Коли починається марафон заходів, присвячених «16 дням проти насилля», які проходять з 25 листопада по 10 грудня, хочеться у власному тексті охопити купу тем. Але цього разу я просто розповім особисту історію. Історію про успішний вихід з токсичних відносин.

Через майже десять років після тих подій я починаю розуміти, чому це сталося. Відірваний від світу книжковий черв’ячок з низькою самооцінкою — дуже ласа здобич для маніпулятора майже на десять років старше. Але справа не тільки у цьому. До повноліття у мене в голові навіть не пробігала думка, що я маю цінність безвідносно моїх досягнень в навчанні чи роботі. Звісно, якщо в родині подібне не обговорюється, то й узятися таким думкам нема звідки.

Помічаю, що на пострадянському просторі було й зараз є прийнятим дуже формально відноситись до потреб дітей. Тобто зчитуються лише їхні успіхи чи невдачі, а що там в голові відбувається — плювати, бо батьки втомилися, їм не до проблем типу «побили у школі». Скоріш за все послухаєш, що подобаєшся агресору. От так в моє життя й проповз аб’юзер. Психологічне насилля не здавалося чимось патологічним лише тому, що у мене не було жодної інформації про те, що це. Здавалося, що усі так живуть.

Все починалося сиропно-ванільно, з компліментами, дзвінками та приємнощами. Звісно, на жертву не настрибують з кулаками одразу, бо втече. Покроково тиск збільшувався. Почався тотальний контроль: де я, що я роблю? Розмови телефоном стали від’їдати купу часу, через що деякі робочі моменти проходили повз мене й працювати було важко, учбовий матеріал, якій давався на раз-два, засвоювався погано. Через це в мене ще кілька років була ледь не фобія телефонних дзвінків, бо здавалося, що знову побачу цей гидотний номер. Після стадії тотального контролю почалися приниження, втоптування й так невисокої самооцінки в багнюку історіями про те, що він такий великий спеціаліст в своїй галузі, а я так, пробігаю повз й мої досягнення ніякі не досягнення. Критикувалося усе: одяг, смаки, друзі та знайомі. Постійно крутилася «пластинка» про поганих-цинічних-меркантильних жінок, які тільки й мріють його, красеня та розумника, обібрати, що усі вони (і я) тільки й мріють вилізти йому на шию. Задушливе кільце стискалося й все закінчилося тим, що він мене вдарив, наговорив купу принизливого, погрожував.

Мене врятувала тільки повна ізоляція. В соцмережах, на усіх мобільних пристроях. Досі вважаю ідею неодмінного мирного розставання з неодмінними добрими відгуками про колишнього (щоб оточуючі не подумали, що ти якесь стерво!) токсичним кліше, яке змушує жертву мовчати. В мене був певний час тиші, щоб відлежатись у гуртожитку, слухаючи спокійну музику. Занурення з головою у нову роботу не давало ходу нав’язливим думкам.

Звісно, це не може бути універсальним шляхом, але вважаю важливим відзначити, що саме забитий вщент графік дав мені нові сили, нові знайомства та сили жити далі. Були спроби переслідування дзвінками з невідомих номерів, але це вже не мало значення. Та вже не було страху просто натиснути червону кнопку. Майже через десять років ця історія остаточно завершилася. Я більше не боюся.

Авторка: Ксенія Чубук
Ілюстрація: http://www.comingupforair.net