Про безумовну зобов’язаність дітей любити батьків ми чули так багато разів, що критикувати це добропорядним леді — моветон. Але ми й не претендуємо на титул добропорядних. Про мізогінію, психофобію та жахливі комбінації цих інгредієнтів:

Часто на тренінгах можна почути досить логічну думку про те, що ти самостійно відповідаєш за своє життя. Але чомусь той факт, що до 18 років дитина знаходиться під впливом батьків, часто ігнорується. «Ви не відповідальні за те, що зробили з вами, коли ви були дитиною», —  написала свого часу Сюзан Форвард у книзі «Токсичні батьки». Вона називає токсичними батьків, які підживлювали у дитині відчуття нікчемності, карали фізично, вселяли у дитину відчуття страху або навіть сексуально домагалися.

Для багатьох жінок саме ця книга Сюзан Форвард стала відправною точкою для розуміння, що батьки можуть бути не тільки неідеальними, а й бути причиною психічних чи фізичних хвороб у дитини. Ця ідея є особливо корисною саме для жінок. Якщо норовливий хлопець-бунтар часто сприймається навіть патріархальними батьками як варіація норми, то дівчина-підліток, що намагається протистояти насиллю у родині часто маркується як неадекватна, істерична тощо. Десятиліттями психофобія вважалася нормою.


Психофобія — поведінка або дії, які виказують нетерпимість до людини з психічними розладами або черех її психіатричний діагноз. Може бути побутовою або інституційною (відмова у прийомі на роботу, відмова у медичному обслуговуванні).


Дівчинка бешкетує, бігає, кричить? Десятки разів матері при мені називали активних дівчаток тупими, дебілкуватими, дурепами, кретинками. Коли дівчинка підростає, до списку психофобних образ може додатися категорчине «Та тобі (у психіатра) лікуватися треба!». Це є прикладом типового даблбайнду, або двійного посилання. З одного боку, дівчинку соромлять за активність (або не-нейротиповість), з іншого, похід до спеціаліста з психіатрії подається як щось принизливе. Психофобні образи таким чином кочують від старшого покоління (бабусі й матері) до молодшого (доньки й онучки). Після повноліття, якщо тиск на доньку стає нестерпним й донька має достатньо внутрішніх ресурсів, вона може різко перервати сплкування з матір’ю або з обома батьками (бо сприймає батька, який не вмішувався у конфлікти, посіпакою матері).

Абсолютная влада батьків, що підживлюється суспільством, й образ непогрішимої матері є дуже зручним інструментом для «вигулювання» комплексів або неврозів, депресій матерів на своїх дітях. Вражаючою у цьому плані є книга-сповідь Катерини Шіпллер «Мамо, не читай!». В ній Шпіллер описує дитинство поряд зі своєю відомою матір’ю Галиною Щербаковою (авторка повісті «А вам й не снилось»). Наче річні кільця дерева, що активно росте, з роками забавки батьків по відношенню до головної героїні автобіографії ставали все страшнішими.

Починалося все з незручного взуття, яке обиралося меншим ніж треба через байдужість до… розміру ноги дитини. «Розносиш! Усі так живуть»,— кидає мати школярці. Далі вона називає її «соромом» та «ідіоткою» за те, що з натертими ногами дитині важко йти. Перед 8 березня мати жаліється батьку, що донька знову подарує якусь «каляку-маляку» (звідки б школярка при СРСР взяла гроші на дорогий подарунок?). У 17 років дочці на голову виливають солодкий напій на потіху гостям. Ще одна цитата чудово ілюструє те, як чоловіки (батьки, брати) активно допомагають знеціненню та знищенню самооцінки молодої жінки: «Батечко (так брат називав мого батька) спитав мене: кого ти хочеш — братика чи сестричку? Я відповів: собаку! Ну, я її й отримав! Усі сміються.»

Катерина Шпіллер в кінці книги робить дуже важливу примітку. «Якщо треба себе примушувати «проявляти» любов, то чи любов це?…Любов не мається на увазі. Любов проявляється».  Це дуже влучна відповідь на те, що, начебто, «матір треба любити, яка б вона не була». Коли я чую таке, я питаю, як, наприклад, відноситися до матерів, які, наприклад, покривають гвалтування доньок співмешканцями? Тобто зрозуміло, що така мати й сама є жертвою патріархату, бо боїться співмешканця. Але при цьому я абсолютно на боці доньки, яка вирішить припинити спілкування з матір’ю, що таке допустила й покривала.

mizoginna-psihofobiya

Часто матері, які використовують психологічне чи фізичне насильство щодо доньок, є ще й газлайтерками. Газлайтінг представляє собою процес «зсування» меж реальності у жертви. Наприклад: мати, яка била доньку, може стверджувати, що донька вигадує історії про побиття. Це і є процес газлайтингу. Таким чином, у кубло психічного насилля можуть будти втягнуті не тільки пара мати-донька, а й оточуючі. Часто вчителі чи сусіди просто не можуть повірити в те, що тиха-мирна жінка може вчиняти насильство щодо доньки.

Втекти з психофобного пекла чи десятиліттями гнити, щоб зберегти симулякр добропорядної родини? Бажання зберегти свою психіку навіть ціною розрива токсичних стосунків є абсолютно нормальним. Краще бути поганою з точки зору сусідок-родичів донькою. Але у стані повного душевного спокою.

Авторка: Ксенія Чубук
Ілюстрації: Sheyda Sabetian
[getsocial app=”sharing_bar”]


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.