17 грудня правозахисні організації збирають конференції та форуми, секс-працівни_ці влаштовують акції, щоб привернути увагу світової спільноти до подолання проблеми насильства щодо секс-працівниць.

Ще наприкінці жовтня для аудиторіі «Феміністичної майстерні» презентували документальну стрічку «Білий танець». Фільм режисерки Ксенії Кравцової складається з відвертих інтерв’ю з українськими працівницями комерційного сексу. В прямій мові на камеру жінки розказували і мовчали про свій досвід: одна розповіла, як була сутенеркою та три інші про те, як працювали чи працюють в сфері комерційного сексу. Зйомки відбувалися у квартирі, в машині, чи на пустирі. 17 хвилин перегляду фільму і три години обговорення з режисеркою, героїнями фільму та представни_цями громадського сектору.

За неофіційними даними в Києві працює 30 тисяч секс-робітниць. Здебільшого жінки потрапляють в індустрію комерційного сексу через  соціально-економічні причини. Одна з героїнь пояснює свій вибір заробітку тим, що залишилась сама з дитиною на руках, клієнтів шукала через Інтернет. Інша жінка була змушена надавати сексуальні послуги за винагороду, щоб забезпечити матеріально себе та хвору матір. Тетяна в проституції через складну ситуацію зі здоров’ям: жінка має інвалідність, ходить на двох протезах,  після імпутації ніг потребує нових операцій. Жінка вийшла на трасу, щоб заробити на ліки, прожити ще один день, а також прогодувати і вивчити дитину.

У кожної з жінок своя історія, але й ті, котрі добровільно зробили такий вибір, працюють в незахищених умовах і повсякчас зазнають принижень, зокрема з боку правоохоронних органів. В Україні надання комерційних секс-послуг переслідується в адміністративному порядку, і в кримінальному – за сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією. Сфера «тіньового» комерційного сексу існує за рахунок неформальних домовленостей між сутенерами і поліцейським керівництвом, які отримують з цього прибуток. Поліція шантажує і примушує жінок підписувати «планові протоколи», але відмовляється захищати громадянок, коли вони скаржаться на насильство.

Наталія Ісаєва – героїня фільму «Білий танець», колишня секс-працівниця і директорка Всеукраїнської благодійної організації «Легалайф-Україна», намагалася пояснити львівській аудиторії, чому необхідно добитися визнання секс-роботи як роботи. Наталія переконана, що декриміналізація проституції захистить секс-працівни_ць від поліцейської корупції і зменшить рівень стигматизації в суспільстві щодо вразливої соціальної групи населення.

Чи дійсно декриміналізація захищатиме інтереси секс-працівни_ць? Чи можлива легалізація в українському вимірі? Чи сприятиме декриміналізація зменшенню стигми та об’єктивізації жінок у суспільстві? Які правові практики здатні подолати поліцейське свавілля щодо залучених жінок в сферу комерційного сексу? На ці та інші питання відповіді шукали спільно з героїнями фільму та представни_цями громадського сектору.

14900570_1124823197603978_3579764966659222938_n

Наталя Ісаєва (керівниця ВБО «Легалайф-Україна): я – керівниця всеукраїнської благодійної організації «Легалайф-Україна». Ми позиціонуємо себе як організація секс-працівників(ць) України, тому що створили її секс-працівниці і керують нею секс-працівниці, колишні або нинішні, які надають сексуальні послуги за винагороду. Не тільки жінки, але й чоловіки надають послуги, представники(ці)  ЛГБТ-спільноти, але більшість – це саме жінки. Наша діяльність почалась з моєї особистої історії, коли я стала жертвою з боку правоохоронних органів, при їхній спробі «навішати» на мене «проституцію» через просвітницьку роботу з секс-робітницями щодо прав людини та обов’язків поліції.

Наразі ми зареєстрували дві петиції на сайті Президента України про декриміналізацію проституції – визнання секс-роботи як роботи, з метою скасування будь-якого переслідування. До повної легалізації секс-роботи наша країна ще не готова. Легалізація не поповнить державний бюджет. Проституцію необхідно виключити з Адміністративного та Кримінального Кодексів України з міркувань безпечних умов праці, а правоохоронців позбавити можливості маніпулювати нами.

Якщо ми живемо за рахунок надання сексуальних послуг за винагороду, звідки нам взяти гроші, щоб оплатити штраф? Знову ж таки виходити на трасу? В такій ситуації держава виступає в ролі того ж таки сутенера-звідника, тому що стаття 181 частина 1 АК України – це попередження або накладення адміністративного стягування від 5 до 15 неоподаткованих мінімумів, тобто від 85 до 385 грн. Однак, набагато істотніше те, що ми потерпаємо від зловживань з боку правоохоронців.

Скандинавська модель криміналізації клієнтів не працює на користь секс-працівниць: в тих країнах секс-робітниці не переслідуються, але існує кримінальне покарання за сутенерство-звідництво і утримання місць розпусти. Коли орендодавець дізнається, що приміщення винаймає секс-працівниця, то жінку серед ночі викидають з дому. За кордоном, щоб орендувати житло, треба дати завдаток за три наступні місяці, завдаток ніхто не повертає. Які блага для секс-працівниць? Жодних. Знову ж таки насильство, оскільки люди залишаються на вулиці серед ночі. Поліція не переслідує секс-працівниць, але вартує клієнтів.

Як працювала б скандинавська модель в українських реаліях? Клієнти мають більше грошей, правоохоронці складали б протоколи або ж вимагали б хабаря, тобто все те, що чинять з нами (секс-працівницями), робили б з клієнтами. В ситуації з секс-працівницями, наприклад, протокол, який склали на жінку, надходить в сільську раду, за місцем прописки. Миттєво дізнаються сільський голова, секретар, інші працівники сільради. Новина поширюється серед сусідів, все село гудить, що жінка – повія. Діти в садочку гнобляться, тому що мама «така». Ті, в кого є можливість, переїжджають. Деякі залишаються в селах і плюють на ситуацію, тому що з часом розмови затихають. Про те, що клієнт користувався відповідними секс-послугами дізнаються на роботі, вдома, дружина, скандалів не уникнути. В суспільній свідомості вважається круто мати чимало коханок, а за користування послугами секс-робітниць – зневажають та осуджують. Озлоблений клієнт, приїжджає знову і застосовує насильство до випадкової секс-робітниці.

Для України найкращий варіант – це розмежувати добровільну секс-роботу повнолітніх людей і торгівлю людьми. Безперечно, ми дотримуємося переконання, що неповнолітні не повинні бути задіяними до секс-роботи. Це недопрацювання держави, соціальних служб, погана робота з сім’ями. У випадку примусу, коли насильно втягують займатися проституцією, відповідальність повинна залишатися, але не у вигляді від 3 до 7 років, а необхідна більш жорстка міра покарання.

Найбільш прийнятною для українського контексту є модель декриміналізації як у Новій Зеландії, оскільки враховує інтереси самих секс-працівниць: секс-робота визнана як вид праці і позбавлена будь-якої відповідальності. Включно зі скасуванням адміністративної і кримінальної відповідальності для третіх осіб: клієнтів, водіїв, охоронців.

Мене часто запитують, чи я за те, щоб проституції стало більше? Не за те, щоб стало більше. А за те, щоб, ті, хто залучені, не потерпали від насильства.

Євген Крапивін (спеціаліст експертної групи «Поліція під контролем»): проблема доволі системна, оскільки вона існує мінімум років 20, і ті потуги, які наразі відбуваються в реформі, на жаль, до цієї, проблеми, не підібралися навіть на рівні концепції або бачення подолання проблеми. В 2006 році проституція була декриміналізована, тобто виключена зі списку кримінально караних діянь, тобто з Кримінального кодексу України і залишилась на рівні Кодексу про адміністративні правопорушення, які не є настільки суспільно небезпечними, а покарання за них не передбачають значної ізоляції від суспільства.

Адмінвідповідальність не знає інституту незакінченого правопорушення (готування або замаху), а тільки повністю скоєне діяння. На практиці визнати неналежним цей протокол в суді дуже просто, якщо не буде додаткових доказів. Додаткові докази, як правило, набираються зі сторони, і теж насправді за певних зусиль їх можна спростувати. Технічно протокол сумнівний, адже особу не застали в момент надання сексуальних послуг. Ніхто не звертає на це увагу і все одно виносять постанови у справі про адмінправопорушення, накладають стягнення. Штраф не такий великий, щоб його не заплатити. Ось і вся адміністративна відповідальність, яка створює лише незручності. Проблеми у відносинах із поліцією залишаються на неформальному рівні.

Тут ми потрапляємо у неформальну площину або площину правозастосування, яка має такі проблеми: а.палочна” система оцінки ефективності роботи поліції – треба напрацьовувати валові показники, показувати своєму керівництву, що вміємо працювати тощо; б. неформальні економічні практики, зокрема кришування, сутенерство, створення точок забезпечення охорони, силове підприємництво. Часто в містах між сутенерами і конкретним поліцейським керівництвом є певна домовленість про те, що вони забезпечують неформальну охорону, неформально закривають очі на існуючу ситуацію і неформально отримують з цього прибуток. Все це знаходиться на рівні особистих домовленостей, і як тільки якийсь сутенер виходить з цієї системи, набуває певної публічності або починає заробляти більше грошей тощо, він з цієї системи силою викидається – наприклад, заводиться стаття по 303 (сутенерство). Кримінальні репресії в нас неформально ніхто не відміняв.

Підсумовуючи: правові механізми неефективні, імітація боротьби зі злочинністю або з правопорушеннями створює ряд проблем для секс-працівниць, від яких в різній мірі, але всі потерпають. Ніхто з них через певну стигматизацію не йде за захистом своїх прав. Якщо дівчину змусили відпрацьовувати так званий «суботник» на поліцейське відділення, тобто надавати сексуальні послуги в якості винагороди, як підтримання певних дружніх стосунків, вона ніколи не піде опісля писати заяву щодо вчинення щодо неї насильницьких дій, або якщо її на трасі поб’є клієнт, вона не піде писати заяву про нанесення тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, оскільки розуміє, що поліція не буде її захищати через стигму. Завдяки таким організаціям, як «Легалайф-Україна», секс-працівниці розуміють, що їх права теж повинні захищатись і що неформальна діяльність поліції повинна зупинятись.

Отже, право не працює, неформально купа проблем – постає ціннісне питання, а чи треба нам справді боротись з проституцією? Чи, можливо, це дійсно має бути легалізація у такій формі, що це одна з професій, у якій люди сплачують податки і працюють як самозайняті особи чи наймані працівники? Система працює негативно по відношенню до самих секс-працівниць, це визнає навіть та сама поліція. Треба прийняти рішення: ми або боремося, тоді створюємо ефективні механізми протидії, або ми не боремося – легалізуємо в тій чи іншій формі, або ми напрацюємо третій шлях зі спеціалістами, фахівцями в цій сфері, правозахисними організаціями, але ми не можемо залишатись в ситуації, в якій всі закривають очі на неформальні практики поліції.

Щодо моментів реформування законотворчої діяльності, я можу сказати, що треба рухатись не тільки в напрямку декриміналізації, а й у напрямку створення, підтримання і розвитку ефективних механізмів протидії торгівлі людьми, наркозлочинності і фізичному насиллю. Якщо особи, жінки в нашому випадку, які потерпають від насилля, надаючи секс-послуги, матимуть ефективні механізми захисту своїх прав, ми швидко подолаємо практику застосування до них насилля. І тоді це буде безпечна робота, не криміналізована, з відсутністю відповідальності. Суспільна свідомість з часом почне розмежовувати торгівлю людьми, наркозалежність, насилля і секс-роботу як надання послуг. Це дуже сильно залежить від курсу, який обере держава.

 

14908332_1124823037603994_462535227340356750_n

Марта Чумало (Заступниця голови Центру “Жіночі перспективи”): з моєї точки зору, немає якогось лінійного розвитку ситуації з легалізацією секс-роботи, і якби вона була, то вже давно була б розв’язана. З однієї сторони ми маємо право робити зі своїм тілом все, що хочемо, але з другої сторони – часто не маємо можливості такого розпорядження. В фільмі ми бачили, що жінки підбиралися по розміру, привозилися до чоловіка, котрий, якщо він хоче одну – йому дають чотири, якщо він хоче трьох – то йому дають шість і тд. Тобто жінка перетворюється на об’єкт, на товар, який вибирають, який використовують і в цій ситуації вона не має можливості робити зі своїм тілом, що вона хоче, тут закінчується її контроль над своїм тілом. Якщо зараз секс-працівниці обслуговують поліцейських, чому в іншій ситуації вони не будуть обслуговувати податкових інспекторів, які регулюватимуть цю роботу? Велике питання, чому те беззаконня, що відбувається в поліції, ми маємо вирішувати через зміни одного поля, а не через впорядковування системи поліції?

Чому через економічну складову, одна людина йде прибирати квартири, вулиці, інша – опиняється на вулиці з послугами по використанню свого тіла. Є дослідження, котрі показують, що це проблема дитячої травми, сексуального використання в дитинстві. Через сексуальне зловживання в дитинстві наших дітей викидує в дорослому чи підлітковому віці на вулицю: через зменшення бар’єру людина легше йде на ту поведінку, яка для неї є прийнятною. Я не маю однозначного ставлення до того, як воно має бути: чи це має бути легалізовано чи ні, але я далека від того, що легалізація перестане об’єктивізувати жінок і творити з них товар. Жодна легалізація з жінки, котра є товаром, не перетворить її на суб’єкт. Якщо ми говоримо, що легалізація зменшить насильство, то ми мали б розуміти, що ця система не захищає жінок від насильства вже зараз: вдома, на вулиці, в громадському просторі. Чому ця система має спрацювати на іншу зміну без зміни всієї парадигми ставлення до жінки?

Є два підходи боротьби з насильством: перший – ви міняєте соціум, систему, в тому числі й правоохоронні органи, другий – ви безпосередньо працюєте з людиною, яка кривдить, щоб змінити її цінності, для того, щоб усунути джерела кривдження. Найефективніше – поєднувати ці дві системи. Правоохоронні органи – це одна зі складових частин цієї системи. З моєї точки зору, реформа поліції і створення нової служби патрулювання – це дуже потужний рух вперед по подоланню насильства щодо жінок. Корекційні програми, які покликані працювати з кривдниками, в нашій країні існують тільки на папері. Однак, Стамбульська конвенція, каже, що корекційні програми не можуть бути альтернативою до покарання: кривдник мусить нести покарання і за бажанням має можливість корегувати свою поведінку. Чимало країн пішли альтернативним шляхом, що призвело до втечі багатьох кривдників від покарання за допомогою корекційних програм.

Коментарі: Марта Чумало, Наталя Ісаєва, Євген Крапивін