Мисткиня Альона Мамай взяла участь в резиденції від Феміністичної майстерні та розповіла про своє мистецтво і реакцію на нього, фемінізм, сексуальність та праворадикальне насилля.

Мій фемінізм

Я розійшлась із хлопцем, і помітила, що я у взаєминах розчиняюсь і починаю одразу думати про двох людей одночасно, і інтереси двох представляю. І я не можу, не вмію вибудовувати свої кордони. Потім, коли розходжусь, мені дуже важко і боляче, і постійно одне й те саме питання: де власне я в цих взаєминах була, і тепер де я?

Мені здавалось, що у цьому мене ніхто не розумів, а феміністки видавались прогресивними чувіхами. Я думаю, якби я жила у Львові й знала б про Феміністичну майстерню, то я би прийшла до вас. Але оскільки я жила в Києві, і у нас немає настільки… ну, організацій різних багато, але… я почала шукати в Фейсбуці феміністичні ресурси. І симптоматично, що довго нічого не могла знайти. Для мене зараз дуже важлива частина життя – різні статті з «Фем УА» або «Товаришок». І коли я знайшла, я почала читати це все. Подруг я там не знайшла, як хотіла, але знайшла багато цікавої літератури, і я постійно перебувала у цьому середовищі. Воно бомбардувало мене.

Мені зараз важко більш теоретизовано це подати, але тоді це було саме так. І переходячи до питання, що для мене фемінізм — для мене це завжди про те, що жінка вибудовує свої власні кордони і виходить зі своїх власних інтересів. Я розумію, що це також можна в капіталістичній парадигмі розглядати. Але рефлексії, які виходять з позиції, що жінка має орієнтуватися на те, що краще для неї, можуть вийти на заперечення капіталізму, тому що капіталізм дегуманізує жінок, і всіх людей. Відчуження, особливо відчуження від свого тіла – це щось, що не в інтересах самої жінки, не в інтересах будь-кого, мені здається. Це базова штука. І виходячи з неї, можна потім прийти до того, як можна вийти з капіталістичної парадигми «я і всьо». Розуміння своїх кордонів та інтересів може привести до думки, що є інші люди, в яких є свої кордони та інтереси. І тут вже починається солідарність, і можна вибудовувати товариські здорові взаємини. Тому що з людиною, якою я була до того, як прийшла у фемінізм, вибудовувати товариські здорові взаємини було неможливо. Мої кордони в стосунках із будь-ким, жінкою чи чоловіком, руйнувались моментально. Я просто пристосувалась до цієї людини, втрачала свою суб’єктність і це починалась жорстка співзалежність.

Моя сексуальність і мистецтво

Коли скасували виставку Мистецтво жіночого оргазму, ця історія мене реально збісила. Це була одна з причин, чому був створений Молебен . І цей молебен мав спочатку зовсім інакше виглядати. Я мала одна йти гола містом, немов це жертовний жест, коли розпутниць проводять вулицями і кидають в них чимось. Я би це реалізувала, в мене на той момент були сили. Але дізналась, що за це можуть пов’язати. А це було абсолютно не в моїх інтересах, тому я відмовилась від цієї ідеї. Потім пройшов час, я відрефлексувала це. І виник молебен та інтерв’ю про перший сексуальний досвід, пов’язані з цією історією.

Фото: Молебен. Джерело: mitec.ua/moleben-2018

У художньому середовищі теж є тиск на жінок. Я думаю, що не всі погодяться тут з моєю позицією, але моя особиста думка, що є тиск. Якщо ти художниця, то ти не маєш соромитись своєї тілесності, своєї сексуальності, нічого такого.

До мене підходили якісь дорослі мужики-художники, які говорили: «Шо ти тут такоє дєлаєш? Спостерігаю я за тобою, ну і шо? Де твоя голизна?» Казали, що це все не то і не так, тому що це слабо. А не слабо було, якби я була гола. І мене це взбісило, бо я почала відчувати свою фантомну незрілість через те, що я не хочу роздягатись. Спочатку я думала взагалі принципово не роздягатись, як королева Серсея не роздягалась в Грі престолів для того, щоб в кінці роздягнутися у сцені, де її закидують камінням, а вона йде голою по площі. Але потім я подумала: да ну його нафіг, якщо вам так хочеться моєї голизни, то я зроблю акцію, де я буду максимально гола. І тоді виникла ця ідея з проходженням по місту голою, від якої я потім відмовилась, але для себе залишилось бажання такого челенджу: чи зможу я працювати з цією темою. І врешті я його реалізую в іншій роботі — серії відеоінтерв’ю про перший сексуальний досвід. Наразі тут такий аспект, що я – одна з дівчат, які дають інтерв’ю, в даному випадку – собі ж.

Закриття виставки “Мистецтво жіночого оргазму” для мене дуже знакова подія –  ультраправі б’ють по одному з найбільш болючих місць жінок. В мені живе таке уявлення, що те, що я не отримую оргазм під час сексу, а останнім часом взагалі не хочу ним займатись, це ненормально. І жінки дуже пригнічені в багатьох іпостасях і моментах, але в сексуальному плані про це говорити найважче, як на мене. Ця проблема – одна з найбільш загнаних у підсвідомість.

Я, наприклад, не знала про міотонічний вид мастурбації. І жінки, які його використовують усе життя, можуть почуватись маргіналізованими, бо майже ніде не можуть про це почитати. Важко знайти навіть назву та зрозуміти, що це. Якщо повертатись до мого проекту з інтерв’ю, я знайшла асексуальну дівчину, і я хотіла взяти в неї інтерв’ю, але вона все ж таки відмовилась. Зараз я розширила тематику проекту – є люди, у яких цього першого сексуального досвіду нема, і їм уже багато років, а вони цього не соромляться, і не хочуть починати. Для мене саме і важливо говорити про те, що є дуже багато різновидів сексу, його уникання чи відсутності.

Реакція на моє мистецтво

Мене бісить, коли зосереджуються не на тому, що я говорю, а на тому, хто є я, тобто, на мені як представниці якоїсь групи. Траплялось, що в мене брали інтерв’ю як у протестної художниці, і потім це вилазило боком, бо доводилось боротися з іміджем студентки-революціонерки. Я себе більше відчуваю художницею, яка рефлексує на якісь теми, і в результати виходить щось, що може комусь не сподобатись.

Наприклад, про виставку на тему праворадикального насилля Виховні акти, можна сказати, що це критика без запиту. Але навряд у нашому суспільстві з’явиться, особливо зараз, запит на неї. Це ситуація, типу людині на ногу наступили, а вона реагує: «Якого фіга? Приберіть свою ногу».

Мені подобається робити якісь штуки в публічному просторі. Я би, наприклад, хотіла виходити танцювати на вулицю влітку чи навесні. Щоправда, мені не дуже комфортно це робити, поки я щодня бачу новини про напади ультраправих.

Реакція на мої роботи не має змушувати мене кожен раз доводити, що це художній твір. Я загалом стою на позиції, що все можна називати художнім твором, якщо людина це так позиціонує. І можна говорити про форму, мовляв, комусь суб’єктивно подобається чи не подобається, аналізувати якісь елементи твору. Але без заяв, що є мистецтвом, а що ним не є. Бо так ми знову влазимо в експертність, ніби є якесь коло, яке може вважатися мистецьким, а все інше – ні.

Коли мої дії починають критикувати з такого боку, мені нема що відповісти. Це така базова річ… все одно, що повертатись в феміністичній риториці до ствердження, що жінка – це людина.

Я би хотіла мати якусь реакцію на свої твори, і гостро критичну в тому числі. Але не: «Шо это вообще такое? Мне не нравится. Полное говно».

Фото: Акція в дверях. Джерело: http://mitec.ua/moleben-2018/

На Акцію в дверях було багато критики від рандомних людей. Мені під кожним постом писала коментарі якась жінка, яка закінчувала академію: «Ты просто неудачница, у тебя просто хорошего мужика не было». Далі вона почала розказувати, як вона круто влаштувалась, що в неї є цей мужик, що він для неї заробляє, і вони шикарно живуть.

Але я вважаю, що ця акція була успішною, в першу чергу, через великий розголос у Фейсбуці. Було багато підтримки, але й багато токсичної штуки, як в цієї жінки. І були якісь, умовно кажучи, експерти від художньої спільноти, які писали: «да нет, вообще мне всё нравится в академии, чё вы тут возбухаете. Эта девочка должна колени целовать за то, что её взяли». Критика від старших людей, які закінчили вуз, часто виходить з їхнього особистого досвіду, це така паралаксна пастка. Бо їм було важче висловлюватись взагалі, бо якби не було важче, в нас вже були б якісь зміни. А по-друге, ну да, вони в цій системі функціонують успішно, тому для них це успішна стратегія. По-третє, вони ностальгують за тими часами, коли вони вчились.

Критика переважно звучить так: «Ти спочатку навчись азам академічного живопису, рисунку, а потім вже вийдеш і можеш шо-то там дєлать». І ще поширений аргумент: «Якщо тобі шось не подобається, то: а) можеш піти з виша, б) можеш там вчитись і займатись самоосвітою. Отак. Це, звичайно, опис певних стратегій, але в той же час це втручання в мій особистий простір, тому що я знаю, і на той момент знала, як мені поводитись і жити. Критичні акції не спрямовані на те, щоб тільки та людина, яка їх влаштовує, змінила своє життя. По-моєму, це зазвичай не є запитом на пораду. А там були конкретно якісь такі поради.

Моє сприйняття праворадикального насилля

Я вчора з Х говорила про те, що коли вона жила в Донецьку, там були дуже круті рейви, але на них нападали гопніки. Була така ситуація, що вона приходить на рейв з якогось бічного входу, а там біля центрального входу зсередини стоїть 20 людей, і вони тримають двері спинами, тому що з іншого боку їх намагаються пробити гопніки і потрапити всередину. І вони це робили, тому що їм не подобалось, що в них на районі хтось влаштовує якісь заходи. Ці рейви були несанкціонованими, і кожен раз на нових місцях.  Зараз вже ці гопники як вид, по-моєму, вимерли. Чи функціонують, просто непомітно. Так от можливо, це просто чутки, але подейкують, що ультраправі хочуть контролювати клуби в Києві. І для мене це настільки показово, тому що це та сама боротьба за територію і гроші. Але все ж таки ультраправі – не гопота, і не можна їх знецінювати до гопоти. Якими б безглуздими не були їх вимоги, все ж таки це відверта боротьба за ідеологію.

Вони дуже погано орієнтуються в поняттях. Коли вони приходили на засідання Гендерного клубу, казали, що такого поняття як гендер нема в Конституції. А коли ти питаєш в них, що таке гендер, вони не знають. Але якщо зводити ультраправих просто до відсталої безсловесної худоби, яка взагалі нічого не розуміє, до якихось маріонеток, то потім може бути дуже боляче. У довшій перспективі це може бути дуже серйозна помилка для більш прогресивної спільноти. Тому що ультраправі влаштовують різні освітні клуби, які не вписуються у загальноприйнятий імідж ультраправих: всі тупі, і у вишиванках бігають. Натомість, там люди ходять в пальтах і всіма силами показують, що вони дуже розумні. Як Рімма [активістка ФМ — Йош]  каже, вони намагаються віджати дискурс. Дійсно, інакше як «віджати» не назвеш, бо це методи, як у рейдерів з 90-х. Але ця боротьба на іншому рівні.

Мої інтерв’ю щодо нападів праворадикалів

Спочатку в мене було інтерв’ю з Феміністичною майстернею, і учасниці мені розказували, ніби є правило, що ультраправі не чіпають дівчат. А наступного дня активістка Н абсолютно спокійно мені розказує, що вона в активізмі з 13-14 років, і з того часу її періодично б’ють ультраправі. І вона описувала, як вони це роблять: підходять зі спини, в основному групою, валять людину, і починають бити ногами.

Взагалі цікаво порівнювати, як у людей стираються і стають шаблонними описи в залежності від того, коли відбулась подія. Наприклад, було цікаво слухати П з Women’s Voices, оскільки я мало чула про події Фестивалю рівності. Але було видно, що вона вже розказує плавно, «по накатанной», без яскравих деталей, бо вони та різні болючі спогади стерлись. Мені здається, щоб відновити деталі, треба уявляти саме те, що людина розказує, а такі драматичні спогади простіше не уявляти. За таких умов ситуація стає формальною, тому що картинка в голові підміняється словами. За якийсь час повторення знову і знову, це стає як усна поема, яку можна перекласти на бандурний спів.

До речі, це нагадало роботу групи Р. Е. П., коли вони просили переповідати зміст відомих акцій і перформансів бандуриста.

А ті, в яких нещодавно був напад, розказують з величезною кількістю подробиць. І через це мені було важко розшифровувати інтерв’ю.

Із дівчатами, які організовували акцію проти викладача Курінного в Могилянці було таке, що я кілька разів ставила питання, чи змінилось щось в університеті за цей час, а вони відповідали: «Та ні, звичайно». Або питала, чи  утворили комісію, яка б розглядала питання домагання, і чи вона працює? Відповідь: «Конечно, нет». Вони не просто заперечують, у них відчай вже перетворився на байдужість. Очевидно, їхня акція мала феміністичне забарвлення. Я в них питаю: скоро відбудеться феміністична виставка, може, ми щось спільно зробимо в рамках неї? А вони відповідають: «Ти знаєш, те, що з нами відбувається, це не про фемінізм, це про банальне виживання». Тому що просто ходити в свій виш і перебувати в цій атмосфері страшно, а це питання базових прав.

Фото: Дискусія “Як мистецтво стає радикальним”

І от я згадала, як до Маші [активістки ФМ — Йош], коли вона поверталась з маршу 8 березня, якийсь мужик підбіг і сказав, що це останній її марш, і «чо ви тут ходите, коли чоловіки в АТО на війні». Я думаю, що всі ці напади, це ще намагання звести людину, яка намагається займатися зміною дискурсу, не конкретними питаннями, а абстрактними – до стану худоби, щоб вона постійно думала про те, як вжатись у стінку, щоб ніхто точно її не зачепив.  

Більшість людей говорить про те, що нападають зовсім молоді хлопці, які не мають досвіду і заплутались в собі, або що це хлопці з неблагополучних сімей. Багато хто намагається їх певним чином виправдати або зробити спробу аналізу їхнього життя. В принципі, як на мене, це адекватний метод, але я б не орієнтувалась тільки на тих людей, які зривають безпосередньо, бо вони в основному описували тих, хто зриває події.

Я не знаю, чи буду я займатись цим далі. Краще, щоб це робили хтось з активістського чи юридичного, журналістського середовища… щоби люди почали копати більше під тих, хто безпосередньо їх спрямовує. Бо я не знаю, яка мотивація у «С14», хоча я бачу, що вони дуже мітять в студентське середовище. Євген Карась не дарма читає лекції в Могилянці – залучає студентство. Натомість «Традиція і порядок» мітить у велику політику, вони хочуть зробити із себе не організацію, а партію, і представляти консервативні інтереси суспільства. Ну це по верхам, я не можу сказати більше.

Проект «Резиденція солідарності» відбувається за підтримки за рахунок гранту від Фонду інститута «Відкрите суспільство» у співпраці з Правовою ініціативою Фондів відкритого суспільства»

Записала ЁШ

 


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.