Коли ми говоримо про об’єктивацію, ми часто забуваємо, що об’єктивація не має нічого спільного ні зі зображеннями оголеного тіла, ні з замилуванням привабливими людьми.

Минулого літа я потрапила в лікарню з розривом яєчника і запаленням маткової труби. Я ніколи не чекала, що моє тіло мене так підставить. Ще два місяці після операції тривали пошуки причин, пиття ліків, від яких я сильно поправилась, спроби змиритись з новими шрамами на животі й битва за те, щоб знову знайти контакт зі своїм тілом. Те, що я спіткнулась, розбила брову об асфальт і з лиця стала нагадувати людину-панду, як і самі можете здогадатись, не дуже допомогло.

Натомість, відпустило мене після того, як я півтори години позувала голяка перед фотокамерою. Коли я знову вдягнулась, то вже не була людиною в якомусь чужому тілі з підбитим оком, я знову була собою. Мої шрами, мої шви на брові перестали мене турбувати, вони стали частиною мене, і я цю частину прийняла і помирилась з нею.

Періодично я постила ці фотографії в твіттер, і це ніяк не заважало мені бути такою самою феміністкою, як я була і до того. Чи вирішать чоловіки-підписники зробити мене об’єктом своїх еротичних марень, я думала в останню чергу.

Одначе, коли за півроку Емма Вотсон сфотографувалася для Vanity Fair в куди більш цнотливому образі, ніж я, раптом виявилось, що показувати публіці своє тіло (особливо якщо воно нормативно гарне) якось суперечить феміністичним поглядам. В соцмережах мені нагадали: у відкритий доступ фотографії викладають винятково для привернення уваги чоловіків. Демонструвати інтелект в коментарях під цими фотографіями — додатковий гріх (хоча я так і не зрозуміла – проти людяності, проти цицьок чи проти фемінізму).

~ ~ ~

Говорячи про об’єктивацію жіночого тіла, часто забувають, що об’єктивація не має нічого спільного ні зі зображеннями оголеного тіла, ні з замилуванням привабливими людьми. І з сексом об’єктивація, насправді, теж дуже слабо пов’язана.

Перш за все тут ідеться про сприйняття людини виключно через функцію. Об’єктивувати можна не тільки в сексуальному контексті. Будь-яке ставлення до людини, як до функції, відмова в переживаннях, досвідах і емоціях — це об’єктивація. Гляньмо на взірцевих учениць чи учнів середньої школи. “Правильна” дитина виконує набір вимог, не галасує, не виходить з уроку, пише каліграфічним почерком і не має права на особистість, тим більше, на синдром дефіциту уваги.

Тілесність, і сексуальність, як її складова, стають мішенню об’єктивації чи не найчастіше. Через намагання уніфікувати тіла, звести їх до функцій — дітонародження, предмет насолоди, задоволення потреб — відбувається найбільш базова і непомітна побудова владних вертикалей. Через тілесність в стосунках з іншими реалізується сексуальність. Сексуальність є полем для реалізації владних стосунків. Відповідно, зображення оголеного тіла в патріархальних уявленнях найчастіше тісно вплітається і в патріархальні ж уявлення про секс.

Стереотипно секс пов’язаний з неймовірною кількістю заборон і обмежень. Коли мова заходить про секс, в першу чергу уява малює секс із проникненням між цисгендерними чоловіком і жінкою. Ба, більше — культурні зразки вибудовують картину, де чоловік — споживач, він домінує, “бере” та отримує насолоду чи обурюється у разі її нестачі. Переживання, задоволення, бажання жінки в патріархальній картинці сексу залишаються десь далеко поза дужками. А як ні, то вимірюються винятково в кількісному, не в якісному полі: кількість партнерів, кількість оргазмів тощо.

“За таких умов жіноче тіло перетворюється на безмовну ляльку, функція якої — збуджувати, продавати, слугувати”

Оголене тіло може бути частиною мистецького проекту чи шляхом до (само)пізнання. Зрештою, ним можна милуватись, не відмовляючи у переживаннях, досвіді чи емоціях особистості, що в тілі мешкає. Наше тіло важливе не тільки в сексуальному контексті, а і в безлічі інших — в спорті, рухливих іграх, виношуванні і вихованні дітей, в подорожах, в роботі та відпочинку. Це наше місце в просторі і в комунікації з іншими.

Та й під час сексу, якщо сприймати секс не тільки як набір стандартизованих практик, тілом можна (і треба) насолоджуватись, адже воно — потужний інструмент комунікації.

Не бачу сенсу відмовляти собі у тілесності чи у сексуальності тільки через звичку людей з патріархальними поглядами об’єктивувати кожне існуюче жіноче тіло. Я — суб’єкт. І в мене є тіло, яким я насолоджуюсь, воно — частина мене, щодня, з усіма шрамами, недосконалостями, опіками, з грудьми різного розміру, плямами на боці, короткозорими очима і родимкою під шиєю. Я вірю в те, що коли помре моє тіло, я перестану існувати. Якщо його сором’язливо ховати від самої себе та прикидатись, начебто його нема, то переможу не я, вони. Ті, хто каже, що не можна одночасно мати тілесності і досвідів, переживань, емоцій чи інтелекту. Моє тіло — так само я, як і мій розум; так само я, як і всі мої досвіди.

І коли людина ділиться переживаннями своєї тілесності з іншими, в першу чергу вона ділиться досвідами та переживаннями. Ми — більше, ніж картинка. Навіть, коли картинка — це ми.

Авторка: Галина Герасим
Ілюстрація: minstudio.us
[getsocial app=”sharing_bar”]


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.