Моя історія нічим не примітна й схожа на сотні подібних історій. Так, в одну з п’ятниць багато років тому хлопець, з яким у мене були любовно-романтичні стосунки, змусив мене займатися з ним сексом. Ніяких ножів під горлом. На мені не було жодної подряпинки. Просто не почув «ні», на жаль, так буває.


Я знаю, яка кількість бруду поллється на мене після публікації цієї колонки. Мовляв, сама винна, треба було не лишатися з ним наодинці, не треба було відключатись від усвідомлення того, що відбувається. Контроль-контроль-контроль. А коли ми вже поговоримо про те, чому жінка має себе контролювати 24 години на добу й так 365 днів на рік, а чоловік може собі дозволити не тільки не контролювати себе, не чути м’яко сказаного «ні» , бо він «мужик», «завойовник» й купа іншого шаблонного сміття про маскулінність.

Спостерігаючи за перебігом флешмобу #янебоюсьсказати, мені на очі потрапили десятки історій, які допомогли мені перетравити токсичні частки тих подій, які ні-ні та й вигулькнуть. То у сні. То на вулиці зустрінеться хтось так схожий на нього.

Роз-ми-то. Спогади ті розмиті, але те, як нудило після «таблетки наступного дня», я пам’ятаю аж досі. Здається той гидотний присмак у роті став якимось символом пережитого. На щастя, аборт не знадобився, але якби у ньому була потреба, то його було б зроблено. Тому що моє тіло — моє діло.

Не так давно почали набирати популярності матеріали стосовно того, що пам’ять жертв насилля може поводитися незвично, наче захищаючи володарку від небажаної інформації, стираючи якісь епізоди. Не можу згадати, яка на ньому була сорочка? Це нормально, просто організм сам визначив, що саме й в якому обсязі мені пам’ятати. Але чітко запам’яталася інша картина.  Йдеш, палиш цигарку за цигаркою, вони як дикі вистрибують з пальців, сумно втискаючись в пил. В голові лише одна думка: «Що зі мною не так?» Тільки через роки й мегабайти прочитаних текстів стало зрозуміло, що «не так» тут явно не зі мною.

Він був таким собі звичайним хлопцем, середній зріст, світлі очі, якого на вулиці побачиш й не подумаєш, що він може наплювати на затихе для нього «ні» й реалізовувати свої сексуальні потреби за рахунок людини, яка вже майже спить й ледь ворушиться від втоми. Він не вважав це чимось поганим.

Мені не хотілося цим ділитися ні з ким, це отруювало й гнітило, бо здавалося, що я єдина людина у світі з такою проблемою. Потім знайшлися ті, хто вислухали цю історію з більш гидотними подробицями. Й нічого, не відвернулися, прийняли і втішили. І сьогодні я пишу ці рядки для того, щоб підтримати дівчат, які зіткнулися з насиллям. Щоб сказати, що винен тільки насильник, це тільки його провина. Здається, з мене спав тягар, який трощив сни та займав якийсь куточок у грудній клітині.

Авторка: Ксенія Чубук
Ілюстрація: Lenny Lishchenko


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.