Жіноча сексуальність завжди розглядалася під призмою маскулінного бачення. Таким чином, з’явилася опозиція між «маскулінною» кліторною активністю та «фемінною» вагінальною пасивністю, що стали у баченні Фрейда, так само як і багатьох інших дослідників, ступенями, чи альтернативами розвитку сексуальності  «нормальної» жінки. Ця опозиція видається сформованою суто згідно з практиками формування чоловічої сексуальності. Вважається, що клітор виконує роль маленького пеніса, який має змогу мастурбувати настільки довго, наскільки забажає, оскільки кастраційної тривоги для нього не існує (як для маленького хлопця), водночас вагіну розглядають як певну ємкість, що пропонує себе чоловічому статевому органу. У цей момент пеніс замінює руку, яка через заборону не може більше торкатися вагіни.

Згідно з цим твердженням, жіночі ерогенні зони зведені тільки до клітора, який, тим не менш, ніколи не буде зрівняним із благородним «фалічним» органом чи дірою, що слугує притулком та масажує пеніс під час статевого акту: не-статі чи маскулінного органа, який перетворюється на себе шляхом самообслуговування.

 

Однак, такий погляд на сексуальні стосунки нічого не говорить про жінку та її задоволення. Її місце – «нестача», «втрата» (сексуального органу) та «заздрість пенісу»[1] (“penis envy”), оскільки пеніс є єдиним сексуальним органом, що, як прийнято вважати, має справжню цінність. Вона докладає всіх зусиль аби забрати собі цей орган: через свою дещо рабську любов до батька-чоловіка, яка має здатність наділити її цим органом, через бажання дитини, що вже є пенісом сама по собі (бажано, щоби ця дитина була чоловічої статі), через доступ до культурних цінностей, які досі контролюють чоловіки, і які, таким чином, є маскулінними за визначенням, тощо. Жінка перетворює своє власне бажання на очікування, що вона нарешті буде володіти чимось подібним до чоловічого органу. 

Однак все це є досить чуже її задоволенню, якщо воно, звичайно, не залишається вбудованим у домінантну фалічну економіку. Таким чином, наприклад, жіночий автоеротизм сильно відрізняється від чоловічого. Задля того аби торкнутися себе, чоловіку потрібен інструмент: його рука, жіноче тіло, мова… і дане пещення себе вимагає хоча б якоїсь мінімальної активності. Жінка, аби торкнутися себе зсередини та ззовні, не потребує ніякого медіуму, вона це робить до того як з’являється хоча б якась можливість відрізнити її активність від пасивності. Жінка «торкається себе» постійно, і  ніхто не може заборонити їй робити це, оскільки її статеві органи сформовані з двох губ, які знаходяться у постійному контакті. Це означає, що всередині неї вже є дві – які, однак, не можуть бути розділені на самостійні одиниці, які турбуються одна про одну.

 

Цей автоеротизм підриває насильницьке втручання: жорстоке роз’єднання двох губ насильницьким пенісом, вторгнення, яке заважає і перериває жіноче пещення себе, яке їй звичайно потрібне тільки у випадку, коли вона не збирається позбавити себе свого власного задоволення у сексуальних стосунках. Якщо залучити також вагіну, але не обмежуватися нею, прийняти її в якості руки, якою користується маленький хлопчик, аби гарантувати артикуляцію між автоеротизмом та гетероеротизмом у статевому акті, тоді яким чином в класичній репрезентації сексуальності жінка може зберегти свій автоеротизм? Чи не потрапить вона у результаті в необхідність неможливого вибору між оборонною цнотливістю, жорстоко оберненою на себе, та тілом, відкритим до проникнення, яке більше не знатиме у цій «дірці», що складає її стать, задоволення від власного дотику. Недоступна – і дуже тривожна ‒ увага, звернена на ерекцію у західній сексуальності, свідчить про те, якою мірою те уявне[2], яке панує над нею, чуже жіночому задоволенню. Переважно ця сексуальність не пропонує нічого, крім імперативів, які були створені чоловічою конкуренцією: «найсильніший» той, у кого «найкраща ерекція», найдовший, найкращий, найміцніший пеніс, і навіть той, який «пісяє найдальше з усіх» (у контексті маленьких хлопчиків). Хтось знаходить імперативи, які були продиктовані садомазохістськими фантазіями, що, в свою чергу,  панують у ставленні чоловіка до своєї матері: бажання прискорити вхід, проникнути, апропріювати таємницю матки, з якої він вийшов, секрет своєї появи, свого «походження». Існує також бажання/потреба поновити кровообіг, аби відродити дуже старі відносини – внутрішньоматкові та доісторичні – з материнським.

 

Жінка, у такому уявленні про сексуальність, існує тільки як обов’язкова умова здійснення чоловічих фантазій. У тому, що вона може отримати задоволення у цій ролі посередниці, немає сумнівів. Однак, це задоволення здебільшого полягає у мазохістській проституції її тіла, і є частиною не-її бажання; все це, поряд з іншим, впливає на формування вже знайомого стану її залежності від чоловіка. Вона не знає чого хоче, вона готова до всього, навіть просити ще, допоки він буде «брати» її, як беруть «об’єкт», шукаючи способів задовільнити своє бажання. Вона не скаже, чого вона хоче насправді; більше того, вона не знає, чи більше не знає, чого хоче. Як визнав Фрейд, початки статевого життя у дівчинки настільки незрозумілі, настільки «побляклі з часом», що нам потрібно копати дійсно глибоко, аби виявити під слідами нашої цивілізації, нашої історії, залишки більш древньої цивілізації, яка, ймовірно, дасть нам ключ до розуміння жіночої сексуальності. Ця, надзвичайно стара цивілізація, без сумнівів матиме інший алфавіт, іншу мову… І не варто очікувати, що там жіноче бажання буде говорити тією ж мовою, що і чоловіче; навряд чи жіноче бажання було підкорене тій логіці, яка домінує на Заході з часів Стародавньої Греції.

 

У рамках цієї логіки панування видимого, дискримінації та індивідуалізації форм є особливо чужими жіночому еротизму. Жінка насолоджується більше доторком, ніж поглядом, її вхід у панівну економіку означає, знову, перехід до пасивності: тепер вона стала тільки прекрасним об’єктом споглядання. У час, коли її тіло знаходить себе, а тобто відчуває бажання, поклик до подвійного руху, прояву та шаленого повторення, аби стимулювати поштовхи «суб’єктності», її статевий орган репрезентує жах нічого не бачити.  Виникає конфлікт цієї системи репрезентації та бажання, “діра” в скоптофілічній лінзі[3] цієї системи. Вже дивлячись на грецьку статую, стає очевидним, що це нічого-не-бачити повинне бути виключене, відхилене з такої сцени репрезентації. Жіночі статеві органи просто відсутні, замасковані, вшиті назад всередину їх «щілини».

 

Цьому органу, який не має як показати себе, також не вистачає власної форми. Власне жінка і отримує задоволення саме від цього незакінчення форми, яке дозволяє її органу торкатися себе знову і знову, завжди. Вона отримує саме те задоволення, в якому їй було відмовлено цивілізацією, що надає привілеї фаломорфізму, цивілізацією, у якій має цінність тільки одна строго визначена форма, виключаючи іншу, яка і бере участь у жіночому автоеротизмі. Одиничність форми, індивіда (чоловічого), статевого органу, відповідного імені, відповідного значення… витісняє, коли розділяє та відокремлює, той контакт щонайменше двох (губ), що дозволяє жінці торкатися себе, без жодної можливості розрізнити те, що торкається, від того, чого торкаються.

Звідси таємничість, яку репрезентує жінка в культурі, що вимагає обчислювати все, давати всьому номери, складати опис усьому поодинці. Вона не одна, і її  не дві. Суворо кажучи, її не можна визначити. Вона протистоїть всім детермінаціям. До того ж, у неї немає «відповідного» імені. Її статевий орган, який не одиничний, вважається таким, якого не існує. Негативний, схований, зворотний до єдиного видимого та морфологічно позначеного органу (навіть коли шлях від ерекції до детумесценції (її припинення) дещо проблематичний): пеніса.  

 

Втім, «товщина» тієї «форми»,  її обсяг, її розширення, протиріччя і навіть проміжок між моментами, під час яких вона виробляє себе як форму – все це фемінне тримає в секреті, не знаючи цього. І якщо жінку попросять підтримати, відродити чоловіче бажання, такий запит буде нехтувати значенням її власного, про яке вона не знає, або, щонайменше, воно для неї неочевидне. Замість нього, вона повинна підлаштовуватися до бажання того, чия сила та безперервність здатна нав’язати їй той маскарад «фемінності», який від неї очікується.

 

Правда, в неї все ще є дитина, щодо якої її прагнення доторку, контакту задовольняється. Однак це задоволення відбувається тільки до того моменту, поки дитина не буде втрачена, поки вона не стане відчуженою від жінки тим табу на доторк, яке накладає цивілізація, у якій ця тема викликає особливу тривогу. В іншому випадку, у дитині її задоволення буде знаходити компенсацію та відволікання від розчарування, з яким жінка теж часто стикається в сексуальних відносинах як таких. Таким чином, материнство заповнює порожнечі репресованої жіночої сексуальності. Можливо, чоловік та жінка більше не турбуються одне про одного, крім як через посередництво, яке репрезентує дитина (бажано чоловічої статі). Чоловік, коли ідентифікується зі своїм сином, відкриває задоволення материнських пещень; жінка торкається себе знову, турбуючись про частину свого тіла: про дитину-пеніс-клітор.

Добре відомо, що це тягне за собою у стосунку до цього закоханого тріо. Однак, Едіпова заборона видається тут дещо категоричним та фактологічним законом, не зважаючи на те, що вона, все ж таки, забезпечує нас засобами увічнення авторитарного дискурсу батька, коли вона стає оприлюдненою в культурі, в якій сексуальні відносини неможливі через те, що бажання чоловіка та жінки чужі одне одному. В культурі, в якій ці бажання намагаються зустрітися за допомогою непрямих способів ‒ чи то давніх почуттів до материнського тіла, чи то сучасних протиставлень активного та пасивного, що ознаменували розширення права батька. Все це є проявами регресивної емоційної поведінки, обміном словами, який також відокремлений від сексуальної сфери задля того, аби не бути її засланням: «мати» та «батько» домінують у взаємовідносинах пари, однак тільки в якості соціальних ролей. Розподіл праці перешкоджає їм займатися любов’ю. Вони виробляють та відтворюють. Не знаючи навіть, як використати своє дозвілля, якого у них настільки мало, наскільки їм хочеться його мати. Що вони будуть робити зі своїм дозвіллям? Які замінники ресурсу любові вони збираються винайти? Все ще збираються…

 

Можливо зараз саме час повернутися до цього репресованого буття, до жіночого уявного. То що ж, жінка не має статевого органу? Вона має їх щонайменше два, однак жоден з них не може бути визначеним в якості одного.  Насправді, в неї їх набагато більше. Її сексуальність, щонайменше подвійна, завжди йде ще далі: вона множинна. Це шлях, яким культура намагається характеризувати себе зараз? Це спосіб, яким текст пише себе/ написаний зараз? Без усвідомлення того, яку цензуру вони обходять? Насправді, жіноча сексуальність не потребує вибору, наприклад, між активністю клітора та пасивністю вагіни. Задоволення від вагінальної ласки не має бути заміненим задоволенням від пещення клітора. Обидва органи вносять своє і незамінні для жіночого задоволення.  Серед інших ласок… Пещення грудей, дотик до вульви, розтягування губ, гладження задньої стінки вагіни, торкання матки тощо ‒ аби пробудити тільки декілька з найбільш конкретних жіночих задоволень. Задоволень, які є дещо незрозумілими в контексті статевої різниці, незважаючи на те, як їх уявляють чи не уявляють – інша стать завжди є тільки незамінним додатком до єдиної статі.

Однак, жінка має статеві органи приблизно усюди. Вона знаходить задоволення майже усюди. Навіть якщо ми утримаємося від відродження істеричності всього її тіла, ми все-одно зрозуміємо, що географія її задоволення набагато більш диверсифікована, набагато більш множинна у своїй відмінності, набагато більш комплексна, більш витончена, ніж прийнято вважати – в уявному, яке занадто вузько сконцентроване на однаковості.

 

«Вона» нескінченно інша в собі. Немає сумнівів, що саме через це її називають примхливою, незрозумілою, невгомонною, капризною… Не говорячи вже про її мову,  якою «вона» дає собі початок, що буде спрямовувати її у різні сторони, роблячи неможливим для «нього» зловити будь-яке її значення. Її слова суперечливі, навіть дещо божевільні з точки зору раціональності, нечутні для тих, хто слухає їх з вже готовими судженнями, з вже розробленим шифром у своїй голові. Бо в тому, що вона говорить, коли наважується говорити, жінка постійно торкається себе. Вона крокує м’яко вбік від себе, шепочучи, вигукуючи речення,  які завжди лишаються незакінченими… Вона повертається тільки для того, щоби початися знову зусюди. З іншої точки задоволення чи болю. Тому, хто хоче почути, доведеться слухати по-іншому, аби почути “інше значення”, яке завжди знаходиться в процесі виплітання себе,  в процесі охоплення себе словами, але також і в процесі звільнення себе від слів, аби не лишитися нерухомим, затиснутим в них. Бо якщо «вона» щось говорить, це вже більше не те саме, що вона має на увазі. Більше того, те, що вона говорить ніколи не може бути ідентичне чомусь; скоріше воно близьке. Достатньо близьке, аби доторкнутися. І якщо воно відходить занадто далеко від цього наближення, вона пориває з ним та починає знову з «нуля»: зі свого тіла, зі своєї статі.

Це відбувається доти, доки хтось не намагатиметься загнати жінок в пастку, вимагаючи точного визначення того, що вони мають на увазі, вимагаючи від них повторення (себе), аби було зрозумілим напевно; вони вже всюди у цій дискурсивній машині, в якій ти намагаєшся здивувати їх. В своїх межах вони вже повернулися.  Однак це не означає, що вони повернулися в твоїх межах. Вони не мають такого самого наповнення, яке маєш ти, такого самого, як ти думав, що вони мають. В межах себе означає в межах інтимності цього мовчання, множинного, розсіяного дотику. І якщо ти наполегливо спитаєш їх, про що вони думають, вони зможуть відповісти тільки: ні про що. Про все відразу.

Таким чином, те, що вони хочуть, насправді ніщо і все одночасно. Завжди трохи більшого і трохи іншого крім того єдиного – статевого органу, наприклад – що ти даєш їм, приписуєш їм. Їх бажання часто лякаються, оскільки воно інтерпретується як ненаситний голод, ненажерливість, що може проковтнути тебе повністю. У той час як насправді воно залучає іншу економіку, ту, що порушує лінійність проекту, підриває ту ціль, яка є об’єктом бажання, розсіює поляризацію стосовно єдиного задоволення, заважає пануванню єдиного дискурсу. 

 

Чи можна порівняти цю множинність жіночого бажання та жіночої мови з осколками, з розсіяними залишками порушеної сексуальності? Чи жінці відмовлено в сексуальності?  На це питання немає простої відповіді. Відмова, виключення жіночого уявного, безумовно, ставить жінку в позицію фрагментарного відчуття себе, вона знаходить себе у маленьких структурних полях панівної ідеології в якості нестачі чи надлишку ‒ те, що лишилося від дзеркала, в яке вона була поміщена маскулінним «суб’єктом», аби бути в змозі відобразити його, зробитися його копією. До того ж, сама роль «фемінності» прописана цією маскулінною спекуляцією та ледве взагалі відповідає жіночому бажанню, яке може бути відвойованим тільки таємно, шляхом тривожного переховування, завжди відчуваючи провину.

Однак, що, як жіноче уявне може розгорнути себе само, що, як воно само може поставити себе на сцену не тільки як осколки та невизначені відходи? Чи воно буде у цьому випадку представляти себе в формі єдиного світу? Чи стане воно ємкістю, замість того, аби бути поверхнею? Ні, якщо на нього не будуть дивитися як на материнське, а не як жіноче. До того ж, як на фалічно-материнське, замкнене в ревному володінні своїм продуктом, оцінене чоловіками, які змагаються між собою у продуктивному надлишку. У цій боротьбі за владу та силу жінка втрачає унікальність свого бажання. Шляхом закриття  себе як ємкості, вона зрікається бажання, яке отримує від власного неслухняного статевого органу – своїх губ: без сумніву, вона мати, однак вона ‒ цнотлива мати; ця роль була їй приписана міфами багато років тому, надаючи їй певну статеву важливість, соціальний вплив, який, однак, не перевищує ступеня, до якого її принизили за її власної участі.

 

(Знову) відкрити себе для жінки, відтак, може означати тільки можливість не жертвувати жодним зі своїх задоволень задля іншого, не ідентифікувати себе з жодним із них конкретно та ніколи не бути просто одиничною. Це як розширювати світ, в якому не може бути усталених кордонів і який, тим не менш, є узгодженим – він не є тією поліморфною перверсією дитини, у якій ерогенні зони знаходяться в очікуванні бути поділеними на групи фалосом.

Жінка завжди залишається множинною, однак вона не розсіюється, тому що іншість завжди вже всередині неї та вже автоеротично знайома їй. У той самий час, не можна сказати, що вона присвоює цю іншість собі, що вона зводить її до свого власного володіння. Володіння та власність, без сумніву, досить чужі для жінки. Щонайменше, для її сексуальності. Тож жінка не присвоює, вона знаходиться в близькості, яка досить важлива для неї, оскільки вона робить будь-яку дискримінацію ідентичності, і, таким чином, будь-яку форму власності неможливою. Жінка одержує задоволення від того, що знаходиться настільки близько до неї, що не може ні володіти нею, ні володіти собою. Вона сама входить у безперервний обмін себе з іншим без будь-якої можливості ідентифікувати обох. І це підважує всю панівну економіку:  їх підрахунки безповоротно загнані в глухий кут жіночим задоволенням, оскільки воно безперервно збільшується в іншому та за допомогою іншого.

 

Однак, задля того, аби жінці зайняти місце, де вона може отримувати задоволення як жінка, надзвичайно важливим є аналіз різних систем, які нормалізували насилля стосовно неї. Необхідно також аналізувати шляхи вирішення ситуації щодо ризику, в якому знаходиться її задоволення, аби змусити жінку повернутися у соціальні практики, яких вимагає її задоволення.

Жінка традиційно розглядається чоловіком як споживча вартість, як оцінений предмет обміну між чоловіками; іншими словами, як товар. Будучи у цьому становищі, вона залишається берегинею матеріального, ціна якого буде встановлена відповідно до стандартів праці та потреби/бажання стосовно нього «суб’єктом»: робітниками, торговцями, споживачами. Жінки фалічно позначені своїми батьками, чоловіками, протекторами. І це таврування визначає їх ціну в торгівлі сексуальним. Жінка ‒ завжди ніщо інше, ніж локус у  змагальницькому обміні між двома чоловіками, обміні, який включає також і суперництво у володінні материнською землею.

Тож як такий об’єкт трансакції може вимагати свого права на задоволення без виходу з установленого процесу торгівлі нею/ним? Залишаючись зрівняною з іншими товарами на ринку, як може жінка вийти із ситуації, коли до неї проявляють тільки агресивні ревнощі?  Як може матеріальна річ насолоджуватися собою, без того, аби провокувати споживацьку тривогу щодо зникнення землі, на якій її було виношено.  Як може цей обмін – який ніяк не «відповідає» жіночому бажанню – бути чимось, окрім чистого міражу, дурості, яку можливо надзвичайно легко поставити під питання більш чуттєвим дискурсом та системою відчутніших цінностей?

 

Жіночого розвитку, незалежно від того, наскільки радикальним він може бути, недостатньо, аби вивільнити жіноче бажання. До сьогоднішнього дня, жодна політична теорія та практика не вирішила і навіть не взяла достатньою мірою до уваги цю історичну проблему, хоча марксизм заявив про її важливість.  До того ж, строго кажучи, жінки не об’єднані в єдиний клас, і їх розсіяння між декількома класами робить їх політичну боротьбу складною, а вимоги іноді суперечливими між собою.

Однак, стан відсталості у розвитку все ще залишається, і причиною цьому є жіноче підкорення культурою та культурі, яка пригнічує їх, використовує їх, робить з них посередників обміну, який майже не приносить прибутку їм самим. Окрім як у квазі-монополіях мазохістського задоволення, у роботі  вдома та відтворенні. Чи є ця влада рабською? Так, але ця влада все одно є досить значимою. Там, де раби не згідні нехтувати своїм задоволенням, господаря не обов’язково добре обслуговують. Саме тому зміна економіки сексуальності сьогодні вважається невигідною тим, хто панує.  

Якщо жінки будуть зберігати та розширювати свій автоеротизм та гомосексуальність, чи у цьому випадку відречення від гетеросексуального задоволення не буде означати від’єднання від влади, яке традиційно відбувається з ними? Чи воно не буде означати нову в’язницю, нову шафу, побудовану за їх власним бажанням? Безумовно, жінкам, аби уникнути пролетаризації на ринку обміну (exchange market), необхідно зробити свою боротьбу тактичною, тримати дистанцію від чоловіків настільки довго, аби мати змогу захистити своє бажання, особливо через мову, відкрити для себе любов іншої жінки, захищаючись при цьому від владного вибору, яким володіє чоловік, і який ставить жінку в позицію конкуруючих між собою товарів, створюючи для себе такий соціальний статус, який змусить зробити визнання їх обов’язковим, заробляти собі на життя, аби уникнути необхідності проституції… Однак, якщо мета їх боротьби буде полягати у всього-лише реорганізації порядку речей, тоді, навіть якщо ми уявимо, що це можливо, історія буде повторювати себе і врешті-решт буде зведена до однаковості (sameness), тобто до фалоцентризму. Такий порядок не залишить місця ні жіночій сексуальності, ні жіночому уявному (women’s imaginary), ні мові жінки.


[1] Заздрість пенісу (нім. Penisneid) – в теорії Фрейда, це стадія жіночого психосексуального розвитку, під час якого молода жінка відчуває занепокоєння з приводу того, що в неї немає пеніса. Фрейд вважав цю стадію визначальним моментом в серії переходів до зрілої жіночої сексуальності та гендерної ідентичності. В теорії Фрейда ця стадія заздрості пенісу починає перехід від прив’язаності до матері до змагання з нею за увагу, визнання та любов батька. У хлопчика паралельна реакція виявляється як кастраційна тривогаі. (прим. перекладача)

[2] Уявне (фр.  Imaginaire) – термін психоаналітичної теорії Жака Лакана. Порядок Уявне, разом з Символічним та Реальним, є одним із елементів, виокремлених Лаканом у його спробі знайти розбіжності між елементарними реєстрами, що утворюють виміри людського існування. (прим. перекладача)

[3] Скоптофілія ‒ любов до споглядання. Згідно з З. Фрейдом, вона вперше з’являється, коли дитина бажає проникнути в спальню батьків, щоб отримати задоволення від спостереження за несвідомо забороненим об’єктом і поведінкою.


Авторка: Люс Ірігарей (Luce Irigaray)
Перекладачка з французької: Клаудія Рідер (Claudia Reeder)
Перша публікація французькою мовою: в Cahiers du Grif, під назвою “Ce sexe qui n’enest pas un”
Переклала українською: Марія Демішева
Ілюстрація: Олівія Стефенс (Olivia Stephens)


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.