова агресія спровокована поведінкою дорослих. Така ситуація є концентрацію несприйняття інакшості», — продовжила розмову провідна бібліотекарка Львівської центральної бібліотеки для дітей та юнацтва Тетяна Пилипець.

Підліток-жертва є наслідком загальної нездорової атмосфери в шкільному колективі. Причину цькування варто шукати не в особливостях жертви, а в неписаних правилах шкільного класу.

Називати проблему, отже робити видимою

В ході розмови про підлітків, сексуальність та жорстокість було згадано два флешмоби, які знайшли масову підтримку серед користувачів мережі Facebook. Отже, почасти в громадській думці все ж таки відбуваються поступові зсуви. Флешмоб #яНеБоюсьСказати згадували в контексті емоційного та сексуального насильства, від якого також потерпають підлітки. Інший флешмоб #небийдитину оприлюднює проблему жорстокого ставлення батьків до дітей. Називання явища своїм іменем, видимість публічному дискурсі та суспільна оцінка є першими кроками для вирішення проблеми.

Авторка: Лілія Тулупенко

[getsocial app=”sharing_bar”]